Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 37)

– Зачекайте, – сказав Кроуфорд.

Він поклав слухавку на коліно та визирнув у вікно фургона. Перші промені сонця вишукували нечисленні кольори лютого. Усе сіре. Таке тьмяне.

Джефф почав щось говорити, але Кроуфорд жестом попрохав тиші.

Монструозне еґо Лектера. Амбіції Чилтона. Страх сенаторки Мартін за дочку. Життя Кетрін Мартін. Час вирішувати.

– Нехай їдуть, – мовив він у слухавку.

Розділ 29

На світанку доктор Чилтон і троє напрасованих гвардійців штату Теннессі стояли пліч-о-пліч на вітряній злітній смузі, намагаючись перекричати шум радіозв’язку, що долинав із прочинених дверей «Ґрумман Ґалфстрім»[141] і від карети «швидкої допомоги», що гула холостим ходом біля літака.

Капітан гвардійців передав докторові Чилтону ручку. Вітер загнув папери за край планшетної дошки, і поліцейському довелося їх розправляти.

– А в повітрі цього не можна зробити? – запитав Чилтон.

– Сер, документи треба підписувати виключно під час фізичної передачі. Це мій наказ.

Другий пілот закінчив кріпити пересувну рампу до східців літака.

– Готово! – гукнув він.

Гвардійці обступили доктора Чилтона біля карети «швидкої». Коли він відчинив задні дверцята, вони напружилися, наче очікували, що звідти щось плигне.

Доктор Ганнібал Лектер вертикально стояв на ручному візку, перев’язаний товстими брезентовими ременями та з хокейною маскою на обличчі. Він випорожнював сечовий міхур, а Барні тримав судно.

Один із гвардійців хмикнув. Двоє інших відвели погляди.

– Перепрошую, – сказав Барні докторові Лектеру та зачинив двері.

– Усе гаразд, Барні, – відповів Лектер. – Я вже закінчив, дуже дякую.

Барні поправив одяг на докторі та підкотив візок до дверцят «швидкої».

– Барні?

– Так, докторе Лектер?

– Ти пристойно поводився зі мною протягом довгого часу. Дякую.

– Нема за що.

– Наступного разу, коли Семмі прийде до тями, попрощайся з ним від мого імені.

– Звісно.

– До побачення, Барні.

Кремезний санітар прочинив двері й покликав гвардійців.

– Притримайте його знизу, хлопці. Візьміться по обидва боки візка. Поставимо його додолу. Легше.

Барні закотив Лектера на рампу й до салону літака. У ряді праворуч було знято три сидіння. Другий пілот закріпив ручний візок на скобах, що виднілися на підлозі.

– Він полетить лежачи? – спитав один із гвардійців. – А ви вдягли на нього гумові підгузки?

– Доведеться тримати міхур на замку аж до Мемфіса, приятелю, – додав інший.

– Докторе Чилтон, можна з вами поговорити? – попросив Барні.

Вони зупинилися біля літака, і вітер закручував навколо них маленькі вихорці зі сміття та пилу.

– Ті хлопці нічого не тямлять, – сказав Барні.

– Там мені допоможуть досвідчені санітари психіатричної клініки. Відтепер уся відповідальність лежатиме на них.

– Гадаєте, вони з ним упораються? Ви ж знаєте, який він, – йому можна погрожувати тільки нудьгою. Більше він нічого не боїться. Силові методи з ним не проходять.

– Я б цього ніколи не допустив, Барні.

– Ви будете присутні, коли його допитуватимуть?

– Так.

«А ти – ні», – подумки додав Чилтон.

– Я міг би облаштувати його в Мемфісі й повернутися сюди, запізнившись усього на кілька годин від початку чергування.

– Ти більше не працюєш із ним, Барні. Там буду я. Я покажу, як із ним поводитися, все до деталей.

– Нехай вони пильнують, – сказав Барні. – Бо він пильнуватиме неодмінно.

Розділ 30

Кларіс Старлінг сиділа на краю ліжка у мотелі й дивилася на чорний телефон іще майже хвилину після того, як Кроуфорд повісив слухавку. Волосся розпатлалось, нічна сорочка з нашивкою Академії перекрутилася навколо тіла, поки вона вовтузилась на ліжку протягом нетривалого сну. Старлінг почувалася так, наче її вдарили кулаком у живіт.

Минуло лише три години, відколи вона бачилася з доктором Лектером, і дві години, відколи вони з Кроуфордом закінчили працювати над списком характеристик, що їх слід шукати в заявах до центрів статевої хірургії. За цей короткий проміжок часу, поки вона спала, доктор Фредерік Чилтон примудрився все зіпсувати.

Кроуфорд уже їхав по неї. Старлінг мала збиратися, мала думати про те, щоб збиратися.

