Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 78)

Коли Вілл Ґрем зміг розплющити праве око, то побачив той годинник і збагнув, де перебуває – в реанімації. Він знав, що за годинником варто стежити. Рух стрілок нагадував йому, що цей стан минущий, що він скінчиться.

Ось навіщо на стіні годинник.

Стрілки показували четверту. Ґрем уявлення не мав, чи то четверта дня, чи ночі, і не дуже тим переймався, поки стрілки рухалися. Він поринув у забуття.

Коли знову розплющив очі, годинник показував восьму.

Біля ліжка хтось сидів. Ґрем обережно скосив око. Це була Моллі, вона дивилась у вікно. Моллі схудла. Він спробував заговорити, але ліву половину голови пройняв страшенний біль, щойно Ґрем поворухнув щелепою. Голова й груди пульсували врізнобій. Це більше скидалося на синкопу. Ґрем спромігся вичавити звук, тільки коли Моллі полишила палату.

За вікном уже було світло, коли Вілла почали ворушити, тягати й робити з ним такі речі, від яких жили на шиї напиналися.

Жовте світло – коли він побачив над собою обличчя Кроуфорда.

Ґрем спромігся моргнути. Кроуфорд усміхнувся, і Ґрем помітив, що в нього між зубів застряг шпинат.

Дивно. Зазвичай Кроуфорд уникав овочів.

Ґрем зробив пальцями рухи, наче щось пише на простирадлі.

Кроуфорд підсунув йому під руку блокнот і вклав між пальцями ручку.

«Віллі ОК», – написав він.

– Так, з ним усе гаразд, – відповів Кроуфорд. – З Моллі теж. Вона тут сиділа, поки ти спав. Доларгайд помер, Вілле. Присягаюся, цього разу вже помер. Я сам зняв відбитки, а Прайс їх перевірив. Жодних сумнівів. Він мертвий.

Ґрем вивів у блокноті знак питання.

– Ми до цього дійдемо. Я буду тут і розповім усе, щойно тобі покращає. Мені дали всього п’ять хвилин.

«Зараз», – написав Ґрем.

– Лікар із тобою говорив? Ні? Спершу про тебе – ти одужаєш. Око не розплющується через набряк, який виник після глибокого ножового поранення обличчя. Тобі там усе позашивали, але загоїться рана тільки з часом. Селезінку теж вирізали. Але кому потрібна та селезінка? Прайс зі своєю розпрощався ще в сорок першому в Бірмі.

У шибку постукала медсестра.

– Мушу йти. Вони тут не зважають на жодні посвідчення, ніщо на них не діє. Просто виставляють за двері, коли час спливає. До скорого.

Моллі сиділа в передпокої реанімації. Там було багато змарнілих людей.

Кроуфорд підійшов до неї.

– Моллі…

– Привіт, Джеку, – відповіла вона. – А в тебе досить непоганий вигляд. Не хочеш підсобити йому з трансплантацією обличчя?

– Моллі, не треба.

– Ти на нього дивився?

– Так.

– Я от не думала, що зможу, але подивилася-таки.

– Його вилікують. Мені лікар сказав. Усе в них вийде. Моллі, хочеш, щоб з тобою хтось побув? Я привіз із собою Філліс, вона…

– Ні. Більше нічого для мене не роби.

Вона відвернулася й почала шукати хустинку. Коли відкрила сумочку, Кроуфорд побачив там лист: конверт із дорогого бузкового паперу – такого знайомого.

Кроуфорд напружився. Але іншого виходу не було.

– Моллі.

– У чому річ?

– Віллу прийшов лист?

– Так.

– Тобі його медсестра передала?

– Так, медсестра передала. А ще в них там стоїть купа квітів від усіх тих друзів із Вашингтона.

– Можна мені цей лист?

– Я віддам його Віллу, щойно він попросить.

– Будь ласка, дозволь мені глянути.

– Навіщо?

– Бо йому зараз не потрібні листи від… цієї особи.

Щось було не так із виразом його обличчя, тож Моллі опустила очі на лист і впустила його, разом із сумочкою. Підлогою покотилася помада.

Кроуфорд нахилився, щоб зібрати речі Моллі, й почув, як вона цокає підборами геть, полишивши сумочку.

Він передав сумочку черговій медсестрі.

Кроуфорд знав, що цим листом Лектер навряд чи досягне всього, чого прагнув, але ризикувати було не можна.

Він попросив інтерна просвітити лист у рентгенівському кабінеті. Потім з усіх боків розрізав конверт складаним ножиком і уважно оглянув внутрішню поверхню й аркуш на предмет якихось плям чи пилу – у разі чого, в Балтиморській лікарні є луги для дезінфекції рук, ще й аптека.

Не виявивши нічого підозрілого, він узявся читати:

Дорогий Вілле!

Ось ми вдвох, ти і я, спочиваємо по своїх лікарнях. Тобі дістався біль, а в мене відібрали книжки – про це подбав учений доктор Чилтон.

Ми живемо в примітивні часи, правда, Вілле? Епоха ані дикунів, ані мудреців. Півміри – ось її прокляття. Будь-яке раціональне суспільство уже б мене вбило або ж повернуло книжки.

Бажаю тобі швидкого одужання й сподіваюся, що вийдеш ти не дуже бридким.

Я часто про тебе думаю.

– Я вам іще потрібен? – спитав інтерн, позираючи на свій годинник.

– Ні, – відповів Кроуфорд. – Де у вас піч, щоб палити відходи?

Кроуфорд повернувся за чотири години для наступного візиту, і Моллі вже не було ані в передпокої, ані в самій палаті реанімації.

Ґрем не спав. Він одразу вивів у блокноті знак питання, а знизу підписав: «Д. як помер?»

Кроуфорд йому розповів. Ґрем ще хвилину не ворушився. Тоді написав: «Утік як?»

– Отже, – розпочав Кроуфорд. – Сент-Луїс. Певно, Доларгайд шукав Ребу Макклейн. Приїхав до лабораторії, коли ми там були, й помітив нас. Його відбитки знайшли на прочиненому вікні в котельні – про них повідомили тільки вчора.

Ґрем зачиркав у блокноті: «Тіло?»

– Ми гадаємо, що то був хлопець на ім’я Арнольд Ланґ – він зник. Його авто знайшли в Мемфісі. Усі відбитки стерто. А мене за хвилину виженуть. Тож дозволь розповідати тобі все по черзі. Доларгайд дізнався, що ми в «Ґейтвеї». Тож випорснув від нас із фабрики й поїхав на станцію Servco Supreme, що між бульваром Ліндберґа й шосе 270. Там працював Арнольд Ланґ. Реба Макклейн повідомила, що минулої суботи Доларгайд погиркався з оператором станції техобслуговування. Ми вважаємо, що то був Ланґ. Тож він упорав Ланґа й відвіз його тіло до себе додому. Потім поїхав до Реби Макклейн. Вона саме обіймалася у дверях з Ральфом Менді. Він пристрелив Менді й затягнув його в кущі.

Зайшла медсестра.

– Заради Бога, ми тут справи поліції обговорюємо, – гукнув Кроуфорд і швидко заговорив до Ґрема, коли вона потягла його за рукав до виходу: – Він приспав Ребу Макклейн хлороформом і привіз до себе. Тіло вже було там.

Останню фразу Кроуфорд промовив у коридорі.

Аби почути решту, Ґрему довелося чекати ще чотири години.