Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 4)
Я не збираюся дивитися на це крізь пальці. Наш спільний кошмар Бомба теж там є. 59-го було доволі кепсько, а тепер — і поготів, оскільки рівень небезпеки продовжує зростати. І тоді, і тепер усі чудово його усвідомлювали. Крім низки божевільних злочинців, які від 1945-го користуються владою, включно з правом якось на це впливати, більшість з нас, бідної отари, не полишав простий і типовий страх. Думаю, ми всі намагалися подолати цю повільну ескалацію нашої безпорадності й жаху небагатьма доступними нам способами: від недумання про все це до втрати глузду. Десь у цьому спектрі безсилля перебуває і написання текстів про ті часи — вряди-годи, як оце тут, не шкодуючи барв для опису часу й місця.
«Під розою», що має слабку, але добру концепцію, дратує мене менше, ніж більш ранні речі. Думаю, що персонажі тут трохи кращі й уже не лежать трупами на столах, а принаймні починають трохи смикатися й розплющувати очі, хоча їхні діалоги все ж страждають через мій багаторічний Кепський Слух. Завдяки невпинним зусиллям Суспільного мовлення[30] нині кожен аж надто добре ознайомлений з найтоншими нюансами тієї мови, якою говорять англійці. А в ті дні я мав залежати від кіно та радіо, які не були стовідсотково надійними джерелами. Звідти й усі ці біп-біп і ату-нуте, які сучасному читачу видадуться стереотипними й невірогідними. Читачі також можуть почуватися пригніченими, бо майстерніший за інших Джон Ле Карре[31] підняв планку цілого жанру. Тепер ми очікуємо складності сюжету і глибини персонажа, яких немає в цих моїх спробах. На щастя, переважна частина оповідання — сцени переслідування, в описі яких я лишаюся переконаним бевзем: це єдина частка мого непозбувного дітвацтва. Я за те, щоб мультики про Дорожнього Бігунця[32] ніколи не зникали з відеохвиль.
Уважні шанувальники Шекспіра помітять, що ім'я Їжатець[33] я поцупив з «Гамлета» (Дія 1, Сцена 5). Це рання версія слова «дикобраз»[34]. Ім'я Кротомолд[35] походить зі старотевтонського
На «Під розою» також вплинув сюрреалізм, тоді ще зановий для мене напрям, щоб так ним зловживати, але відтоді я постійно це роблю. Я відвідував один з факультативних курсів «Сучасного мистецтва», і саме сюрреалісти привернули мою увагу. Натоді практично не маючи доступу до світу своїх сновидінь, я проґавив саму суть цієї течії і натомість був зачарований простою ідеєю, що в межах однієї рамки можна поєднувати елементи, які зазвичай разом не трапляються — щоб створити нелогічні та приголомшливі ефекти. Уже пізніше мені довелося дізнатися, що цим процесом необхідно керувати досить дбайливо й ретельно: абияка стара комбінація деталей не спрацює. Спайк Джонз-молодший[36], син Спайка Джонза, чиї оркестрові записи справили на мене в дитинстві глибоке й незабутнє враження, в одному інтерв'ю сказав: «Люди не розуміють у татовій музиці одного: якщо замінюєш до-дієз пострілом, це має бути постріл у до-дієзі, бо інакше воно звучатиме жахливо».
Все могло бути ще гірше, як те очевидно з опису крамниці барахольника чи якості багатьох безладно змонтованих сцен у «Таємній інтеграції». Але оскільки це оповідання мені радше подобається, ніж ні, я більше ганитиму його за захаращеність предметами, накопиченими в кімнатах пам'яті. Як і «Низовина», це оповідання про рідне місто, один з небагатьох випадків, коли я намагався безпосередньо описувати краєвид і переживання, з якими зростав. Тоді я помилково думав, що Лонґ-Айленд — це величезна й невиразна пісочниця без історії, місце, звідки можна вирватися й не відчувати з ним особливого зв'язку. Цікаво, що в обох оповіданнях я наклав комплект доволі ускладнених топографічних мап на те, що вважав порожнім простором. Тоді я, певно, вважав, що це спосіб зробити місце трохи екзотичнішим.
Однак я не лише ускладнив простір Лонґ-Айленду, а ще й обвів лінією весь район, підняв його і змістив все у Беркшири[37], де ніколи й не бував. Знову старий бедекерівський фокус. Цього разу я знайшов потрібні подробиці в регіональному путівнику Беркширами, надрукованому в 1930-х Федеральним письменницьким проектом УГР[38]. Це чудове зібрання загальнодержавних і регіональних видань, які, можливо, досі доступні в бібліотеках. Яке ж це повчальне і приємне чтиво. Деякі матеріали в беркширській книзі були такими гарними, такими багатими на подробиці й глибокі почуття, що я навіть соромився звідти красти.
