Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 54)

Показували конкурс купальників, і всі дівчата несли в руках квіти, наближаючись вервечкою до сходів і виходячи на сцену.

Пудель містера Ґамба вже багаторазово переживав цю процедуру і, зачувши музику, примружив очі, бо знав, що зараз його почнуть тискати.

Учасниці конкурсу краси були вдягнені в стилі Другої світової війни. На них були купальники від Роуз Марі Рід[178], і деякі обличчя навіть видавалися гарненькими. Ніжки також мали приємні обриси, деякі, але м’язам бракувало пружності, а шкіра трохи провисала на колінах.

Ґамб стиснув пуделя.

– Золотце, ось вона йде, осьвонайде осьвонайде!

І ось вона йшла, наближалася до сходів у білому купальнику, дарувала сліпучу усмішку молодикові, який допомагав їй здійматися сходами, а тоді швидко йшла далі на високих підборах, і камера стежила за її стегнами: Матуся. То була Матуся.

Містеру Ґамбу не довелося тиснути кнопку перемотки на дистанційному пульті – він зробив це, поки копіював відеозапис. У зворотному порядку вона пройшлася назад спиною, позадкувала сходами, забравши в молодика свою усмішку, відійшла назад проходом, а потім – знов уперед, назад і вперед, назад і вперед.

Коли вона всміхалася молодикові, Ґамб також усміхався.

Був іще один момент, коли вона стояла серед учасниць, але зображення постійно розпливалося на стоп-кадрі. Краще просто прокрутити на нормальній швидкості та поглянути на неї хоч краєм ока. Матуся разом з іншими дівчатами вітає переможниць.

Наступний уривок він записав із кабельного телебачення в одному чиказькому мотелі – довелося бігти в магазин по відеомагнітофон і лишатися ще на одну ніч, щоб потрапити на передачу. То був поставлений на повтор ролик, який пізно вночі крутили по дешевих кабельних каналах як тло для секс-оголошень, що виповзали знизу на екран. Такі ролики роблять із другосортного кіно, з доволі невинних пікантних картин сорокових і п’ятдесятих, і там був волейбольний матч у таборі нудистів, а також найменш відверті уривки з порно тридцятих років, де чоловіки-актори мали накладні носи та не знімали шкарпеток. Музичний супровід був абсолютно довільним. Наразі грала пісня «Погляд кохання»[179], геть не в лад з енергійними рухами відеоряду.

Містер Ґамб нічого не міг поробити з оголошеннями, що виповзали на екран. Доводилося з ними миритися.

Ось він, басейн просто неба – десь у Каліфорнії, судячи з рослинності. Пристойні шезлонги, все на стиль п’ятдесятих. Купання голяка, граційні дівчата. Імовірно, що декілька з них устигли знятися в одному-двох малобюджетних фільмах. Жваво підстрибуючи, вони вилазили з басейну й бігли, набагато швидше за музику, до драбини водяної гірки, здіймалися й – у-і-і-і! – котилися вниз. Груди підскакували, коли дівчата пірнали у воду, сміючись, випроставши ноги – шубовсть!

Ось і Матуся. Ось вона вибирається з басейну за дівчиною з кучерявим волоссям. Її обличчя частково затуляє плазуюча реклама секс-бутіку «Синдерелла», але тоді Матуся з’являється знов, біжить геть, ось вона піднімається драбиною, уся така мокра й блискуча, дивовижно повногруда й пластична, з маленьким шрамом від кесаревого, з’їжджає вниз гіркою – у-і-і-і! Така гарна, і навіть попри те, що містер Ґамб не бачив її обличчя, він серцем відчував, що то його Матуся, яка знялася в цьому кіно вже після того, як він бачив її востаннє у своєму житті. Звісно, крім усіх тих уявних випадків.

Раптом відеоряд переключився на рекламний ролик вібраторів та надувних ляльок і різко обірвався.

Собачка примружила очі за дві секунди до того, як містер Ґамб зчавив її в обіймах.

– Ой, Золотце. Ходи до мамці. Матуся буде такою гарною.

Стільки роботи, стільки роботи, стільки роботи, щоб на завтра все було готово.

Містер Ґамб ніколи не чув його з кухні, навіть якщо воно кричало на повний голос, і слава Богу. Але він чув його на сходах, коли спускався в підвал. Він сподівався, що воно засне й не буде кричати. Пудель, якого він ніс під пахвою, загарчав на звуки з ями.

– Тобі таке не личить, – промовив він у шерсть на потилиці собачки.

До кімнати з льохом ведуть двері ліворуч від сходів. Він навіть на них не глянув, навіть не став прислухатися до слів, що лунали з ями, – з його точки зору, вони не мали нічого спільного з англійською мовою.

Містер Ґамб одразу пішов у робочу кімнату, опустив пуделя й увімкнув світло. Кілька молей затріпотіли крильцями й кинулися без жодної для себе шкоди на дротяну сітку, що затягувала світильники на стелі.

У робочій кімнаті містер Ґамб був дуже скрупульозним. Він завжди намішував свіжі розчини в неіржавкій посудині й ніколи – в алюмінієвій.

