Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 2)
Я задовольнився лише побіжним знайомством з рухом бітників. Як і решта, я проводив багато часу в джаз-клубах, цмулячи свій мінімум у два кухлі пива. Увечері я надягав темні окуляри в роговій оправі, відвідував вечірки на горищах, на які дівчата дивно вдягалися. Мене дуже звеселяли всі різновиди маріхуанового гумору, хоча розмова була тим жвавішою, що менше було цієї корисної речовини. 1956 року в Норфолку (Вірджинія), я зайшов у книгарню і знайшов там перший номер «Еверґрін Ревю»[5], яке тоді стало раннім дискусійним майданчиком щодо біт-вразливості. Це було прозріння. Тоді я служив на флоті, але вже знав людей, які сідали кружкома на палубі й чудово співали за ролями всі ті ранні рок-н-рольні пісні, грали на бонго й саксофонах і щиро засмутилися, коли помер Берд[6], а пізніше — Кліффорд Браун[7]. Коли я повернувся в коледж, то виявив, що університетські викладачі глибоко стурбовані поточною обкладинкою «Еверґрін Ревю», не кажучи вже про те, що було всередині. Ставлення деяких начитаних людей до бітників скидалося на ставлення деяких офіцерів на моєму кораблі до Елвіса Преслі. Зазвичай вони наближалися до членів корабельних компаній, що видавалися вірогідними джерелами, наприклад, мали зачіски, як у Елвіса. «Що він каже? — стурбовано допитувалися вони. — Чого він хоче?»
То був перехідний етап, дивний післябітниковий період культурного часу, коли в нас уже були різні захоплення. Як боп і рок-н-рол розхитували музику і повоєнну естраду, так і це нове письмо робило те саме щодо більш усталеної модерністської традиції, під яку ми підпадали в коледжі. На жаль, іншого вибору тоді не передбачалося. Ми були спостерігачами: парад пройшов, і нам все перепадало вже з других рук, ми споживали те, що постачали тогочасні ЗМІ. Це не завадило нам перейняти бітницькі пози та реквізит, а також, як принагідним постбітникам, підійти й глибше зазирнути в те, що, врешті-решт, було розумним і підхожим підтвердженням наших переконань щодо американських цінностей. Коли за десять років відбулося відродження хіпі, перед тим уже деякий час панувала ностальгія та було чути виправдання. Пророків-бітників воскресили, люди почали грати альт-саксофонні ритми на електрогітарах, а східна мудрість знову ввійшла в моду. Було як раніше, тільки інакше.
Одним з мінусів було те, що обидві форми руху робили велику ставку на молодість у її вічній різноманітності. Натоді, звісно, я вже згаяв свою молодість, але знову згадаю про інфантильний погляд, бо, окрім незрілого ставлення до сексу й смерті, можна зауважити, як легко деякі мої підліткові цінності могли закрастись і зруйнувати симпатичного в усіх смислах персонажа. Таким нещасливим випадком у «Низовині» є Денніс Флендж. Певною мірою це більше нарис персонажа, ніж оповідання. Друзяка Денніс аж ніяк не «росте» впродовж оповіді. Він лишається статичним, його фантазії стають дошкульно живими — оце й майже все, що відбувається. Можливо, я вияскравив центральну тему, але проблему не розв'язав, тому там не дуже багато руху чи життя.
