Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 77)

Віллі зголосився понести його валізу. Натомість Ґрем віддав йому чохол з костюмом.

І ось вони вже їдуть додому на Шуґарлоуф-Кі: Моллі за кермом, а Ґрем пізнає дорогою обриси, що виринають у світлі фар, і додумує решту.

На подвір’ї Вілл прочинив дверцята автівки й почув море.

Віллі пішов у будинок, несучи чохол над головою. Низ чохла хльостав його по литках.

Ґрем стояв у своєму подвір’ї й машинально відмахувався від москітів, що сідали на обличчя. Моллі торкнулася його щоки:

– Що тобі зараз потрібно, так це зайти в будинок, перш ніж тебе з’їдять живцем.

Він кивнув. В очах стояли сльози.

Моллі перечекала ще трошки, нахилила голову й уважно подивилася на Ґрема, граючи бровами:

– Мартіні з «Танкерей», стейки, обійми й усяке таке. Прошу, сюди… а також рахунки за електроенергію, воду й довгі розмови з моєю дитиною, – додала вона вже краєм рота.

53

Ґрем і Моллі дуже хотіли, щоб між ними все було по-старому, щоб життя спливало так, як і раніше.

Коли вони побачили, що все змінилося, то це невимовне знання оселилося непроханим гостем у їхньому будинку. Взаємні запевняння, якими вони обмінювалися в темряві й удень, немов проходили крізь призму і не влучали в ціль.

Моллі ще ніколи не була такою гарною в очах Ґрема. Він насолоджувався її незумисною грацією з болісної відстані.

Вона намагалася добре до нього ставитися, але, побувавши в Ореґоні, розбудила мертвих.

Віллі це відчував і спілкувався з Ґремом відсторонено і ввічливо до сказу.

Прийшов лист від Кроуфорда. Моллі принесла його в стосі кореспонденції й нічого не сказала.

У листі була фотографія родини Шерманів, віддрукована з кіноплівки. Згоріло не все, як пояснив Кроуфорд у записці. У результаті обшуку полів навколо будинку виявили цю картку та ще кілька речей, які вибухом віднесло від пожежі.

«Певно, ці люди були черговим пунктом у його програмі, – писав Кроуфорд. – Тепер вони в безпеці. Я подумав, що тобі варто про це знати».

Ґрем показав світлину Моллі.

– Бачиш? Ось чому, – сказав він. – Ось для чого це було потрібно.

– Знаю, – відповіла вона. – Я розумію, справді.

Під місяцем шугали луфарі. Моллі збирала вечері, і вони рибалили й розкладали багаття, але нічого не допомагало.

Дідусь і Мамамця Віллі надіслали онуку фотографію його поні, і хлопчик почепив її на стіні у своїй кімнаті.

П’ятий день удома був останнім вихідним перед тим, як Ґрем і Моллі мали повернутися на роботу в Марафоні. Вони рибалили в прибої, пройшовши чверть милі133 вигнутим пляжем до місця, де їм колись щастило.

Ґрем вирішив поговорити з ними обома, разом.

Експедиція розпочалася не дуже вдало. Віллі показово відклав вудку, яку опорядив для нього Ґрем, і взяв із собою нове серфове вудлище, яке відправив йому дідусь.

Три години вони рибалили в тиші. Ґрем кілька разів розтуляв рота, щоб почати розмову, але не наважувався.

Він утомився від того, що його не люблять.

Ґрем упіймав чотирьох луціанів на принаду з морських бліх. Віллі нічого не піймав. Він закидав штучну приману «Рапалу» на трьох потрійних гачках, що подарував йому дідусь. Рибалив похапцем, раз у раз закидав вудку й зарано її виймав, поки обличчя не розпашілося, а футболка не прилипла до спини.

Ґрем зайшов у воду, набрав жменю піску, який прибило хвилею, і повернувся з двома морськими блохами, що махали лапками зі своїх мушель.

– Не хочеш оце спробувати, партнере?

Він подав Віллі одну морську блоху.

– Я ловитиму на «Рапалу». Вона належала моєму дідусеві, ти про це знав?

– Ні, – сказав Ґрем і глянув на Моллі.

Вона обхопила руками коліна й подивилася в далечінь на птаха фрегата, що ширяв у небі.

Моллі підвелася та обтрусила пісок.

– Піду зроблю бутербродів, – сказала вона.

Коли Моллі пішла, Ґрем відчув потребу поговорити з хлопцем наодинці. Але ні. Віллі почуватиметься так само, як і його мати. Краще зачекати, поки вони зберуться всі разом – коли повернеться Моллі. Цього разу вже напевно.

Моллі недовго була вдома й прийшла без сендвічів, швидко крокуючи утрамбованим понад прибоєм піском.

