Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 64)

«Я чарівно провела час, Ді», – сказала Реба Макклейн на подвір’ї.

Може, їй подобався Френсіс Доларгайд. Яке збочене, нице відчуття для жінки. Він розумів, що має зневажати її за це, але, Господи, як же було добре.

Реба Макклейн була винна в тому, що їй подобався Френсіс Доларгайд. Беззаперечно винна.

Якби не сила його Становлення, якби не Дракон, він би ніколи не запросив її до себе додому. Він би не був здатен на секс. Чи був би?

«Господи Боже, чоловіче. Як до-о-о-обре».

Саме так вона й сказала. Вона сказала «чоловіче».

З мотелю виходив натовп після сніданку, проходив повз його фургон. Пусті погляди походжали ним своїми численними мініатюрними ніжками.

Він мусив подумати. Додому їхати було не можна. Він зняв кімнату в мотелі, зателефонував на роботу й назвався хворим. Номер йому дістався тихий і непримітний. Єдині прикраси – поганенькі картини з пароплавами. Ніхто не палив його поглядом зі стін.

Доларгайд не роздягаючись ліг на ліжко. На стелі блищала лущена штукатурка. Кожні кілька хвилин доводилося вставати в туалет. Його трусило, потім проймав піт. Минула година.

Йому не хотілося віддавати Ребу Макклейн Дракону. Він думав про те, що зробить із ним Дракон, якщо він не піднесе йому Ребу.

Сильний страх приходить хвилями. Тіло не може витримувати його протягом довгого часу. У важкому спокої між хвилями Доларгайд міг думати.

Як же позбутися цієї повинності й не віддати її Дракону? З голови не йшов один спосіб. Доларгайд підвівся.

Перемикач гучно клацнув у кахляній ванній кімнаті. Доларгайд подивився на стрижень для душової шторки – міцний шматок труби діаметром у дюйм119, прикручений болтами до стін. Він зняв душову шторку й повісив її на дзеркало.

Ухопився за трубу, підтягнувся до підборіддя на одній руці. Пальці ніг волочилися по стінці ванни. Достатньо міцна труба. І його ремінь також був достатньо міцний. Він зможе змусити себе до цього. Цього він не боявся.

Він обв’язав один кінець ременя навколо труби й затягнув на булінь. На кінці з пряжкою зробив зашморг. Товстий ремінь не хитався, він непорушно звисав із міцною петлею.

Доларгайд присів на кришку унітаза й подивився на ремінь. Ривком упасти не вийде, та він упорається. Він зможе не підводити руки до зашморгу, доки взагалі не лишиться сил рухатися.

Але як він пересвідчиться, що його смерть подіє на Дракона – тепер, коли вони з Драконом стали Двома, а не Одним? Може, і не подіє. Як він знатиме, що Дракон залишить її в спокої?

Певно, його тіло знайдуть тільки за кілька днів. Вона почне гадати, куди він подівся. Чи встигне вона за той час з’їздити до нього додому й навпомацки пошукати Доларгайда? Піти нагору, навпомацки пошукати й отримати сюрприз?

Великий червоний дракон цілу годину вивергатиме її плоть сходами до першого поверху.

Чи варто зателефонувати їй і попередити? Та що вона зробить проти нього, навіть із попередженням? Нічого. Може тільки сподіватись на швидку смерть, сподіватися, що в люті своїй Він укусить її швидко й достатнього глибоко.

На горішньому поверсі будинку Дракон чекав на картинах, які Доларгайд власноруч завів у рамки. Дракон чекав у незліченних альбомах репродукцій і в журналах, відроджувався щоразу, як фотограф… що робив?

Доларгайд подумки чув потужний голос Дракона, який лаяв Ребу. Спочатку він її вилає, а потім укусить. Доларгайда він також вилає, нагадає, що він – ніщо.

– Не роби цього. Не… роби цього, – мова Доларгайда відлунювала від кахлів.

Він прислухався до свого голосу, до голосу Френсіса Доларгайда, до голосу, який Реба так легко розуміла, до власного голосу. Він усе своє життя його соромився, промовляв ним злі, образливі слова до інших людей.

Та він ніколи не чув, аби голос Френсіса Доларгайда лаяв його самого.

– Не роби цього.

Голос, який він зараз чув, ніколи, жодного разу його не лаяв. Він промовив лайку Дракона. Від цього спогаду стало соромно.

