Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 34)

– Ні.

– Де ви мешкали?

– На ранчо.

– На ранчо були вівці?

– Вівці та коні.

– Скільки ви там прожили?

– Сім місяців.

– Скільки вам було років?

– Десять.

– Куди ви звідти переїхали?

– До Лютеранського притулку в Бозмані.

– Кажіть правду.

– Я й кажу.

– Ви ходите навколо правди. Якщо ви втомилися, то можемо поговорити наприкінці тижня. Мені вже й самому нецікаво. Чи говоритимемо зараз?

– Зараз, докторе Лектер.

– Гаразд. Дитину відривають від матері та посилають на ранчо в Монтану. На ранчо з вівцями та конями. Вона сумує за мамою, в захваті від тварин…

Доктор Лектер простяг до неї долоні, припрошуючи розповідати.

– Там було чудово. У мене була власна кімната з індіанським килимом на підлозі. Мені дозволяли кататися на кобилі, тобто возили на кобилі, бо вона поганенько бачила. З усіма кіньми було щось не так. Кульгаві або хворі. Деякі виросли з дітьми, і вони, знаєте, вони іржали до мене, коли я йшла на шкільний автобус.

– Але потім?

– Я знайшла в сараї одну дивну річ. У них там була маленька комора для збруї. Я спочатку вирішила, що то якийсь старий шолом. А коли взяла в руки, то побачила штамп: «Апарат для гуманного забою коней від В.В. Ґрінера». Він скидався на металевий ковпак у формі дзвону, а зверху був отвір, у який вставляли патрон. Неначе 32-й калібр чи щось таке.

– На тому ранчо відгодовували коней на забій, Кларіс?

– Так.

– І вбивали їх теж на ранчо?

– Тих, що йшли на добрива та клей, – так. У вантажівку вміщується цілих шість мертвих коней. А тих, з яких робили собачий корм, забирали геть живцем.

– А та, на якій ви каталися на подвір’ї?

– Ми з нею втекли.

– І далеко ви зайшли?

– Зайшли туди, куди йшли, докторе, поки ви не розберете зі мною діагностику.

– Ви знайомі з процедурою, яку проходять чоловіки, подаючи заявки на зміну статі?

– Ні.

– Було б легше, якби ви дістали мені копію лікувальної програми одного з тих закладів, але для початку: до низки тестів зазвичай входять шкала інтелекту Векслера[132], «дім-дерево-людина», Роршах, малюнок Я-концепції, тематичний апперцептивний, МБОО – звісна річ, а також двійко інших – Дженкінса[133], мабуть, розроблений Університетом Нью-Йорка. Вам потрібні деталі, які швидко впадають в око, так? Так, Кларіс?

– Що швидше, то краще.

– Отже… згідно з нашою гіпотезою, нам потрібен білий чоловік, у якого результати тестів відрізняються від відповідей транссексуалів. Гаразд, у домі-дереві-людині треба шукати того, хто почав малювати не з жінки. Чоловіки-транссексуали практично завжди починають із жіночого образу і зазвичай приділяють багато уваги деталям. Чоловічі образи – прості стереотипи, хоча трапляються окремі випадки, коли малюють містера Америку, але інші варіанти малоймовірні. Шукайте на малюнках будинок, не прикрашений для безхмарного майбутнього, – жодних дитячих візочків біля ґанку, жодних фіранок або квітів у садочку. У справжніх транссексуалів бувають два види дерев: густий, гіллястий верболіз або символи кастрації. Дерева, обрізані краєм малюнка чи паперу, оті кастровані образи, сповнені життя, якщо йдеться про справжніх транссексуалів. Квітучі, плодовиті пеньки. Це важлива відмінність. Вони геть не схожі на перелякані, мертві, понівечені деревця, які трапляються на малюнках людей із психічними розладами. Ось вам гарна прикмета – дерево Біллі буде просто жахливим. Ви встигаєте за мною?

– Так, докторе Лектер.

– Щодо Я-концепції, то транссексуал майже ніколи не стане малювати себе голим. Тільки не переплутайте з особами, в яких у МБОО випливуть параноїдальні ідеї, – вони часто виникають у транссексуалів, які захоплюються трансвестизмом, і подеколи вони мають неприємний досвід спілкування з поліцією. Підіб’ємо підсумки?

– Так, підсумок не завадить.

– Вам треба дістати список людей, яким відмовили в усіх трьох центрах статевих операцій. Спочатку перевірте відмови через судимість, серед них придивляйтеся до грабіжників. Поміж тих, хто намагався приховати проблеми з законом, шукайте осіб із серйозними розладами психіки в дитинстві, які з’явилися в результаті насильства. Можливо, дитинство пройшло в колонії для підлітків. Тоді переходьте до тестів. Вам потрібен білий чоловік, мабуть, років до тридцяти п’яти, міцної статури. Він не транссексуал, Кларіс, але вважає, що є ним, він спантеличений і злий, оскільки йому відмовились допомогти. Ось і все, що я маю вам сказати, поки не ознайомлюся зі справою. Ви ж залишите її мені.

– Так.

– І фотографії.

– Вони у справі.

– То краще біжіть із тим, що маєте, Кларіс. Побачимо, як ви впораєтесь.

– Я маю знати, як ви…

– Ні. Не будьте жадібною, або доведеться відкласти розмову на наступний тиждень. Повертайтеся, коли зробите поступ. Або не зробите. І, Кларіс?

– Так.

– Наступного разу ви розповісте мені дві речі. Що сталося з кобилою – це по-перше. А по-друге, мені цікаво… як ви гамуєте свою лють?