– Джек Кроуфорд телефонує. Я сказала, ти з ним потім зв’яжешся, але він наполіг, що це терміново, – сказала вона, роздивляючись свої нігті. – Тож поспіши.

Кров прилила Ґремові до лиця. Він увіткнув кінець вудки в пісок і побрів до пасма дюн. Так було швидше, ніж іти пляжем, якщо, звісно, нема улову, що заплутається в чагарнику.

Вітер доніс до Ґрема тихе скрекотання, і, побоюючись гримучника, він оглянув землю під ногами й лише тоді зайшов у зарості ялівцю.

Побачив попід кущами черевики, потім – блиск лінз і одяг хакі, що стрімко рвонув угору.

Він зазирнув у жовті очі Френсіса Доларгайда, і страх запустив у його серці навіжені молоточки.

Клацання засувки магазина, здіймається дуло автоматичного пістолета. Ґрем відбив його ногою, влучив саме тоді, як зі ствола на яскраве сонце вирвалася блідо-жовта квітка, і пістолет полетів у чагарник. Ґрем повалився на спину, з лівого боку грудей щось запекло, і він сповз головою вперед із дюни на пляж.

Доларгайд високо підстрибнув, приземлився обома ногами на живіт Ґрема й дістав ножа, не звертаючи уваги на далекий вереск при воді. Він пригнітив Ґрема колінами до землі, високо здійняв ніж і, крекнувши, завдав удару. Трохи промахнувся, і лезо не влучило в око, проте зі скреготом заглибилось у щоку.

Доларгайд хитнувся вперед і всією вагою тіла навалився на ніж, аби чимглибше занурити його в голову Ґрема.

Свиснула вудка – це Моллі з силою ударила нею в обличчя Доларгайда. Великий гачок «Рапала» міцно засів у щоці, котушка вискнула й ліска розмоталася, коли жінка замахнулася вдруге.

Доларгайд загарчав, після першого удару вхопився за обличчя, і потрійний гачок уп’явся ще в його долоню. Одна рука лишалась вільною, друга зчепилася зі щокою. Він витягнув із Ґрема ніж і побіг за жінкою.

Ґрем перекотився на живіт, став на коліна, потім на ноги і, вирячивши очі й захлинаючись власною кров’ю, побіг від Доларгайда, тікав і тікав, доки не повалився на землю.

Моллі мчала до дюн, попереду неї – Віллі. За ними слідом – Доларгайд, що волік за собою вудку. Вона зачепилася за кущ і зупинила його на бігу. Доларгайд завив, і тільки тоді додумався перерізати волосінь.

– Біжи, дитинко, біжи, біжи, дитинко! Не озирайся, – задихаючись, кричала Моллі.

Ноги в неї були довгі, і вона штовхала хлопчика поперед себе, прислухаючись до тріскоту, що все наближався до них крізь кущі.

Вони випереджали його на сто ярдів, коли вибігли з пасма дюн, і відстань скоротилася до сімдесяти ярдів134, коли вони дісталися будинку. Здерлись угору сходами. Протиснулись у шафу Віллі.

– Сиди тут, – мовила Моллі.

Знов униз, назустріч йому. Униз, у кухню, геть не готова, бабрається зі швидкісною обоймою.

Моллі забула про стійку, забула про мушку, проте міцно обхопила обома руками пістолет і, коли двері ввалилися всередину, прострелила в стегні Доларгайда широченну діру.

– Ати!

І вона стріляла йому в обличчя, поки він сповзав униз по дверях, стріляла йому в обличчя, коли він уже сидів на підлозі, підбігла до нього й ще двічі вистрелила в обличчя, коли він простягнувся попід стіною, шкіра звисала на підборіддя, а волосся горіло.

Віллі розірвав простирадло на перев’язку й пішов шукати Вілла. Ноги в хлопця трусились, і він кілька разів упав, поки перетнув подвір’я.

Помічники шерифа й карета «швидкої» приїхали, перш ніж Моллі встигла їх викликати. Коли вони, прикриваючись пістолетами, зайшли до будинку, вона саме приймала душ. Завзято відтирала обличчя і волосся від крові й кісток і була не в змозі відповісти помічникові, який спробував поговорити з нею крізь душову шторку.

Зрештою, один із поліціянтів підняв слухавку, що звисала на шнурі з апарата, і поспілкувався з Кроуфордом у Вашингтоні, який почув стрілянину й викликав поліцію.

– Не знаю, зараз його саме заносять, – сказав помічник шерифа й визирнув у вікно, коли повз будинок проносили ноші. – Як на мене, вигляд у нього кепський.

54

У ногах ліжка на стіні висів годинник із такими великими цифрами, щоб їх можна було розрізнити навіть крізь медикаменти й біль.