Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 27)
– Ні, сер. То вони поновлять?.. На скільки? Ні, сер. Ні. Жодних «жучків». Томмі – це моя рекомендація, і я на ній наполягаю. Я
Потім Кроуфорд провів таємничу телефонну бесіду з нічною доглядальницею своєї дружини. Коли він закінчив, то ще десь хвилину визирав у дзеркальне вікно фургона, опустивши руку на коліно й гойдаючи окуляри на зігнутому пальці, і його обличчям повзли вогні нічного міста, від чого воно здавалося голим. Тоді Кроуфорд надягнув окуляри й знову повернувся до Старлінг.
– На Лектера ми маємо три дні. Якщо не отримаємо результатів, то на нього тиснутимуть балтиморські копи, аж поки їх суд не відтягне.
– Минулого разу тиск не допоміг. З доктора Лектера багато не вичавиш.
– То що він їм, зрештою, видав? Паперову курку?
– Атож, курку.
Зібгана пташка орігамі й досі лежала в сумочці Старлінг. Вона розгладила її на крихітному столі та потягла за хвіст – курка дзьобнула повітря.
– Я не звинувачую Балтимор. Він їхній в’язень. Якщо Кетрін спливе, то вони мають сказати сенаторці Мартін, що зробили все можливе.
– Як сенаторка Мартін?
– У грі, проте страждає. Вона розумна, сильна жінка і дуже поміркована, Старлінг. Вам би вона сподобалась.
– А Гопкінс та окружний «убивчий» не розпатякають про жука в горлі Клауса? Ми зможемо не пропустити це в газети?
– Ще принаймні три дні.
– І це коштувало неабияких зусиль.
– Фредеріку Чилтону довіряти не можна, та й будь-якому іншому працівникові лікарні, – сказав Кроуфорд. – Якщо знає Чилтон, то знає цілий світ. Чилтон має знати, що ви прийшли для бесіди, але це просто послуга, яку ви робите для «вбивчого» відділу Балтимора, намагаючись закрити справу Клауса, – і Баффало Білл тут ні до чого.
– І я займаюся цим мало не вночі?
– Бо я наказав, а іншого часу не було. Мушу вам сказати, що комаха з Західної Вірджинії вже завтра вранці опиниться в газетах. Просочилося з моргу в Цинциннаті, тому це вже не секрет. Лектер може дістати ці подробиці від вас, але, чесно кажучи, то не важливо, поки він не дізнався, що ми знайшли жука в Клаусі.
– І що ми запропонуємо Лектеру?
– Я над цим працюю, – відповів Кроуфорд і повернувся до своїх телефонів.
Розділ 20
Велика ванна кімната з білими кахлями, даховими вікнами та гламурною італійською сантехнікою, встановленою на тлі старої цегляної мурівлі. Надмірна вишуканість, яку підкреслювали високі рослини й гори косметики, а також дзеркало, вкрите бісером конденсату від пари, що валила з душу. Звідти ж лунало мугикання – хтось наспівував мелодію, у зависокому регістрі, як на цей химерний голос. То була пісня Фетса Воллера «Бабло за барахло» з мюзикла «Не бешкетую»[107]. Інколи голос переходив на слова:
Щоразу, коли звучали слова, у двері ванної кімнати починала шкрябатись маленька собачка.
У душі був Джейм Ґамб: білий чоловік, тридцять чотири роки, шість футів один дюйм, 205 фунтів[108], шатен, сині очі, особливих прикмет немає. Він вимовляє своє ім’я як «Джеймс», тільки без «с». Джейм. Він на цьому наполягає[109].
Після першого споліскування Ґамб узяв «Friction des Bains» і розтер скраб на грудях і сідницях руками, а в тих місцях, яких він не любив торкатися, скористався банною рукавичкою. На ногах починала з’являтися легенька щетина, але він вирішив, що згодиться.
Ґамб натирався рушником, поки шкіра не порожевіла, і намастився хорошим пом’якшувальним засобом. Перед дзеркалом у повний людський зріст висіла душова завіса на поперечці.
За допомогою банної рукавички Ґамб запхав пеніс і яєчка назад між ноги. Він відсунув душову завісу й став перед дзеркалом у позі моделі, яка хизується стегнами, не зважаючи на щільно стиснуті геніталії.
– Зроби для
Він говорив у верхньому регістрі свого низького від природи голосу і вважав, що в нього виходить дедалі краще. Гормони, які він уживав (премарин, деякий час, та диетилстилбестрол[110], перорально), не могли зарадити голосу, але від них поменшало волосся на грудях, що починали потроху бубнявіти. Численні сеанси електролізу видалили Ґамбову бороду та утворили вдовиний мис[111] на чолі, проте на жінку він схожий не був. Він був схожий на чоловіка, який битиметься кулаками, ногами, та ще й нігтями заразом.