Він навчився готувати все завчасно. Працюючи, він сам себе напучував: треба бути послідовним, треба бути точним, треба бути спритним, бо завдання надскладне.

Людська шкіра дуже важка, становить від шістнадцяти до вісімнадцяти відсотків загальної ваги тіла, та ще й слизька. З цілою шкірою важко вправлятися й легко впустити, поки вона ще мокра. Час також має велике значення: шкіра починає зсідатися, щойно її зняли, особливо з молодих людей, а вона в них, до того ж, найщільніша.

Та ще й не забуваймо про той факт, що шкіра не зовсім еластична, навіть у молодих. Якщо її розтягти, вона ніколи не повернеться до колишніх пропорцій. Зробиш ідеально гладенький шов, а потім надто сильно напнеш шкіру на шовному валку, і вона розтягнеться й візьметься зморшками. Можеш потім усі очі виплакати над машинкою, та від цього жодна зморшка не зникне. Окрім того, існують лінії Лангера[180], і краще не забувати, як і де вони пролягають. Шкіра нерівномірно розтягується в різних напрямках, утворюються клубки колагену, і волокнини рвуться – якщо неправильно напнути, то отримаєш рубці.

З екологічними матеріалами взагалі неможливо працювати. Тут містер Ґамб провів чимало дослідів і зазнав чимало невдач, які щоразу розбивали йому серце, поки все не вийшло так, як слід.

Зрештою він збагнув, що старі методи – найкращі. Процедура була такою: спершу він вимочував шкіру в акваріумах, у рослинних екстрактах, розроблених північноамериканськими індіанцями, – абсолютно натуральна субстанція без жодних домішок мінеральних солей. Він обрав спосіб, у результаті якого отримував незрівнянну найм’якішу сирицю Нового Світу, – класичне мозкове дублення. Індіанці вірили, що мозку кожної окремої тварини вистачить, щоб видубити власну шкіру. Містер Ґамб знав, що це не так, і вже давно покинув експериментувати, навіть із приматами з найбільшим об’ємом мозку. Тепер він набив собі повну морозилку яловичих мізків, і сировини завжди було вдосталь.

Він був здатний упоратися з проблемами, які виникали під час обробки матеріалу, завдяки практиці він набув майже ідеальних навичок.

Лишалися важкі структурні проблеми, але він мав особливу, високу кваліфікацію, щоб їх розв’язувати.

Двері робочої кімнати прочинилися в підвальний коридор, який вів до старої ванни, де містер Ґамб зберігав свої підйомні механізми й хронометр, а потім – до ательє та неосяжного чорного лабіринту, що пролягав далі.

Він відчинив двері до ательє, і звідти полилося сліпуче сяйво – прожектори та лампи розжарювання, налаштовані на спектр денного світла, прикріплені до сволоків під стелею. На подіумі з мореного дуба позували манекени. Усі вони були частково вдягнені, деякі – в шкіру, інші – в муслінові зразки, викроєні під шкіряне вбрання. Вісім манекенів подвоювались у двох дзеркальних стінах – то були хороші, суцільні дзеркала, а не плитки. На туалетному столику стояла косметика, кілька підставок під перуки й самі перуки. То було найсвітліше у світі ательє, з білого й вибіленого дуба.

На манекенах висіли незавершені костюми, що їх він шив на замовлення, переважно копії ефектного вбрання від Армані з тонкої чорної шкіри кабрета[181], з плісуваннями й воланами, гострими плечима та нагрудниками.

Уздовж третьої стіни стояли великий робочий стіл, дві промислові швацькі машинки, два швацькі муляжі та один кравецький, виготовлений за розмірами торса самого Джейма Ґамба.

Попід четвертою стіною розташувався величезний чорний гардероб, покритий китайським лаком, що здіймався на вісім футів[182] угору до самої стелі й царював у цій світлій кімнаті. Старий гардероб, візерунки на ньому зблякли. Кілька золотистих лусочок лишилося на тому місці, де був дракон з білими, ясними очима, які досі витріщалися з малюнка, а далі – червоний язик іншого дракона, чиє тіло вже встигло потьмяніти. Лак під зображенням уцілів, хоча й потріскався.

Гардероб, гігантський і глибокий, не мав нічого спільного з роботою на замовлення. У ньому зберігалися муляжі та плічки з Особливими Речами, і двері його були зачинені.

Собачка стрибнула від миски з водою, що стояла в кутку, та вляглася між ногами одного з манекенів, не спускаючи очей з містера Ґамба.

Він працював над шкіряною курткою. Треба було її закінчити – йому хотілося позбутися всього зайвого, але наразі Ґамба опанували творчі поривання, до того ж його власний мусліновий зразок здавався недосконалим.

Швацька майстерність містера Ґамба стала набагато кращою порівняно з уміннями, яких його ще в юності навчили в Каліфорнійському виправному відомстві, але тепер перед ним постав справжній виклик. Навіть праця з ніжною шкірою кабрета не зможе підготувати тебе до такої тонкої роботи.