Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 68)

Зачувши кроки, черговий охоронець озирнувся.

– Дякую, – сказав Доларгайд.

Він тримав перепустку за краї, тоді опустив її на стіл. Охоронець кивнув:

– Просуньте, будь ласка, крізь цю шпарину.

Задзвонив телефон на столі.

Перепустку було важко підібрати зі скляної поверхні.

Телефон знову задзвонив. Скоріше.

Доларгайд ухопив нарешті документ і опустив у шпарину. Потім підібрав серед купи рюкзаків свій гітарний кофр.

Охоронець уже йшов до телефона.

Тепер – геть крізь двері, швидкою ходою до ботанічних садів. Доларгайд був готовий озирнутися й вистрілити, якби почув погоню.

Уже в садах він повернув ліворуч і пірнув у закуток між невеличким сараєм і живоплотом. Відчинив гітарний кофр і витрусив тенісну ракетку, тенісний м’ячик, рушник, згорнутий продуктовий пакет і великий жмут листя селери.

Полетіли ґудзики – він єдиним порухом зірвав із себе піджак і сорочку й вискочив з брюк. Під одягом виявились футболка Бруклінського коледжу й спортивні штани. Доларгайд засунув у продуктовий пакет книжки й одежу, потім зброю. Згори тепер стирчала селера. Він протер ручку і замки на кофрі й кинув його під живопліт.

Пройшовши навпростець через сади до Проспект-парку, він вийшов із рушником на шиї на бульвар Емпайр. Попереду тюпали бігуни. Доларгайд рушив за ними до парку, коли повз нього пронеслися перші патрульні автівки з сиренами. Жоден із бігунів не звернув на них уваги. Доларгайд також.

Він то йшов, то біг підтюпцем зі своїм продуктовим пакетом і ракеткою, раз у раз відбиваючи м’ячик, – чоловік, що охолоняв після напруженого тренування й дорогою додому зазирнув у крамницю.

Доларгайд змусив себе вповільнитися, на повний шлунок бігати не варто. Тепер він міг обирати собі ритм ходи.

Він міг обирати будь-що.

42

Кроуфорд сидів на задній лаві для присяжних і їв арахіс у червоній шкірці, а Ґрем опускав у судовій залі жалюзі.

– Зробиш мені сьогодні ввечері портрет, і я його заберу, – сказав Кроуфорд. – Ти обіцяв на вівторок, і сьогодні вівторок.

– Зроблю. Тільки спершу хочу ось це подивитися.

Ґрем розліпив конверт, що прийшов експрес-доставкою від Байрона Меткафа, і витрусив уміст – дві запилюжені бобіни з домашнім відео, кожна в окремому пластиковому мішечку з застібкою.

– Меткаф висуватиме обвинувачення Найлзу Джекобі?

– За крадіжку – ні, певно, він і так отримає спадок. Він і брат містера Джекобі, – відповів Ґрем. – Щодо гашишу – не знаю. Окружний прокурор Бірмінгема наміряється його помордувати.

– Добре, – сказав Кроуфорд.

Зі стелі зали опустився кіноекран і розгорнувся перед лавами для присяжних – так засідателям було легше дивитися відеодокази.

Ґрем заправив плівку в проектор.

– З приводу перевірки газетних кіосків, де Зубний ельф міг швидко придбати «Базікало»: нам уже доповіли з Цинциннаті, Детройта та ще з кількох розкладок у Чикаго, – сказав Кроуфорд. – Стільки диваків треба відсіяти.

Ґрем запустив фільм. Відео з риболовлі.

Діти Джекобі сиділи навпочіпки на березі ставка з тростиновими вудками й поплавцями.

Ґрем намагався не думати про те, що вони зараз лежать у землі в маленьких ящиках. Намагався думати, що вони просто рибалять.

Поплавець на вудці дівчинки заплигав і зник під водою. Клюнуло.

Кроуфорд зашурхотів своїм пакетом з арахісом.

– Індіанаполіс і досі бабрається з опитуванням газетярів і перевіркою станцій Servco Supreme, – мовив він.