Чи ховалася за його поведінкою щира, невміла спроба імітувати жінку, чи просто відверте знущання – важко було сказати після нетривалого знайомства, а Ґамб тільки такі й заводив.
– Що для мене зро-оби-иш?
Від звуку його голосу у двері знову зашкреблася собачка. Ґамб надягнув халат і впустив її у ванну. Він узяв на руки маленького пуделя кремового кольору та поцілував її в пухку спинку.
– Та-а-а-ак. Уже
Він узяв собачку під другу руку, щоб відчинити двері. Вона завовтузилася, намагаючись стрибнути вниз.
– Секундочку, солоденька.
Вільною рукою він підібрав з підлоги біля ліжка карабін «міні-14»[112] та поклав його на подушки.
–
Він відпустив собачку та взявся шукати нічну сорочку. Песик завзято подріботів за ним на кухню.
Джейм Ґамб вийняв із мікрохвильової пічки три таці з ТБ-обідами. Два – «Для зголоднілого чоловіка», які він з’їсть сам, і один – «Здорова кухня», для пуделя.
Собачка жадібно накинулася на закуски та десерт, не чіпаючи овочів. На двох тацях Джейма Ґамба лишилися самі кістки.
Він випустив пуделя надвір із чорного ходу та запахнув халат від прохолодного вітру, спостерігаючи, як собачка присідає у вузькій смужці світла з дверного прорізу.
– Ти ще не зробила Справи Номер Два-а-а. Добре, я не дивитимусь.
Але він крадькома підглядав між пальцями.
– О,
Містер Ґамб любив лягати спати. Він робив це по кілька разів за ніч.
Також він любив прокидатися й сидіти в тій чи іншій з багатьох кімнат, не вмикаючи світло, або потроху працювати вночі, коли в ньому палали творчі поривання.
Він хотів був вимкнути світло в кухні, але зупинився, задумливо скрививши губи й поглядаючи на сміття, що лишилося після вечері. Він узяв три таці з-під ТБ-обідів і змахнув зі столу крихти.
Перемикач перед східцями вмикав освітлення в підвалі. Джейм Ґамб вирушив униз, несучи в руках таці. На кухні заскиглила собачка та прочинила носом двері.
– Гаразд, дурко-бурко.
Він підібрав пуделя й поніс її вниз. Вона крутилася й тягнулася носом до таць у другій руці Ґамба.
– І не думай, тобі вже досить.
Він відпустив собачку, і вона побігла поруч із ним по заплутаному багаторівневому підвалу.
У підвальному приміщенні під кухнею містився колодязь, що давно пересох. Кам’яні стінки, укріплені сучасними колодязними кільцями й цементом, піднімалися на два фути від піщаної підлоги. Стара оригінальна дерев’яна заслона, заважка для дитини, прикривала отвір колодязя. У заслоні виднілася хвіртка, достатньо широка, аби крізь неї пройшло відро. Хвіртка була прочинена, і Джейм Ґамб висипав у неї недоїдки з двох своїх таць, а також із собачої.
Кістки й шматки овочів зникли з очей у непроглядній темряві колодязя. Собачка сіла й узялася просити.
– Ні-ні, нічого нема, – сказав Ґамб. – Ти й так товстуха.
Він піднявся сходами, нашіптуючи «товстушок-пампушок, товстушок-пампушок» своєму маленькому песику. Він так і не дав взнаки, навіть якщо почув крик, достатньо гучний і розбірливий, який відбивався луною з чорної дірки:
–
Розділ 21
Кларіс Старлінг увійшла в Балтиморську лікарню для психічно хворих злочинців невдовзі після десятої вечора. Вона була сама. Старлінг сподівалася, що Фредерік Чилтон уже пішов додому, але він чекав на неї у своєму кабінеті.
На Чилтоні був англійський піджак у велику клітинку. Старлінг подумала, що через два бокові шліци та довгі поли піджак скидається на пеплум[113]. Вона від щирого серця сподівалася, що Чилтон не вирядився спеціально для неї.
Перед його столом не було нічого, окрім простого стільця, прикрученого болтами до підлоги.
Старлінг зупинилася біля нього, поки в повітрі зависло привітання. Вона чула запах холодних прогнилих труб із Чилтонового гардероба, розташованого за зволожувачем повітря.
Доктор Чилтон покинув роздивлятися свою колекцію потягів «Франклін Мінт»[114] і повернувся обличчям до Старлінг.
– Не бажаєте горнятко кави без кофеїну?