Він, мабуть, не гідний називатися чоловіком – ось що подумав Доларгайд. Він зрозумів, що ніколи не замислювався над цим питанням, і тепер йому стало цікаво.

Він мав єдиний клапоть гордості, що дала йому Реба Макклейн. І цей клапоть свідчив, що помирати в цій ванній – кінець жалюгідний.

То як інакше? Який ще існує вихід?

Вихід був, і коли Доларгайд до нього додумався, то зрозумів, що це – святотатство. Але вихід.

Він крокував мотельним номером, крокував між ліжками й від дверей до вікна. І, крокуючи, вправлявся в мовленні. Слова вдавалися, коли він робив глибокі вдихи між реченнями й не поспішав.

Між нападами страху він дуже добре розмовляв. Останній напад був дуже сильним, він навіть почав блювати. Потім мав прийти спокій. Доларгайд чекав, і коли спокій настав, то поспішив до телефону й замовив дзвінок до Брукліна.

В автобус, що стояв на паркінгу мотелю, сідав оркестр середніх класів школи. Діти бачили, як до них наближається Доларгайд. Аби дістатися фургона, йому довелося пройти крізь натовп дітлахів.

Товстий круглолиций хлопець із покрученим плечовим ременем нахмурив брови, випнув груди й почав вигравати біцепсами вслід Доларгайду. Двійко дівчаток загиготіли. Навздогін із заднього вікна автобуса заревла туба, проте Доларгайд так і не почув сміх за своєю спиною.

Через двадцять хвилин він зупинив фургон на алеї за триста ярдів120 від бабусиного будинку.

Він протер від поту обличчя, три чи чотири рази глибоко вдихнув. Затиснув у лівій руці ключі від дому, правою вхопився за кермо.

З носа вирвався високий тужливий звук. І знову, вже голосніше. І голосніше, і голосніше. Уперед.

Фургон рвонув алеєю, і з-під задніх коліс вилетів гравій. Будинок стрибав у вітровому склі, все більший і більший. Фургон боком ковзнув у подвірʼя, і Доларгайд прожогом понісся від автівки.

Ось він усередині, не позирає ані праворуч, ані ліворуч, тупотить сходами в підвал, бореться із замком на скрині, позирає на свої ключі.

Ключі від скрині – нагорі. Доларгайд не лишив собі часу на роздуми. Він став гудіти носом, так високо й голосно, аби заглушити думку, потопити в ньому голоси, бігом здираючись сходами на верхній поверх.

Тепер – до письмового столу, ритися в шухлядах у пошуках ключів, не дивитися на картину з Драконом, що висить у ногах ліжка.

– ЩО ТИ РОБИШ?

Де ж ключі, де ж ключі?

– ЩО ТИ РОБИШ? ЗУПИНИСЬ. У ЖИТТІ НЕ БАЧИВ ТАКОЇ БРУДНОЇ, БРИДКОЇ ДИТИНИ. ЗУПИНИСЬ.

Руки вповільнилися.

– ПОГЛЯНЬ… ПОГЛЯНЬ НА МЕНЕ.

Він ухопився за край письмового столу, намагаючись не озиратися на стіну. Болісно закочував очі, коли голова сама мимоволі почала обертатися.

– ЩО ТИ РОБИШ?

– нічого.

Дзвонив телефон, дзвонив телефон, дзвонив телефон. Він узяв слухавку, стоячи спиною до картини.

– Алло, Ді, як справи?

Це Реба Макклейн. Доларгайд прокашлявся.

– Окей, – майже нечутний шепіт.

– Я намагалася до тебе додзвонитись. У тебе в офісі сказали, що ти захворів – голос у тебе жахливий.

– Поговори зі мною.

– Звісно, що я поговорю з тобою. Чого б іще я тобі телефонувала? Що сталося?

– Грип, – відповів він.

– Ти підеш до лікаря? Алло? Я питаю, чи підеш ти до лікаря?

– Говори гучніше.

Він копався в одній шухляді, потім – у наступній.

– Що там, поганий зв’язок? Ді, хворіти на самоті не варто.

– СКАЖИ ЇЙ, ЩОБ ПРИЇЖДЖАЛА ВВЕЧЕРІ, І ПОДБАЙ ПРО НЕЇ.

Доларгайд ледве встиг затулити слухавку.

– Господи, що це було? Біля тебе хтось є?