Тепер мені вже незрозуміло, чому я тоді засвоїв таку стратегію перенесення. Уже принаймні в «Дрібному дощі» я використав прийом переміщення власного досвіду в інше середовище. Частиною цього була прикра нетерпимість до художньої літератури, яка мені тоді видавалася «надто автобіографічною». Чомусь я вирішив, що особисте життя не може мати нічого спільного з літературою, тоді як насправді, як усім відомо, якраз навпаки. Ба більше, довкруги все засвідчувало протилежне, однак я вирішив ці свідчення ігнорувати. Насправді мене й тоді, як і тепер, зворушувала й тішила надрукована і ненадрукована література, яка стала осяйною і беззаперечно вірогіднішою завдяки тому, що її знайшли та витягнули, завжди дорогою ціною, із глибших, загальніших рівнів життя, де ми насправді й живемо. Ненавиджу думати, що я цього не розумів, бодай і помилково. Можливо, просто оренда була задорогою. У будь-якому разі я, малий дурник, віддавав перевагу біганині заплутаними маршрутами.
Хоча знов-таки, можливо, іншим чинником була просто клаустрофобія. Я не єдиний з тих, хто тоді писав, відчуваючи певну потребу випростатися, виділитися. Причиною могло бути наукове оточення, яке, можливо, надало такої привабливості американському авантюрному життю, притаманному, як здавалося, письменникам-бітникам. Учням в усіх галузях і за всіх часів кортить стати мандрівними підмайстрами.
Коли я дописав «Таємну інтеграцію», то заходився коло цього етапу роботи. Я надрукував свій перший роман і думав, що вже дещо знаю, але саме тоді, гадаю, я також уперше замовкнув і почав дослухатися до довколишніх американських голосів, а ще піднімати очі від друкованих джерел і позирати на несловесну американську дійсність. Нарешті я був
Зрозуміло, що його в жодному разі не можна вважати досконалим. Наприклад, у дечому хлопці видаються не надто кмітливими, це достеменно не зграйка хлопчаків 80-х. А ще можна було б з легким серцем скоротити переважну частину безвідповідального сюрреалізму. Досі не можу повірити, що написав деякі уривки. Мабуть, за ці кількадесят років туди прокралася компанія ельфів і вчинила на оповідання замах. Проте, як стає видно зі злетів і падінь кривої мого учнівства, було марно очікувати, що я так довго триматимуся цього позитивного й професійного напряму. Наступним я написав оповідання «Виголошення лоту 49», яке продавали як «роман», і вже там я, здається, забув більшість з того, що, як гадав, вивчив.
Мабуть, більшість моїх почуттів до цього останнього оповідання можна звести до звичайної ностальгії за тим періодом мого життя, за тим письменником, який, як тоді здавалося, саме з'являвся — з його поганими звичками, дурнуватими теоріями та випадковими митями продуктивної тиші, впродовж яких він міг побіжно побачити те, як це оповідання зроблено. Врешті-решт, саме зміни — це те, що найбільше приваблює у молоді, не фото завершеного персонажа, а кіно, душа в постійному русі. Можливо, така моя легка прихильність до минулого — ще один випадок того, що Френк Заппа[40] називав купою старих друзяк, які сидять кружкома і грають рок-н-рол. Однак, як нам усім відомо, рок-н-рол і освіта, як завжди каже Генрі Адамс, ніколи не помруть і триватимуть вічно.
Дрібний дощ
Надворі ротний опорний пункт повільно підсмажувався на сонці. Незворушно висіло сире повітря. На піску довкола казарм, де розташувався ротний радіозв'язок, жовтіли сонячні відблиски. Усередині не було нікого, крім сонного днювального, який курив, притулившись до стіни, і млявої постаті в камуфляжній робі, що лежала на ліжку й читала книжку в м'якій обкладинці. Днювальний позіхнув і плюнув у гарячий пісок, а постать на ліжку, яку звали Левін, перегорнула сторінку і поправила під головою подушку. Біля шибки дзижчав великий комар, звідкись долинала лисвілльська рок-н-рольна радіостанція, а зовні постійно гуркотіли та сновигали джипи й 2,5-тонки[41]. Це було десь у середині липня 57-го у Форт-Роучі (Луїзіана). Для Натана «Салозада» Левіна, спеціаліста третього рангу[42], минуло вже тринадцять і наближався чотирнадцятий місяць відтоді, як його приписали до саме того батальйону, саме тієї роти та саме того ліжка. Ці обставини та Роуч як дуже своєрідний військовий об'єкт могли багатьох звичайних людей довести до межі самогубства чи принаймні божевілля; і так воно насправді й відбувалося, згідно зі здебільшого вилученою статистикою. Проте Левін був не зовсім звичайний. Він був одним з небагатьох тут, хто вислужувався перед восьмим підрозділом, кому дійсно