Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 67)

Від цього чоловіка дійсно віддавало слабким хімічним запахом.

– Ні. Йдіть. Я за вами.

І ти, бабусю, мені не завадиш. Хай тобі трясця, я б тебе вбив, якби ти вже не померла. Уже померла. Уже померла. Бабуся вже померла! Мертва зараз, мертва навіки. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре.

Але інший ще не помер, і Доларгайд це знав.

Крізь гущу страху він пішов за міс Гарпер.

Вони ступили крізь двостулкові двері до відділу дослідження й зберігання картин. Доларгайд хутко роззирнувся. Довга, тиха кімната з гарним освітленням і крутними стелажами із запнутими картинами. Уздовж стіни – ряд невеликих офісних кабінок. Двері дальньої кабінки були прочинені, крізь них лунало клацання друкарської машинки.

Інших людей, окрім Поли Гарпер, він не помітив.

Жінка привела його до високого робочого столу й принесла стілець.

– Зачекайте тут. Зараз я винесу вам картину.

Вона зникла за стелажами.

Доларгайд розстебнув ґудзик на животі.

Міс Гарпер уже поверталася. У руках вона несла пласку чорну коробку, не більшу за портфель. Картина була там. Як їй вистачало сил її нести? Доларгайд ніколи не мислив про неї як про щось пласке. Він бачив виміри в каталогах – 17 ⅛ на 13 ½ дюйма124, – але не звертав уваги. Очікував, що полотно буде величезним. Але картина виявилася маленькою. Маленька картина, тут, у тихій кімнаті. Він ніколи до цього не усвідомлював, скільки сил Дракон черпав із того старого будинку в саду.

Міс Гарпер щось говорила:

– …доводиться тримати в цій коробці Соландера125, бо від сонця фарби тьмяніють. Тому ми нечасто виставляємо картину на загал.

Вона поклала кейс на стіл і відгорнула краї. Шерхіт біля двостулкових дверей.

– Перепрошую, я маю відчинити двері Джуліо.

Вона загорнула краї теки й понесла її з собою до скляних дверей. За ними чекав чоловік із тачкою на колесах. Міс Гарпер притримала двері, поки він його вкотив.

– Отут, окей?

– Так, дякую, Джуліо.

Чоловік вийшов.

Міс Гарпер повернулася до столу зі своєю коробкою Соландера.

– Вибачте, містере Крейн. Джуліо сьогодні витирає пил і зачищає кілька потьмянілих рам.

Вона розкрила коробку й дістала з неї білу картонну теку.

– Як ви розумієте, торкатися картини вам заборонено. Я сама її покажу – такі правила. Окей?

Доларгайд кивнув. Він був не в змозі говорити.

Вона розгорнула теку й прибрала пластиковий аркуш із м’якою прокладкою.

Ось вона – «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце». Дракон-чоловік лютує над жінкою, що розпростерлась біля його ніг і благає, заплутавшись у звою хвоста.

Маленька картина, так, проте яка сильна. Приголомшлива. Найкращі репродукції не можуть передати всі деталі, всі кольори.

Доларгайд умить побачив її ясно, цілком і повністю – напис Блейка на полях, дві брунатні цятки з правого краю аркуша. Картина геть захопила його. То було занадто… кольори набагато яскравіші.

Поглянь на Жінку, загорнуту в Драконів хвіст. Поглянь.

Він побачив, що її волосся – точно такого ж кольору, як і в Реби Макклейн. Побачив, що перебуває за двадцять футів126 від дверей. Він стримував у собі голоси.

«Сподіваюсь, я тебе не дуже шокувала», – сказала Реба Макклейн.

– Виявляється, він використовував як пастелі, так і акварель, – говорила Пола Гарпер.

Вона стояла під таким кутом, щоб мати змогу спостерігати, що він робить. Її очі не полишали картини.

Доларгайд засунув руку під сорочку.

Десь задзвонив телефон. Друкарська машинка замовкла. З крайньої кабінки показалась голова жінки.

– Поло, тобі телефонують. Твоя мати.

Міс Гарпер не обертала голови. Очі ні на мить не відривалися від Доларгайда чи картини.

– Скажи, що я їй перетелефоную.

Жінка зникла в кабінці. За секунду знов заторохтіла друкарська машинка.

Доларгайд не міг більше стримуватися. Треба діяти, негайно.

Але перший крок зробив Дракон:

– У ЖИТТІ НЕ БАЧИВ…

– Що? – вирячила очі міс Гарпер.

– …такого великого щура! – сказав Доларгайд і показав пальцем: – Лізе тією рамою!

Міс Гарпер стала повертати голову:

– Де?

З-під сорочки ковзнув кийок. Радше змахом зап’ястка, ніж усієї руки, він опустив дубинку їй на потилицю. Жінка почала падати, і Доларгайд устиг схопити в жменю її блузку й притис до обличчя ганчірку з хлороформом. Міс Гарпер видала єдиний високий звук, не дуже гучний, і обм’якла.

Він обережно опустив її на підлогу між столом і стелажами з картинами, потягнув до себе теку з аквареллю й сів над жінкою навпочіпки. Шерхіт, жмакання паперу, хрипке дихання й дзеленчання телефона.

Із дальшої кабінки вийшла друга жінка.

– Поло?

Вона роззирнулася кімнатою.

– Це твоя мати, – гукнула вона. – Каже, що треба поговорити просто зараз.

Вона зайшла за стіл.

– Я догляну за твоїм відвідувачем…

І тоді вона їх побачила – Пола Гарпер на підлозі, волосся затуляє обличчя, а над нею з пістолетом у руці сидить Доларгайд і пхає до рота останній шматок акварелі. Підводиться, жує, біжить. На неї.

Жінка побігла до своєї кабінки, грюкнула хисткими дверима, вхопила телефон і перекинула його на підлогу, полізла за ним на ліктях і колінах та спробувала набрати номер крізь зайняту лінію, аж раптом двері піддалися. Підсвічений телефонний диск вибухнув яскравими фарбами, коли кийок опустився їй за вухом. Слухавка з кваканням упала на підлогу.

Доларгайд стояв у службовому ліфті, дивився, як лампочки поверхів повзуть униз, і притискав до живота пістолет, затуляючи його книжками.

Перший поверх.

Уперед, у порожні галереї. Він швидко йшов, кросівки шурхотіли по терацо127. Поворот не туди – і Доларгайд рушив повз китові маски, повз велетенську маску Сісуїт, втрачав секунди, потім побіг до високих тотемів Хайда Ґваї та загубився. Промайнув між тотемами, подивився ліворуч, побачив примітивну клинкову зброю й збагнув, де перебуває.

Визирнув з-за рогу у вестибюль.

Черговий офіцер стояв біля дошки оголошень, за тридцять футів128 від свого столу на вході.

Озброєний охоронець був ближче до дверей. Кобура рипнула, коли він нахилився витерти пляму на носку черевика.

Якщо вони опиратимуться, спершу поклади його.

Доларгайд заткнув пістолет за пояс і застебнув поверх нього піджак. Минув вестибюль, відчепив перепустку.