Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 79)

– То він уже по-всякому з нею грався, типу, вбивати тебе чи ні? – сказав Кроуфорд, щойно зайшовши до палати. – Про операцію з ключем, що висів у нього на шиї, тобі відомо – це було лише для того, щоб вона обмацала труп. І розповіла нам, що стовідсотково намацала труп. Тож він їй усіляко морочить голову, типу, не можу дивитися, як ти гориш, і таке інше, а потім вибиває Ланґу мізки з дванадцятого калібру. Ланґ ідеально пасував. У нього так і так зубів не було. Може, Доларгайд знав, що в більшості пожеж верхньощелепна дуга лишається неушкодженою – хто тепер скаже, що він знав? Хай там як, Ланґ позбувся верхньощелепної дуги після того, як над ним попрацював Доларгайд. Він відстрелив йому голову й, напевне, перекинув стілець чи щось таке, аби зімітувати гупання тіла об підлогу. І повісив ключ Ланґу на шию. Тож Реба намагається намацати той ключ. Доларгайд за нею стежить, стоячи десь у кутку. Від пострілу в неї дзвенить у вухах. Тихий шерхіт вона не почує. Він розклав багаття, та пального ще не розлив. Пальне стоїть у кімнаті напоготові. Реба успішно вибирається з будинку. Якби вона запанікувала, стукнулася об стіну чи заклякла, то, на мою думку, він би стукнув її кийком і витягнув надвір. Вона б не пам’ятала, як там опинилась. Але вона мусила вибратися з будинку, аби його план спрацював. Ой, чорт, медсестра йде.

Ґрем швидко написав: «Авто?»

– Тут він нас насправді здивував, – відповів Кроуфорд. – Він знав, що має лишити біля будинку свій фургон. І розумів, що одночасно дві автівки туди не прижене, але ж йому потрібен транспорт для втечі. І ось як він учинив: попросив Ланґа причепити фургон до робочого евакуатора, потім порішив Ланґа, замкнув станцію й відбуксував фургон до себе додому. Потім полишив евакуатор на ґрунтівці в полі за будинком, повернувся на фургоні й поїхав по Ребу. Коли вона вибралася на подвір’я, Доларгайд дістав динаміт, розклав навколо вогнища пальне й утік через чорний хід. Відвіз евакуатор назад на станцію техобслуговування, покинув його там і взяв машину Ланґа. Підчистив за собою всі хвости. Поки ми допетрали, я мало з глузду не з’їхав. І я знаю, що ми не помиляємось, бо він лишив кілька відбитків на буксирній штанзі. Певно, саме з ним ми й зустрілися, коли під’їжджали до його будинку… Так, мем. Я вже йду. Так, мем.

Ґрем хотів поставити питання, та було запізно.

Наступні п’ять хвилин тривав візит Моллі.

Ґрем написав «Я люблю тебе» в блокноті Кроуфорда.

Вона кивнула й узяла його за руку.

За хвилину він знов почав писати: «Віллі оʼкей?»

Моллі кивнула.

«Тут?»

Вона надто швидко перевела погляд із блокнота на нього. Цьомкнула повітря й указала на медсестру, що вже йшла до палати. Ґрем потягнув її за палець.

«Де?» – наполіг він, двічі підкресливши питання.

– В Ореґоні, – відповіла Моллі.

Востаннє прийшов Кроуфорд.

Ґрем уже наготував записку – «Зуби?»

– Його бабусі, – відповів Кроуфорд. – Ті, що ми знайшли в будинку, належали його бабусі. Поліцейські Сент-Луїса розшукали одного Неда Фоґта – мати Доларгайда була його мачухою. Ще в дитинстві Фоґт побачив місіс Доларгайд і на все життя запам’ятав її зуби. З цією новиною я тобі й телефонував, коли ти зіткнувся з Доларгайдом. Тоді мені щойно повідомили зі Смітсонівського. Вони нарешті отримали щелепу від органів штату Міссурі, аби вивчати її собі на втіху. І помітили, що верхню частину виконано з вулканіту, а не з акрилу, як зараз роблять. Вулканітові пластини вже тридцять п’ять років ніхто не виготовляє. Доларгайд замовив собі точно таку пару, тільки з акрилу. І цю щелепу знайшли вже на його трупі. Смітсонівці придивилися до певних характеристик – жолобки, як вони сказали, і зморшки на піднебінні. Китайське виробництво. Старі щелепи були швейцарські. Також у нього з собою був ключ від камери схову в Маямі. Там лежала велика книга. Щось на кшталт щоденника – пекельна штука. Я її дістану, якщо захочеш подивитися. Слухай, хлопче, мені треба повертатися до Вашингтона. Я приїду сюди на вихідні, якщо зможу. З тобою все буде гаразд?

