Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 35)

Джейм знайшов маленький пляжний будиночок, де мешкали ми з Клаусом, і одного разу я повернувся додому з репетиції, а він уже там. Але Клауса я не побачив. Клауса не було. Я спитав, де Клаус, а він сказав, що пішов поплавати. Я знав, що він бреше, бо Клаус ніколи там не плавав – Тихий океан аж ніяк не тихий. А коли я відчинив холодильник, ну, ви самі знаєте, що я знайшов. Клаусову голову, яка визирала на мене з-за апельсинового соку. Джейм іще зробив собі фартух, ну, з Клауса, надягнув його й спитав, як він мені тепер подобається. Я розумію, ви, мабуть, вражені, що я взагалі підтримував із Джеймом зв’язок, – йому було набагато гірше, коли він до вас прийшов. Гадаю, він дуже дивувався, що ви його не боїтесь.

А потім – останні слова в житті Распейла: «Цікаво, чому батьки мене не вбили ще до того, як я навчився їх дурити».

Тонка колодочка кинджала похитувалася, поки проколоте серце Распейла намагалося битись. Доктор Лектер промовив: «Схоже на соломинку в нірці мурашиного лева, чи не так?» – але Распейл уже не встиг відповісти.

Доктор Лектер пам’ятав кожне слово і навіть більше. Приємні спогади, які допомагали згаяти час, поки в його камері тривало прибирання.

Доктор розмірковував над тим, що Кларіс Старлінг має гострий розум. Вона могла б упіймати Джейма Ґамба тільки за тим, що він їй розповів, але це забере багато часу. Аби дістатися до нього вчасно, їй знадобиться більше деталей. Доктор Лектер був певен, що коли він читатиме матеріали справи, то підказки випливуть самі по собі. Можливо, вони будуть пов’язані з тим, що Джейм Ґамб відбував строк у виправній колонії для неповнолітніх злочинців – після того як він убив своїх бабусю з дідусем. Завтра Лектер видасть їй Джейма Ґамба і натякатиме так прозоро, що навіть Джек Кроуфорд збагне, що до чого. Завтра треба все закінчити.

Доктор Лектер почув за спиною кроки, хтось вимкнув телевізор. Він відчув, як ручний візок похилився назад. Тепер мала розпочатися довга, марудна процедура звільнення, яка відбувалася вже в камері. Розпорядок був незмінний. Спочатку Барні з помічниками обережно вкладали його на ліжко долілиць. Потім Барні прив’язував його рушниками за литки до поруччя в ногах ліжка, знімав з ніг перев’язи, а тоді під прикриттям двох помічників із газовими балончиками та гумовими палицями Барні розстібував пряжки на спині гамівної сорочки та задкував із камери, напинаючи сітку на місце, замикаючи за собою ґрати та полишаючи доктора Лектера вибиратися зі своїх пут самотужки. Потім доктор обмінював сорочку та ремені на сніданок. Правила ввели відтоді, як доктор Лектер понівечив медсестру, і всіх це влаштовувало.

Але сьогодні розпорядок було порушено.

Розділ 27

Ручний візок легенько здригнувся, перекотившись із доктором Лектером через поріг його камери. А там був Чилтон, який сидів на ліжку та переглядав особисті листи Лектера. Чилтон був без піджака й краватки. Доктор Лектер помітив медальйон, що висів у нього на шиї.

– Постав його біля унітаза, Барні, – сказав доктор Чилтон, не відриваючи погляду від кореспонденції. – І зачекай з помічниками на посту.

Доктор Чилтон закінчив читати нещодавнє листування між Лектером і «Архівами загальної психіатрії»[136]. Він кинув листи на ліжко та вийшов із камери. Крізь хокейну маску блиснули очі доктора Лектера, який стежив за ним, але голови не повертав.

Чилтон підійшов до парти, що стояла в коридорі, незграбно нахилився й дістав з-під сидіння маленький підслуховувальний пристрій.

Він помахав «жучком» перед очними прорізами в масці доктора Лектера та знову всівся на ліжко.

– Я подумав, що вона розмовлятиме про порушення громадянських прав у випадку Міґґса, тож вирішив послухати, – сказав Чилтон. – Я вже довгі роки не чув твого голосу, мабуть, останнього разу то було на співбесіді, коли ти завалив мене брехливими відповідями, а потім поглузував із мене у своїх статтях до «Журналу». Важко повірити, що в професійному середовищі прислухаються до слів пацієнта, чи не так? Але я й досі на своєму місці. Як і ти.

Доктор Лектер нічого не відповів.

– Роки мовчання, а тоді Джек Кроуфорд посилає сюди дівча і ти перетворюєшся на драглі, еге ж? Що тебе зламало, Ганнібале? Оті добрі міцні литки? Чи блиск її волосся? Вона чарівна, так? Чарівна й недосяжна. Дівчина наче зимове сонце, що сідає за обрій, отак я про неї думаю. І знаю, що ти вже давно не бачив заходу сонця, але можеш повірити мені на слово. У тебе з нею буде ще один день. Потім тебе візьметься допитувати «вбивчий» відділ Балтимора. Вони вже прикручують до підлоги стілець у кабінеті електрошокової терапії. Таке собі крісло-туалет – для твого комфорту, а також для їхнього, коли вони під’єднають дроти. А я ні про що не здогадуватимусь. Ти вже збагнув? Вони знають, Ганнібале. Знають, що ти точно знаєш, хто такий Баффало Білл. Гадають, що він у тебе лікувався. Коли я почув, що міс Старлінг почала розпитувати про Баффало Білла, то здивувався й зателефонував своєму другові з балтиморського «вбивчого». Вони знайшли комаху в горлі Клауса, Ганнібале. Вони знають, що його вбив Баффало Білл. Кроуфорд дозволяє тобі вважати, що ти розумніший за всіх. Не думаю, що ти уявляєш, як сильно тебе ненавидить Кроуфорд за те, що ти порізав його протеже. Тепер ти попався. То що, ти й досі вважаєш себе розумнішим?

