Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 50)

Качаючи м’язи, він уважно вивчав свій відбиток у дзеркалі. У сорок років він міг би успішно змагатися на регіональному конкурсі з бодібілдингу. Але цього було замало.

За тиждень він натрапив на картину Блейка. І вона його захопила.

Він побачив її в журналі Time на великій повнобарвній фотографії, що ілюструвала статтю про ретроспективну виставку Блейка в лондонському музеї Тейт. Бруклінський музей надіслав на показ у Лондон картину «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце».

Критик Time писав: «У західному мистецтві небагато демонічних образів, що випромінюють такий кошмарний заряд сексуальної енергії…» Доларгайду не потрібно було читати статтю, щоби про це дізнатися.

Він багато днів носив із собою цю фотографію, що якось пізно вночі скопіював і збільшив у темній кімнаті. Більшість часу він був збурений. Повісив картину біля дзеркала в спортзалі й дивився на неї під час тренувань. Заснути міг тільки тоді, як качався до повного виснаження, а потім дивився медичні фільми, що допомагали йому зняти сексуальну напругу.

З дев’яти років Доларгайд знав, що він сам і завжди буде сам. Такого висновку частіше доходять у сорокарічному віці.

Тепер, у сорок років, його полонило уявне життя, таке яскраве, свіже й нагальне, яке буває тільки в дитинстві. Він зробив крок уперед від Самоти.

У той час, коли більшість чоловіків спізнають і страшаться ізоляції, Доларгайд зрозумів свою власну самоту: він один, бо Унікальний. У гарячці навернутого на віру він побачив, що як докладе зусиль, як віддасться правдивим потребам, які так довго в собі пригнічував, як зрощуватиме їх як джерело натхнення, чим вони насправді були, – то досягне Становлення.

На картині не видно обличчя Дракона, але з часом Доларгайду прийшло знання про його вигляд.

Розпашілий після тренування, він дивився у вітальні свої медичні фільми й розтягував щелепи, щоб утримати в роті бабусині вставні зуби. Вони не пасували його покрученим яснам, і щелепу швидко зводило судомою.

В інтимні моменти він розробляв щелепу, закусював щільний гумовий кубик, поки м’язи на щоках випиналися, мов волоські горіхи.

Восені 1979-го Френсіс Доларгайд зняв частину своїх чималих заощаджень і взяв у «Ґейтвеї» тримісячну позапланову відпустку. Він поїхав до Гонконґу й прихопив із собою бабусині зуби.

Коли він повернувся, то рудоволоса Ейлін і її колеги погодилися, що ця перерва пішла Доларгайду на користь. Він став спокійним. Працівники фотолабораторії практично не помічали, що він ніколи не користується робочою роздягальнею чи душем – він цього й раніше майже не робив.

Бабусині зуби знов лежали в склянці біля її ліжка. Нові зуби зберігалися під замком у шухляді письмового столу нагорі.

Якби Ейлін побачила Доларгайда в його дзеркалі, із новою вставною щелепою та новим чудовим татуюванням, у сліпучому світлі спортзали, то вона б закричала. Лише раз.

Тепер у нього є час, тепер немає потреби поспішати. У запасі в Доларгайда виникла ціла вічність. Це сталося за п’ять місяців до того, як він обрав Джекобі.

Джекобі першими прийшли йому на допомогу, першими піднесли його до Слави Становлення. Джекобі стали найкращими, кращими за все, що він знав.

Це було до Лідсів.

І зараз, коли він почав нарощувати силу й Славу, з’явилися Шермани й нова інтимність інфрачервоного світла. Така багатообіцяльна.

29

Щоб дістати все необхідне, Френсіс Доларгайд мав полишити свою територію при фотолабораторії «Ґейтвей».

Доларгайд завідував виробництвом у найбільшому відділі «Ґейтвею» – обробки домашнього відео, але, окрім того, на фабриці було ще чотири відділи.

Економічні кризи 1970-х сильно позначились на індустрії домашнього відео, а ще з’явилися такі конкуренти, як домашні відеомагнітофони. «Ґейтвей» мусив розширити сферу діяльності.

Компанія створила відділи, де записи з кіноплівки переносили на відеокасети, де друкували мапи з аерофотографічної зйомки, а також надавали приватні послуги невеликим комерційним кіностудіям, що знімали рекламу.

У 1979-му «Ґейтвей» урвав солідний шмат. Компанія уклала з міністерством оборони й міністерством енергетики спільний контракт на розробку й тестування нових емульсій для фотозйомки в інфрачервоному діапазоні.

