Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 66)

Під сорочкою в нього були плаский пістолет 9 мм, маленький шкіряний кийок і наточений філейний ніж. Зброя кріпилася еластичними ременями до плаского живота. Піджак легко застібнувся. У кишені піджака лежав герметичний пластиковий мішечок із тканиною, просякнутою хлороформом.

У руці Доларгайд ніс новий гітарний кофр.

Посередині Істерн-парквей біля виходу з метро стоять три телефони-автомати. Один уже вирвали з коренем. Один із решти двох працює.

Доларгайд годував його четвертаками, доки Реба не сказала:

– Алло?

Окрім її голосу, він чув шуми темної кімнати.

– Привіт, Ребо, – мовив він.

– Привіт, Ді. Як почуваєшся?

Доларгайду було погано чутно через машини, що проїжджали обабіч будки.

– Окей.

– Схоже, ти з телефона-автомата. Я гадала, що ти вдома, хворієш.

– Я хочу поговорити з тобою, потім.

– Окей. Зателефонуй пізніше, гаразд?

– Мені треба… зустрітися з тобою.

– Я хочу, аби ти зі мною зустрівся, але сьогодні ввечері не можу. Робота. Ти зателефонуєш?

– Ага. Якщо нічого не…

– Прошу?

– Так.

– Я дійсно хочу, аби ти чимшвидше приїхав, Ді.

– Ага. Бувай… Ребо.

Так. Із груднини до живота струменів страх. Доларгайд стиснув його й перейшов дорогу.

По вівторках до Бруклінського музею можна потрапити крізь одинарні двері, розташовані далеко з правого боку. Доларгайд зайшов слідом за чотирма студентами. Молоді художники скинули наплічники й торби біля стіни й дістали пропуски. Охоронець за столом їх перевірив. Потім підійшов до Доларгайда:

– Вам призначено зустріч?

Доларгайд кивнув:

– Відділ дослідження, міс Гарпер.

– Розпишіться в журналі, будь ласка.

Охоронець запропонував йому ручку, та Доларгайд тримав напоготові свою. Підписався він як «Пол Крейн».

Охоронець набрав п’ятий поверх за внутрішнім номером. Поки охоронець підтверджував візит, Доларгайд повернувся спиною до столу й узявся вивчати «Стародавні гуляння» Роберта Блюма над входом. Краєм ока він побачив у вестибюлі ще одного охоронця. Так, це той, що з пістолетом.

– На тому кінці вестибюлю повз крамницю, біля головних ліфтів, буде лава, – сказав охоронець за столом. – Зачекаєте там. Міс Гарпер за вами спуститься.

Він подав Доларгайду біло-рожевий пластиковий бейдж.

– Ви не проти, якщо я лишу тут гітару?

– Я за нею нагляну.

З вимкненим світлом музей мав геть інший вигляд. Між великими скляними вітринами панували сутінки.

Доларгайд чекав на лаві три хвилини, коли на ліфті для відвідувачів спустилася міс Гарпер.

– Містере Крейн? Я Пола Гарпер.

Вона виявилася молодшою, ніж він уявляв під час розмови, коли зателефонував їй із Сент-Луїса. Розважлива на вигляд жінка, дуже гарненька. Свою спідницю й блузку вона носила, мов уніформу.

– Ви телефонували з приводу акварелі Блейка, – сказала вона. – Ходімо нагору, і я вам її покажу. Поїдемо на службовому ліфті… сюди.

Вона повела його повз темну сувенірну крамницю й через маленьку кімнату, заставлену примітивною зброєю. Він швидко роззирався, щоб орієнтуватися в будівлі. У кутку Зали двох Америк був коридор, що вів до невеликого ліфта.

Міс Гарпер натиснула кнопку. Обхопила себе за лікті й стала чекати. Погляд чистих синіх очей упав на перепустку, білу картку з рожевими символами, що її Доларгайд пристебнув на лацкан піджака.

– Вам дали перепустку на шостий поверх, – сказала вона. – То нічого – на п’ятому сьогодні все одно нема охоронців. Яка тема у вашого дослідження?

До цього часу Доларгайд протягнув на усмішках і кивках.

– Баттс, – відповів він.

– Томас Баттс?

Він кивнув.

– Я небагато про нього читала. Його згадують лише у виносках як Блейкового патрона. Цікава тема?

– Я щойно розпочав. Доведеться їхати в Англію.

– Здається, в Національній галереї є дві акварелі, що він написав для Баттса. Ви вже бачили?

– Ще ні.

– Їм краще заздалегідь написати.

Доларгайд кивнув. Прийшов ліфт.

П’ятий поверх. У тілі трохи поколювало, хоч у руках і ногах було достатньо крові. Скоро лишиться тільки один вибір – так або ні. Якщо все піде шкереберть, то живим він не дасться.

Жінка повела його коридором американських портретистів. Цим шляхом він іще не ходив. Але міг визначити, де перебуває. Усе гаразд.

Але в тому коридорі на нього дещо чекало, і коли він те побачив, то прикипів до місця.

Пола Гарпер відчула, що за нею ніхто не йде, й озирнулася.

Доларгайд нерухомо стояв перед нішею в стіні портретів.

Вона повернулася до нього й побачила, на що він дивиться.

– Це один із портретів Ґілберта Стюарта, Джордж Вашингтон, – сказала вона.

А от і ні.

– На доларовій банкноті схоже зображення. Його називають Лансдаунівським портретом, бо Стюарт написав його для маркіза Лансдауна на знак подяки за підтримку Американської революції… З вами все гаразд, містере Крейн?

Доларгайд зблід. Ця картина була гіршою за будь-які банкноти, що він узагалі бачив. З полотна в рамі на нього витріщався Вашингтон із навислими повіками й поганими вставними зубами. Господи, він так схожий на бабусю. Доларгайд відчув себе малим хлопчиком із гумовим ножиком.

– Містере Крейн, з вами все добре?

Відповідай, або все пропало. Перебори. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре. ТИ НАЙБРУДНІШИЙ… Ні.

Скажи щось.

– Я п’ю кобальт123, – мовив він.

– Не хочете посидіти кілька хвилин?