Ґрем начеркав знак питання, потім закреслив і написав: «Аякже».

Після того як пішов Кроуфорд, завітала медсестра. Вона додала в крапельницю демерол, і циферблат годинника розплився. Ґрем не встигав за секундною стрілкою.

Він задумався, чи подіє демерол на його почуття. Певний час він утримуватиме Моллі своїм обличчям. Принаймні поки рани заживуть. Дешевий спосіб. Тримати її – заради чого? Він починав куняти, сподіваючись, що сон прийде без сновидінь.

Він таки линув між спогадами і сновидінням, та процес був не таким уже й болісним. Він марив не про те, як Моллі його кине, і не про Доларгайда. Це був довгий спогад-сон про Шайло135, що уривався тільки ліхтариком, яким йому світили в очі, та шипінням манжети для вимірювання тиску…

Ґрем потрапив у Шайло навесні, невдовзі після того, як пристрелив Ґарретта Джейкоба Гоббса.

Одного погожого квітневого дня він ішов асфальтованою дорогою до Кривавого ставка. Схил до води поріс молодою травою, ще свіжою і світло-зеленою. Прозорі води піднялися до трави, і крізь воду проглядалася трава, вона росла все нижче й нижче, наче вкривала саме дно ставка.

Ґрем знав, що тут сталося у квітні 1862-го.

Він присів на траву і крізь штани відчув вогку землю.

Повз нього промчав автомобіль якогось туриста, і після його від’їзду Ґрем помітив, як на дорозі щось ворушиться. Колеса автівки переламали спину курячій змії. Вона ковзала й замикалася в нескінчену вісімку посеред асфальтованої дороги, раз у раз перевертаючись то чорною спиною, то блідим животом.

Надзвичайна атмосфера Шайло огорнула Ґрема холодним покривалом, хоча він усе пітнів під теплим весняним сонцем.

Він устав з трави. Штани намокли позаду. У голові трохи паморочилось.

Змія скручувалась у вісімку. Ґрем зупинився над нею й підібрав за кінчик гладенького сухого хвоста, а тоді повільним, неквапливим порухом клацнув нею, мов батогом.

Мозок змії полетів у ставок. За поживою піднявся лящ.

Раніше Ґрем вважав, що в Шайло повно привидів, що його краса зловісна, мов бойові прапори.

Тепер, линучи між спогадом і наркотичним сном, він побачив, що Шайло аж ніяк не зловісне – воно байдуже. Прекрасне Шайло може пережити будь-яке видовище. Його безжалісна краса лише підкреслює байдужість природи – Зеленої машини. Чари Шайло насміхаються над нашими бідами.

Ґрем сполохнувся й подивився на бездумний годинник, та все одно не зміг спинити плин думок.

Зелена машина не має милості. Ми творимо милість, виготовляємо її в тих секціях, що надбудувалися над нашим примітивним рептильним мозком.

Убивства не існує. Ми творимо вбивство, і тільки для нас воно має значення.

Ґрем надто добре знав, що містить усі складники, необхідні для скоєння вбивства. І милості, мабуть, теж.

І розумівся він на вбивстві надто добре, до страшного.

Він замислився, чи ті дикі бажання, які ми гнітимо в собі, і темне інстинктивне усвідомлення цих бажань насправді діє як інактивований вірус, проти якого змагається великий організм людства й свідомість тих людей, що прагнуть цивілізації.

Він загадався, чи саме з тих древніх, страхітливих бажань можна виготовити вакцину.

Так, він помилявся щодо Шайло. У Шайло немає привидів – привиди живуть поміж людей.

А Шайло байдуже.

І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й це все – то ловлення вітру!136