Доктор Лектер помітив, що Чилтон бігає очима по ременях, на яких трималась маска. Очевидно, що Чилтону кортіло її зняти, щоб поглянути на вираз Лектерового обличчя. Він задумався, чи зніме Чилтон маску безпечним способом, ззаду. Якби він став знімати її спереду, то йому б довелося простягти руки за голову Лектера, і внутрішні сторони його рук, помережані синіми венами, опинилися б упритул до обличчя Лектера. Ходи сюди, докторе. Підійди ближче. Ні, передумав.

– Ти й досі гадаєш, що потрапиш у камеру з вікном? Гадаєш, що ходитимеш пляжем та споглядатимеш птахів? Я так не думаю. Я телефонував сенаторці Мартін, і вона нічого не чула про оборудку з тобою. Довелося нагадати їй, хто ти такий. Про Кларіс Старлінг вона також ніколи не чула. Це все підстава. Від жінок слід очікувати невинних побрехеньок, але то справжній шок, тобі не здається? Коли вони закінчать тебе доїти, Ганнібале, то Кроуфорд звинуватить тебе в покриванні злочину. Ти, звісно, переведеш усе на М’Нотена[137], але суддя буде не в захваті. Ти всі шість смертей мовчав. Суддя більше не перейматиметься твоїм благоденством. Жодних вікон, Ганнібале. Решту життя ти проведеш, сидячи на підлозі в якійсь державній установі та позираючи на візочки з брудними підгузками. Зуби повипадають, сили тебе покинуть, і ніхто тебе більше не боятиметься, і ти сидітимеш у загальній палаті в будинку на кшталт «Флендауера». Молоді з тебе знущатимуться та ґвалтуватимуть, коли заманеться. І читатимеш ти хіба що власні написи на стінах. Думаєш, судді буде до цього діло? Ти ж бачив старих. Вони починають плакати, якщо їм не смакують печені абрикоси. А Джек Кроуфорд і його крутихвістка… Вони кинуть переховуватись, коли його дружина помре. Він обиратиме молодіжний одяг, вони разом займуться якимось спортом. Вони зблизилися ще тоді, як Белла Кроуфорд тільки захворіла, тут їм не вдасться нікого ошукати. Вони отримають підвищення і згадуватимуть про тебе не частіше ніж раз на рік. Може, наприкінці Кроуфорд захоче прийти та особисто розповісти тобі про всі винагороди. До найменших дрібниць. Я впевнений, що він уже наготував промову. Ганнібале, він не знає тебе так, як я. Він гадав, що коли попросить тебе видати інформацію, то ти просто знущатимешся з матері.

Недалеко від правди, думав доктор Лектер. А Джек кмітливий… ця тупувата шотландсько-ірландська фізіономія виявилась оманливою. Його обличчя геть помережане шрамами, якщо знати, з якого ракурсу дивитися. То що, певно, знайдеться місце ще для кількох.

– Я знаю, чого ти боїшся. Не болю й не самотності. Неповага, ось чого ти терпіти не можеш, Ганнібале, наче кіт. Моя робота – піклуватися про тебе, Ганнібале, і я її виконую. Наші з тобою стосунки суто професійні, нічого особистого, принаймні з мого боку. І зараз я також про тебе піклуюся. Не було ніякої угоди між тобою і сенаторкою Мартін, а зараз є. Або може бути. Я годинами висів на телефоні – заради тебе, а також заради порятунку тої дівчини. Ось моя перша умова: ти говоритимеш тільки через мене. Тільки я публікуватиму статті на цю тему в професійних виданнях у результаті нашого успішного спілкування. Ти нічого не друкуватимеш. Я матиму ексклюзивний доступ до будь-яких матеріалів щодо Кетрін Мартін, якщо вона виживе. Умови обговоренню не підлягають. Відповідати треба зараз. То ти згодний на такі умови?

Доктор Лектер посміхнувся сам до себе.

– Відповідай зараз, інакше говоритимеш із «убивчим» відділом. Ось яка на тебе чекає винагорода: якщо ти назвеш ім’я Баффало Білла і дівчину вчасно знайдуть, то сенаторка Мартін – вона підтвердить це телефоном – сенаторка Мартін переведе тебе у в’язницю «Заросла гора», що в Теннессі, геть від поліції Меріленду. Ти підлягатимеш її юрисдикції, поза досяжністю Джека Кроуфорда. Тобі дістанеться камера з видом на ліс. І книжки. Щодо прогулянок просто неба, то треба обговорити деталі, але сенаторка схильна до поступок. Назви ім’я, й одразу туди поїдеш. Губернатор дав згоду, щоб в аеропорту ти перейшов до рук поліції штату Теннессі.