– Ти будеш це дивитися чи ні? – спитав Ґрем.

До кінця двохвилинного фільму Кроуфорд мовчав.

– Чудово, вона впіймала окунця, – зрештою сказав він. – А тепер за портрет…

– Джеку, ти побував у Бірмінгемі одразу після того, як усе сталося. Я туди доїхав тільки через місяць. Ти бачив будинок, поки то ще був будинок Джекобі. А я – ні. Поки я туди дістався, його вже обдерли й переробили на свій лад. А тепер, Бога ради, дай мені подивитися на цих людей, а потім я закінчу портрет.

Він запустив другий фільм.

У судовій залі на екрані виникла вечірка на честь дня народження. Родина Джекобі сиділа за обіднім столом. Вони співали.

Ґрем читав по губах: «З днем наро-о-одження тебе!»

Одинадцятирічний Дональд Джекобі дивився в об’єктив. Він сидів на протилежному кінці столу, а перед ним стояв торт. У скельцях окулярів відбивалися вогники свічок.

Збоку від нього згуртувалися брат і сестра й дивилися, як він задмухує свічки.

Ґрем посовався на місці.

Колихнувши темним волоссям, місіс Джекобі нахилилася вперед, упіймала кота й скинула його зі столу.

Ось місіс Джекобі принесла сину чималий конверт. За конвертом тяглася довга стрічка. Дональд Джекобі розліпив конверт і дістав велику листівку з привітанням. Поглянув в об’єктив і перевернув листівку. Там було написано: «З днем народження – йди за стрічкою».

Камера застрибала – оператор пішов за процесією на кухню. Ось двері на гачку. Униз до підвалу: спершу Дональд, потім решта, усі спускаються сходинками за стрічкою. Кінець стрічки прив’язано до керма десятишвидкісного велосипеда.

Ґрем запитав себе, чому велосипед не презентували надворі.

Швидкий перехід до наступної сцени – і Вілл отримав відповідь на своє питання. Зйомка надворі, де явно пройшов сильний дощ. У подвір’ї стояла вода. Будинок мав інший вигляд. Ріелтор Джієн змінив колір, коли ремонтував дім після вбивств. Прочинилися зовнішні двері до підвалу, і з них вийшов містер Джекобі з велосипедом у руках. Це був перший кадр із батьком за весь фільм. Вітер скуйовдив волосся, що він зачісував на лисину. Він урочисто поставив велосипед на землю.

Фільм закінчився першою обережною поїздкою Дональда.

– Це все до біса сумно, – сказав Кроуфорд, – але нічого такого, чого б ми не знали раніше.

Ґрем увімкнув фільм з початку.

Кроуфорд похитав головою, дістав із портфеля якісь папери й почав читати їх при світлі вузенького ліхтарика.

На екрані містер Джекобі виносив із підвалу велосипед. За ним затріснулися дверцята. На них бовтався висний замок.

Ґрем зупинив кадр.

– Ось. Ось для чого йому був потрібен гвинторіз, Джеку. Щоб перерізати висний замок і зайти через підвал. Чому він так і не зробив?

Кроуфорд вимкнув свій ліхтарик і поглянув на екран поверх окулярів.

– Тобто?

– Я знаю, що в нього був гвинторіз – ним він зрізав зайві гілки, коли спостерігав за будинком із лісу. Чому він ним не скористався й не зайшов через підвал?

– Бо не міг.

Кроуфорд чекав із хитрою крокодиловою посмішкою. Він обожнював переймати людей на припущеннях.

– А він пробував? Відмітини лишились? Я цих дверей іще не бачив – на той час, коли я туди дістався, Джієн вже поставив сталеві на засувці.

Кроуфорд роззявив щелепи:

– То ти припускаєш, що їх поставив Джієн. А Джієн їх не ставив. Сталеві двері вже були, коли родину вбили. Певно, Джекобі їх і встановив – чоловік із Детройта, у нього слабість до засувів на замку.

– Коли Джекобі їх поставив?

– Не знаю. Ясна річ, що після дня народження малого, коли то було? Знайдеш десь у звіті про розтин, якщо маєш його тут.