Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 28)

– Ні, дякую. Вибачте, що турбую вас увечері.

– Ви й досі намагаєтеся щось дізнатись у тій справі з головою? – спитав Чилтон.

– Так. У прокуратурі округу Балтимор мене повідомили, що домовилися з вами про зустріч, докторе.

– О так. Ми дуже тісно співпрацюємо з місцевою владою, міс Старлінг. До речі, чи не пишете ви на цю тему статтю або тези?

– Ні.

– А ви коли-небудь друкувалися в професійних виданнях?

– Ні, ніколи. Це звичайне доручення від державної прокуратури, для Балтиморського відділу вбивств. Ми підкинули їм незакриту справу і просто допомагаємо зв’язати кінці з кінцями.

Старлінг збагнула, що через огиду до Чилтона їй легше брехати.

– Ви з «жучком», міс Старлінг?

– Я з чим?

– Чи є на вас мікрофон, щоб записувати слова доктора Лектера? У поліції вживають термін «жучок», я певен, що ви чули.

– Ні.

Доктор Чилтон узяв зі стола маленький диктофон «Перлкордер» і вставив у нього касету.

– То покладіть його до себе в сумочку. Ми розшифруємо вашу розмову та надішлемо вам копію тексту. Зможете скористатися ним для свого звіту.

– Ні, я не маю права, докторе Чилтон.

– Чому ж ні? Влада Балтимора постійно просить мене проаналізувати все, що каже Лектер у справі того Клауса.

Обминіть Чилтона, якщо зможете, казав їй Кроуфорд. Нам удасться приборкати його рішенням суду, але Лектер устигне все пронюхати. Він читає Чилтона, наче комп’ютерний томограф.

– У державній прокуратурі вирішили, що спочатку треба спробувати неофіційний підхід. Якщо я запишу розмову без згоди доктора Лектера, а він дізнається, то, чесне слово, ми зруйнуємо атмосферу, за якої відбувається наша співпраця. Я певна, ви зі мною згодні.

– Та як же він дізнається?

Прочитає в газетах, поміж іншим, а то сам не знаєш, сраний ти довбню.

Уголос вона сказала інше:

– Якщо ці матеріали використають і Лектеру доведеться свідчити, то ви перший побачите ці записи, і я певна, що вас обов’язково залучать до справи як експерта. Зараз ми просто намагаємося виманити в нього якусь зачіпку.

– Ви знаєте, чому він із вами говорить, міс Старлінг?

– Ні, докторе Чилтон.

Він став роздивлятися окремо кожного клакера[115] з низки сертифікатів і дипломів, які висіли на стіні за його столом, наче проводив соцопитування.

– А ви певні, що насправді розумієте, що робите?

– Я чітко знаю, що роблю.

Забагато тут «роблять».

Від сьогоднішніх вправ у Старлінг тремтіли ноги. Їй не хотілося сперечатися з Чилтоном. Треба було берегти сили на зустріч із Лектером.

– Що ви робите, то це приходите до мене в лікарню, проводите співбесіду з пацієнтом і відмовляєтесь ділитися зі мною інформацією.

– Я дію згідно з наказом, докторе Чилтон. Ось цілодобовий номер державної прокуратури. А тепер, будь ласка, або обговоріть це з прокурором, або дозвольте мені виконувати свою роботу.

– Я вам не ключник-доглядач, міс Старлінг. Я не прибігаю сюди так пізно ввечері, щоб запускати й випускати відвідувачів. У мене був квиток на «Свято на льоду».

Він збагнув, що сказав «квиток». Один. Тієї ж миті Старлінг побачила його життя, і Чилтон це також збагнув.

Вона побачила його збляклий холодильник, крихти на таці перед телевізором, де він їв на самоті, застиглі гори речей, які місяцями стояли на одному місці, доки він їх не пересував, – вона відчула біль усього його самотнього існування з жовтими посмішками та запахами «Сен-Сен»[116], і моментально, наче лезо викидного ножа, з’явилась думка, що не треба його жаліти, не треба відповідати йому чи відводити погляд. Вона дивилася просто йому в очі, а потім злегка нахилила голову та, усвідомлюючи перевагу, заглибилась у нього своїм пізнанням, проштрикнула здогадками, знаючи, що тепер йому не захочеться продовжувати цю розмову.

Чилтон відправив із нею санітара на ім’я Алонсо.

Розділ 22

Під час спуску разом із Алонсо до найглибших палат лікарні Старлінг майже вдалося відгородитися від грюкоту й криків, хоча вона шкірою відчувала, як навколо неї вібрує повітря. Тиск дедалі посилювався, наче вона занурювалась у водну товщу, усе глибше й глибше.