Тепер не таємниця, особливо для жінок, що багато американських чоловіків, навіть середнього віку, які носять костюми та тримаються за робочі місця, насправді досі всередині лишаються маленькими хлопчиками, хай як неймовірно це звучить. Флендж — схожий персонаж, хоча, коли я писав оповідання, думав, що він досить крутий. Він хоче дітей — незрозуміло чому, — але не ціною побудови якогось спільного реального життя з дорослою жінкою. Його рішення — Нерісса, жінка-дитина за розміром і поведінкою. Зараз уже не згадаю, але, здається, я хотів лишити певну неоднозначність щодо того, чи є вона витвором його фантазії, чи ні. Легко сказати, що проблема Денніса — це моя проблема, перекладена на нього. Хай там як, але проблема
Як не дивно, я взагалі не планував, що це буде оповідання про Денніса — передбачалося, що він буде партнером для гумориста Паця Бодіна. Тож насправді моєю відправною точкою був справжній антагоніст цього малоприємного матроса. Коли я служив на флоті, помічник артилериста на моєму кораблі розповів історію, яка трапилася з ним під час медового місяця. Ми несли берегову патрульну службу в Портсмуті, Вірджинія. Наш район був пустельним шматком верф'яного периметру: загорожі із сітки-рабиці, залізничні гілки. Настала негостинно прохолодна ніч, і не було жодного закордонного моряка, що поводився б неналежно, і ніщо не вимагало нашого втручання. Тож мій товариш, як старший член патруля, мусив збавляти час морськими оповідками, і це була одна з них. Саме події, що насправді сталися з ним під час медового місяця, лягли в основу того, що відбулося з Деннісом Фленджем. Мене сильно насмішив не так зміст оповіді, як загальне зауваження, що ніхто б так не вчинив. Як виявилося, горілчаний друг мого напарника був героєм більшості наших корабельних анекдотів. До того, як я став на берегову службу, його кудись перевели, але він уже встиг стати легендою. За день до дембеля я нарешті його побачив, нас тоді саме рано-вранці муштрували поряд з казармами норфолкської морської бази. Закладаюсь, що тієї ж миті, коли я його вгледів, ще не почувши, як він озивається на своє ім'я, я вже мав дивне ЕСС[8] знання, хто це. Не буду надмірно драматизувати ту мить — але мені й досі дуже подобається Паць Бодін, тому я відтоді раз чи двічі ввів цього персонажа в романи, бо приємно згадати, що наші стежки хай і примарно, але все ж таки перетнулися.
Той неприпустимий рівень расистських, сексистських і протофашистських розмов, що точаться в оповіданні, викличе в сучасних читачів щонайменше огиду. Хотів би я сказати, що це лише голос Паця Бодіна, але, на превеликий жаль, це був і мій тодішній голос. Найкращий аргумент, який я маю на свій захист, — що для того часу цей голос, імовірно, був цілком вірогідним. Джеймс Бонд, рольова модель Джона Кеннеді, невдовзі стане популярним, розкидаючи навсібіч людей з третього світу, — таке собі продовження хлопчачих пригодницьких оповідок, на яких ми виросли. Деякий час панував набір неоголошених і незаперечних припущень і розрізнень, які найкраще вловив Арчі Банкер[9], телеперсонаж 70-х. Усе ще може виявитися, що расові відмінності не такі важливі, як питання грошей і сили. Але ці відмінності служать практичній меті й часто лишаються в інтересах тих, хто на них найбільше нарікає, лишаючи нас незгуртованими й тому відносно бідними й безсилими. Та все ж цей, так би мовити, голос оповідача в творі лишається голосом хитрозадого шмаркача, який не знав нічого ліпшого, і я за це перепрошую.
Зараз «Низовина» видається мені неприйнятною, але це не зрівняти з тим сердешним смутком, який я відчуваю, коли мушу переглядати «Ентропію». Оповідання — чудовий приклад процесуальної похибки, щодо якої завжди застерігають письменників-початківців. Точно не варто починати з теми, символу чи іншого абстрактного об'єднувального чинника, а потім силкуватись узгоджувати з цим персонажів і події. На противагу цьому, проблематичні, хай і по-іншому, персонажі «Низовини» принаймні були тим, з чого я починав. Теоретичний матеріал я привніс пізніше, щоб надати проекту інтелігентного вигляду. Бо інакше цей текст оповідав би лише про декількох неприємних людей, нездатних розв'язати складнощі у своєму житті — і кому таке треба? Тому маємо принагідні лекції про пересуди та геометрію.
Оскільки це оповідання декілька разів потрапляло до антологій, люди думають, що я знаюся на ентропії більше, ніж це є насправді. Навіть Дональд Бартелмі, якому зазвичай годі замилити очі, в журнальному інтерв'ю припустив, що в мене на це слово своєрідне право власності. Що ж, згідно з ОСАМом[10], у 1865 році Рудольф Клаузіус[11] вигадав його за зразком слова «енергія», що, на його думку, грецькою означало «вміст роботи». Ентропію, чи «перетворення вмісту», ввели як спосіб дослідження змін, які тепловий двигун проходить за звичайний цикл перетворення тепла на роботу. Якби Клаузіус дотримувався своєї рідної німецької та натомість назвав її