По неї прийшов Алонсо. Вона притискала до грудей свої записи та йшла, схиливши голову, намагаючись нічого не забути. Спрагла свіжого повітря, вона навіть не глянула в бік кабінету Чилтона, коли вибігала з лікарні.

Чилтон був у себе. Під дверима пробивалося світло.

Розділ 26

Глибоко під землею, вдалині від іржавого балтиморського світанку, у блоці суворого режиму здіймався шерхіт. Тут, унизу, де ніколи не буває повної темряви, стражденні відчувають наближення нового дня, наче устриці в бочці, що розчиняють стулки в очікуванні припливу. Створіння Божі, які заколисували себе криком і прокидалися, щоб кричати знов, і маячні хворі вже прочищали свої горлянки.

Доктор Ганнібал Лектер нерухомо стояв у кінці коридору, його обличчя перебувало за фут від стіни. Його надійно прив’язали товстими брезентовими ременями до високого ручного візка, наче підлоговий годинник. Під ременями була гамівна сорочка, ноги – у перев’язах. Хокейна маска на обличчі запобігала укусам – з тим самим успіхом, що й кляп, але в санітарів було менше мороки зі слиною.

Позаду доктора Лектера маленький сутулий санітар мив підлогу в Лектеровій клітці. Барні наглядав за прибиранням, яке відбувалося тричі на тиждень, і водночас шукав контрабанду. Прибиральники завжди поспішали, бо в помешканні доктора Лектера їм ставало моторошно. Барні все за ними перевіряв. Він перевіряв геть усе, не забуваючи нічого.

Усі процедури з доктором Лектером відбувалися в присутності Барні, оскільки Барні ніколи не забував, з чим має справу. Двоє його помічників переглядали по телевізору найкращі моменти хокейних матчів.

Доктор Лектер розважав сам себе – він має невичерпні внутрішні джерела, яких вистачить на довгі роки розваг. Його думки були скуті страхом або співчуттям не більше, ніж Мільтонові[134] – фізикою. Його розум був вільний.

Його внутрішній світ містить яскраві кольори та запахи, але небагато звуків. Власне, йому довелося трохи напружитися, щоб почути голос покійного Бенджаміна Распейла. Доктор Лектер розмірковував над тим, як віддасть Кларіс Джейма Ґамба і що було б корисно пригадати Распейла. Ось він, товстий флейтист, в останній день свого життя лежить на терапевтичній канапі Лектера й розповідає йому про Джейма Ґамба:

У Джейма була найогидніша кімната, яку тільки можна собі уявити, в одній із тих нічліжок у Сан-Франциско. Стіни такого баклажанового кольору, з психоделічними плямами «Day-Glo» [135] – то тут, то там, як данина гіпарському минулому, а меблі просто розвалювалися.

Джейм… знаєте, саме так і прописано в його свідоцтві про народження, звідти й повелося, і його треба вимовляти «Джейм», інакше він починає казитися, хоча в лікарні просто помилилися – ще тоді там наймали дешеву робочу силу, то вони навіть ім’я не могли правильно написати. Зараз навіть гірше – як покладуть у лікарню, то живим уже не вийдеш. Менше з тим, Джейм сидів, обхопивши руками голову, на своєму ліжку в тій огидній кімнаті – його звільнили з антикварної крамнички, бо він знову був накоїв лиха.

Я сказав йому, що більше не можу миритися з такою поведінкою, і, звісна річ, у моєму житті щойно з’явився Клаус. Знаєте, Джейм насправді не гей, це його у в’язниці привчили. Насправді він – ніщо, порожнє місце, але намагається заповнити цю порожнечу й злиться. Я завжди відчував, що коли він заходив до кімнати, то вона неначе порожніла. Я про те, що у дванадцять років він убив своїх бабусю з дідусем; то, здавалося б, така неврівноважена людина має бути дуже харизматичною, чи не так?

Отже, сидів він собі без роботи, знову накоїв лиха з якимсь бідолашним безхатьком. Я пішов. Якось він завітав у поштове відділення й підібрав пакунки, що призначались його колишньому роботодавцеві. Сподівався перепродати якісь речі. І тоді Джейму трапилась посилка з Малайзії чи з якоїсь такої країни. Він радо її розпакував, а там виявилась валіза, повна мертвих метеликів, вони просто валялися всередині.

Його бос платив поштарям, що жили на тих островах, і вони надсилали йому нескінчені коробки з мертвими метеликами. Він розкладав їх під оргсклом, робив декоративні прикраси – такий кітч, що несила уявити, та ще й мав нахабство називати це витворами. Джеймові ті метелики були ні до чого, і він запустив у них руки, гадаючи, що на дні можуть виявитися коштовності, бо їхній магазин інколи отримував браслети з Балі, – але він тільки вимазав пальці в пилок від метеликів. Порожньо. Він сів на ліжко, схопився за голову, руки та обличчя вкриті різнокольоровим пилком, він знов опустився на дно, як це траплялося з нами всіма, і він плакав. А тоді він почув шурхотіння й побачив у відчиненій валізі метелика. Він проривався з кокона, який ненароком закинули до метеликів, і зрештою вибрався на волю. У кімнаті кружляв метеликовий пил, порох у сонячних променях, що світили крізь вікно, – самі знаєте, які яскраві описи видають люди під кайфом. Джейм спостерігав, як комаха розправляє крила. Великий метелик, як він казав. Зелений. Він відчинив вікно, метелик полетів геть, і Джейм відчув неймовірну легкість. Сказав, тоді він збагнув, що треба робити далі.