Близькість божевільних і думка про те, як до безпомічної самотньої Кетрін Мартін принюхується один із них, як риється в кишенях у пошуках своїх інструментів, допомогли Старлінг налаштуватися на роботу. Але тут була потрібна не лише рішучість. Старлінг мала бути спокійною, врівноваженою, стати найточнішим інструментом. Вона мусила бути терплячою всупереч жахливій необхідності поспішати. Якщо докторові Лектеру відома відповідь, то її доведеться шукати поміж найглибших нетрів його думок.

Старлінг збагнула, що думає про Кетрін Бейкер Мартін як про дитину, яку вона побачила в репортажі по телебаченню, як про маленьку дівчинку на човні.

Алонсо натиснув кнопку виклику біля останніх важких дверей.

– Навчи нас бути байдужими й чуйними, навчи нас зберігати спокій.

– Перепрошую? – озвався Алонсо, і Старлінг збагнула, що сказала це вголос.

Він залишив її з великим санітаром, який відчинив двері. Коли Алонсо відвертався, Старлінг помітила, що він перехрестився.

– З поверненням, – сказав санітар і замкнув за нею двері.

– Вітаю, Барні.

Книжка в м’якій палітурці оповилася навколо масивного вказівного пальця Барні, який використовував його як закладку. То було «Розум і почуття» Джейн Остін – Старлінг налаштувалася помічати геть усе.

– Вам потрібне світло? – спитав він.

У коридорі між камерами стояв півморок. На іншому кінці вона побачила яскраве світло, що падало на підлогу коридору з останньої камери.

– Доктор Лектер не спить.

– Ночами – ніколи, навіть якщо світло вимкнене.

– Нехай буде як є.

– Тримаєтесь посередині, як будете туди йти, і не торкаєтесь ґрат, так?

– Я хочу вимкнути телевізор.

Прилад пересунули. Тепер він стояв під дальшою стінкою, екран було направлено в центр коридору. Деякі в’язні могли його побачити, якщо нахиляли голови до ґрат.

– Звісно, вимкніть звук, але залиште зображення, якщо вам не складно. Дехто з них полюбляє дивитися телевізор. Стілець уже там, якщо вам знадобиться.

Старлінг пішла сама тьмяним коридором. Вона не зазирала в камери по обидва боки від себе. Її власні кроки здавалися надто гучними. Серед інших звуків до неї долинало гуркітливе хропіння з однієї, може, двох камер – та тихе хихотіння з іншої.

У камері покійного Міґґса з’явився новий мешканець. Вона помітила довгі ноги, випростані на підлозі, та голову, що притулилася до ґрат. Старлінг роздивилася його мимохідь. Чоловік сидів на підлозі серед купи порваного кольорового картону. Обличчя було порожнім. В очах відбивався екран телевізора, а блискуча ниточка слини з’єднувала кутик рота з плечем.

Старлінг не хотілося зазирати до камери доктора Лектера, не переконавшись, що він її побачив. Вона пройшла повз ґрати, відчуваючи свербіж між лопатками, зупинилася біля телевізора та вимкнула звук.

Доктор Лектер був одягнений у білу лікарняну піжаму – на тлі білої камери. Єдиними кольоровими плямами в цій камері були його червоні губи, очі й волосся, а на шкіру так давно не потрапляли сонячні промені, що вона зливалася з білістю навколо, і здавалося, що риси обличчя зависли в повітрі над коміром сорочки. Він сидів за столом перед нейлоновою сіткою, яка відокремлювала його від ґрат. Малював на різницькому пергаменті, використовуючи власну руку як натуру. Поки Старлінг спостерігала за ним, Лектер перевернув руку долонею догори, зігнув і напружив пальці та взявся малювати внутрішній бік передпліччя. Мізинцем він користувався як ластиком для розтушовування ліній, проведених вугіллям.

Старлінг підійшла трохи ближче до ґрат, і Лектер підняв на неї очі. Їй здалося, наче всі тіні в камері злетілися в його зіниці та вдовиний мис.

– Доброго вечора, докторе Лектер.

Він висунув кінчик язика – такий самий червоний, як і губи. Язик торкнувся верхньої губи точно по центру та знову зник у роті.

– Кларіс.

У глибині його голосу чувся легкий металевий скрегіт, і Старлінг стало цікаво, коли ж він говорив востаннє. Пульсуюче мовчання…

– Уже ніч надворі, а вам завтра до школи, – сказав він.