Міністерство енергетики використовувало плівку для інфрачервоної зйомки в дослідженнях із теплозбереження. Обороні вона була потрібна для нічного рекогносціювання.

Наприкінці 1979-го «Ґейтвей» викупили в сусідстві невеличку компанію, «Бедер Кемікал», і вже там узялися за новий проект.

Доларгайд рушив через дорогу до «Бедер» протягом обідньої перерви. Небо було синім і геть безхмарним, мов його щіткою вишкрябали. Доларгайд обачно уникав дзеркальних калюж на асфальті. Після смерті Лаундза настрій в нього був пречудовий.

Усі працівники «Бедер», здавалося, вийшли на обід.

Потрібні двері він знайшов у кінці лабіринту коридорів. На табличці біля дверей було написано: «Світлочутливі матеріали ІЧ в процесі експлуатації. НЕ вмикати безпечне освітлення. НЕ курити. НЕ проносити гарячі напої». Над табличкою горіла червона лампочка.

Доларгайд натиснув кнопку, і за мить лампочка загорілася зеленим. Він зайшов у світлонепроникний тамбур і постукав у внутрішні двері.

– Заходьте, – мовив жіночий голос.

Прохолода й цілковита темрява. Джуркотіння води, знайомий запах проявника «D-76», легкий аромат парфумів.

– Мене звати Френсіс Доларгайд. Я прийшов щодо сушарки.

– О, добре. Перепрошую, що говорю з повним ротом. Я саме закінчую обідати.

Він почув, як папір мнеться й падає в сміттєвий кошик.

– Власне, сушарка потрібна Ферґюсону, – сказав голос у темряві. – Він у відпустці, але я знаю, куди її ставити. У вас є така одна в «Ґейтвеї»?

– У мене їх дві. Одна – більша. Він не сказав, скільки в нього місця.

Службову записку щодо сушарки Доларгайд побачив кілька тижнів тому.

– Я вам усе покажу, якщо трохи зачекаєте.

– Гаразд.

– Притуліться спиною до дверей, – у її голосі почулись інтонації бувалого лектора, – зробіть три кроки вперед, і ви відчуєте під ногами кахлі, а тоді ліворуч намацаєте стілець.

Доларгайд знайшов його. І опинився ближче до жінки. Він чув шерхіт її лабораторного фартуха.

– Дякую, що завітали, – сказала вона.

Чистий голос із легкими залізними нотками.

– Ви очолюєте відділ обробки у великій будівлі, так?

– У-гу-у-у.

– Той «містер Ді», який пережене на гречку кожного, хто неправильно заповнить заявку?

– Той самий.

– Я Реба Макклейн. Сподіваюся, у нас тут усе гаразд.

– Цим проектом я більше не займаюся. Тільки спроектував темну кімнату, коли ми викупили цю фірму. Я сюди вже півроку не заходив.

Довга промова, як на Доларгайда, та в темряві вона легко вдалася.

– Ще одну хвилинку, і я ввімкну вам світло. Потрібна рулетка?

– У мене є.

Доларгайд збагнув, що йому дуже приємно розмовляти з жінкою в темряві. Він почув, як вона риється в сумочці, як клацає компакт-пудра.

Задзвонив таймер, і він пошкодував, що час вийшов.

– Готово. Зараз я все складу в Чорну діру, – сказала вона.

Він відчув подмух холодного повітря, почув, як засувається шухляда на резиновому ущільнювачі й сичить вакуумний замок. Ще один подмух і доторк аромату, коли жінка пройшла повз нього.

Доларгайд притис верхню губу кісточками пальців, удав замислений вигляд і став чекати світла.

Засяяли лампи. Жінка стояла біля дверей, усміхалася й дивилася трохи повз нього. Очі під заплющеними повіками шмигали дрібним довільним рухом.

Він побачив, що в кутку стоїть біла тростина. Прийняв від обличчя руку й усміхнувся.

– А можна мені сливу? – спитав він.

На стійці, де вона обідала, лежало кілька.

– Звісно, вони дуже добрі.

Ребі Макклейн було близько тридцяти. Привабливе обличчя жительки прерій, сформоване міцними кістками й рішучістю. На переніссі в неї був маленький шрам у формі зірки. Волосся – пшениця й червоне золото, зачіска «паж», що мала трохи старомодний вигляд, обличчя й руки поцятковані сонячними веснянками. Проти кахлю й неіржавної сталі темної кімнати вона скидалась на яскраву Осінь.