Чорт. ЧОРТ. ЧОРТ. Ви її вбили, докторе Чилтон. Ви її вбили, докторе Срана Наволоч. Лектерові ще щось відомо, і я б дістала від нього цю інформацію. А тепер все пропало, все пропало. Все було дарма. Коли Кетрін Мартін спливе, я особисто подбаю про те, щоб ви на неї поглянули, присягаюся, так і зроблю. Ви забрали її в мене. Треба зайнятися чимось корисним. Негайно. Чим я можу зараз зайнятися, просто цієї хвилини? Вимитися.

У ванній кімнаті стояли маленький кошик із милом, загорненим у папір, тюбики з шампунем і лосьйоном та невеликий набір для шиття – речі, які ви обов’язково знайдете в хорошому мотелі.

Старлінг зайшла в душ, і в голові майнув спогад – як їй було вісім років і вона підносила матері рушники, шампуні й загорнене мило, коли та прибирала номери в мотелі. Коли їй було вісім, з’явилася ворона, одна зі зграї, яку носив пильний вітер тим похмурим містом, і ворона полюбляла красти речі з візочків прибиральників, які працювали в мотелі. Хапала все, що блищало. Ворона чекала нагоди, а тоді починала порпатися в речах, що лежали у візочку. У випадках екстреного злету вона обхезувала чисту білизну. Одна з прибиральниць вилила на птаху білило, проте безрезультатно, хіба що на пір’ї з’явилося кілька сніжно-білих цяток. Чорно-біла ворона постійно чатувала, коли Кларіс полишить візок, щоб віднести речі матері, яка скоблила ванну. Мати саме стояла у дверях мотельної ванної кімнати, коли повідомила Старлінг, що їй доведеться переїхати жити в Монтану. Мати відклала рушники, які тримала в руках, сіла на край ліжка та обійняла її. Старлінг досі бачила сни про ворону, згадала про неї і тепер, навіть не встигла замислитись чому. Вона підняла руку, наче хотіла відігнати птаха, та потім долоня прибрала з чола мокре волосся, наче Старлінг виправдовувала свій жест.

Вона швидко вдяглася. Слакси, блуза та легкий светр без рукавів, короткоствольний револьвер щільно тулився під ребра у своїй пласкій кобурі, з другого боку на поясі висіла швидкозарядна обойма. А над курткою треба було трохи попрацювати. Шов над обоймою почав розходитись. Старлінг прагнула себе зайняти, зайнятися будь-чим, доки охолоне. Вона взяла маленький мотельний набір із голками та нитками й зашила підбивку. Деякі агенти нашивали латки, які було легко знімати та прати, треба й собі таке зробити…

У двері постукав Кроуфорд.

Розділ 31

З досвіду Кроуфорда, від злості жінки набували вульгарного вигляду. Від люті волосся на потилиці стовбурчилося, шкіра на обличчі вкривалася плямами, вони забували застебнути ширінку. Усі непривабливі риси неначе збільшувалися. Старлінг мала нормальний вигляд, коли відчинила двері, але розлючена була – не те слово.

Кроуфорд зрозумів, що зараз йому може відкритися велика, важлива правда про Старлінг.

На Кроуфорда війнуло пахощами мила та вологим повітрям, поки вона стояла в дверях. Позаду неї виднілося ліжко – покривало було натягнуте на подушки.

– То що скажете, Старлінг?

– Скажу, що чорт би його взяв, містере Кроуфорд, а ви що скажете?

Він кивнув, поманивши її надвір:

– Аптека на розі вже відчинилася. Вип’ємо там кави.

Ранок видався теплим як на лютий. Сонце досі висіло над самим східним обрієм і посилало червоні промені на фасад психіатричної лікарні, повз яку вони проходили. За ними неспішно тягнувся Джефф у фургоні, потріскували рації. Одного разу він передав Кроуфорду слухавку крізь вікно, для нетривалої розмови.

– Можна подати на Чилтона позов за перешкоджання правосуддю?

Старлінг ішла трохи попереду. Кроуфорд бачив, як випиналися в неї жовна, коли вона ставила запитання.

– Ні, не пройде.

– А що як він її занапастив, що як Кетрін через нього помре? Як же мені кортить до нього дістатися… Дозвольте мені лишитися, містере Кроуфорд. Не посилайте мене назад до школи.

– Дві умови. Якщо я вас залишу, то не для того, щоб ви дісталися до Чилтона, про це – пізніше. По-друге, якщо ви ще затримаєтеся, то доведеться проходити повторний курс навчання. Коштуватиме вам кілька місяців. Академія нікому не чинить ласки. Я можу гарантувати, що вас приймуть назад, але не більше – для вас знайдеться місце, ось і все, що я можу пообіцяти.