Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 49)

На першій плівці – пікнік на вихідні Четвертого липня. Гарна родина. Троє дітей, товстошиїй батько занурює гладкі пальці в баночку з маринованими овочами. І мати.

Найкраще її можна розгледіти під час гри в софтбол із сусідськими дітьми. Усього п’ятнадцять секунд екранного часу. Вона висувається від другої бази, повертається до пітчера й основної бази, розставляє ноги, готуючись кинутися в потрібний бік, під пуловером гойдаються груди, коли вона нахиляє тулуб уперед. Прикре уривання, поки дитина замахується биткою. Знову жінка, іде назад для теґ-апу. Вона ставить ногу на рятувальну подушку з човна, що править їм за базу, одне стегно вище другого, м’язи на зігнутій нозі напружені.

Знов і знов Доларгайд переглядає кадри з жінкою. Нога на базі, таз нахиляється, під обрізаними джинсами напинаються стегнові м’язи.

Він востаннє зупиняє кадр. Жінка зі своїми дітьми. Вони брудні й утомлені. Обіймаються, собака між їхніми ногами виляє хвостом.

Від страшного удару грому цокає різний кришталь у високій скляній бабусиній шафі. Доларгайд тягнеться по грушу.

Друге відео складається з кількох сегментів. Назва «Новий дім» викладена пенсами на картонці з-під сорочки, що лежить над розбитою свинкою-скарбничкою. Фільм розпочинається з батька, який витягає з землі знак «Продається». Він піднімає його і з ніяковою усмішкою озирається на камеру. Кишені вивернуті.

Довгий, тремтливий кадр матері та трьох дітей на ґанку. Гарний будинок. Зміна плану – басейн. Мале дитя з мокрим, пригладженим волоссям тупотить до трампліна, лишаючи на кахлі вологі відбитки ніг. Над водою гойдаються голови. До дочки гребе маленький собака: вуха загорнуто назад, підборіддя задерте вгору, в очах бовваніють білки.

Мати – теж у воді, вона тримається за драбинку й позирає в камеру. Чорне кучеряве волосся нагадує лиском каракуль, живіт напинається, блищить над купальними трусиками, хвилясті ноги розсуваються під водою, мов ножиці.

Ніч. Невміла зйомка будинку від басейну, у воді відбиваються вогні.

Кадр усередині приміщення, сімейні розваги. Повсюди – коробки й обгортковий матеріал. Стара скриня, яку ще не встигли сховати на горищі.

Мала дочка приміряє бабусин одяг. На голові в неї великий капелюх для пікніків. Батько на дивані. Здається, він трохи напідпитку. Ось батько вимагає собі камеру. Кадр нерівний. Мати стоїть біля дзеркала в тому ж капелюсі.

Навколо неї товчуться діти, хлопчики сміються й смикають старе пір’я. Дівчинка спокійно спостерігає за матір’ю, оцінюючи свою майбутню зовнішність.

Крупний план. Мати розвертається і з грайливою усмішкою позує на камеру, звівши одну руку на потилицю. Вона така принадна. На шиї висить камея.

Доларгайд зупиняє кадр. Відмотує плівку. Знову й знову мати відвертається від дзеркала й усміхається.

Доларгайд неуважливо бере відео з софтбольним матчем і опускає його в сміттєвий кошик.

Виймає з проектора бобіну й дивиться на маркування лабораторії «Ґейтвей»: Боб Шерман, Стар-рут, 7, абонентська скринька 603, Талса, Оклахома.

Ще й недалеко їхати.

Доларгайд тримає фільм в одній долоні й накриває його другою, наче то маленька жива істота, що може спробувати втекти. Здається, плівка б’ється об долоні, мов цвіркун.

Він пригадує смикання, метушню в будинку Лідсів, коли ввімкнулось світло. Перед тим як увімкнути ліхтарі на камері, довелося розбиратися з містером Лідсом.

Цього разу він прагне неспішного поступу. Як добре буде залізти в ліжко з камерою між ними, сплячими, і трохи прилащитися. Тоді він зможе завдати удару в темряві, а потім сидіти там і радісно мокрішати.

Усе це можна зробити з плівкою для ІЧ зйомки, і він знає, де таку дістати.

Проектор досі працює. Доларгайд сидить, тримаючи між долонь бобіну, а на яскравому порожньому екрані для нього виникають інші образи, рухаються в ритмі з протяжливими зітханнями вітру.

У ньому немає почуття помсти, тільки Любов і думки про прийдешню Славу. Биття сердець пришвидшується й затихає, мов кроки, що біжать у вічну тишу.

Він – несамовитий. Несамовитий, сповнений Любові, і Шермани розкриваються перед ним.

Він взагалі не згадує минуле, думає тільки про прийдешню Славу. Не виринають спогади про будинок матері. Власне, його свідомі спогади про той час – надзвичайно нечисленні й розпливчасті.

Десь після двадцяти років пам’ять Доларгайда про материн будинок зникла з очей, лишивши на поверхні розуму тонку масну плівочку.

Він знав, що прожив там усього місяць. Не пригадував, що його відпровадили за те, що у віці дев’яти років він повісив кота Вікторії.

Один із тих образів, що збереглися в пам’яті, – сам будинок зі світними вікнами, вигляд із вулиці у зимових сутінках; Френсіс минав його, повертаючись із початкової школи Поттера Джерарда до дому, куди його переселили, за милю від того місця.

Він пам’ятав запах бібліотеки Фоґтів – так пахне піаніно, на якому щойно підняли кришку. У бібліотеці мати його стрічала й видавала подарунки на свята. Він не пам’ятав облич, що проводжали його поглядом із горішніх вікон, коли він ішов геть обмерзлим хідником і практичні гостинці ненависно пекли шкіру під пахвою. Він поспішав додому, аби сховатися у вигаданій місцині, що так відрізнялася від Сент-Луїса.

У віці одинадцяти років у Френсіса було активне й напружене уявне життя, і, коли тиск Любові ставав нестерпним, він вивільняв це почуття. Полював на домашніх тварин – обережно та обачно, пам’ятаючи про можливі наслідки. З ручними тваринками це було легко. Представники влади ніколи не пов’язували його з маленькими, прикрими плямами крові, що всотувалися в земляну підлогу гаражів.

У сорок два роки він не пригадував і цього. Так само він не думав про людей в будинку його матері – саму матір, зведених сестер і брата.

Інколи він бачив їх у снах, у яскравих уривках маячіння. Викривлені й видовжені обличчя й тіла набували строкатих пишних кольорів, коли вони схилялися над ним у позах богомолів.

Коли ж він свідомо викликав спогади, що траплялося нечасто, то всі вони були приємні. Спогади про армійську службу.

У сімнадцять років його піймали, коли він намагався пролізти у вікно до якоїсь жінки. Причину так і не встановили. Йому дали вибір – записатися до армії США або ж потрапити під суд. Він обрав армію.

Після базової підготовки його направили до школи молодших спеціалістів, де навчили роботи в темній кімнаті фотолабораторії, а тоді послали до Сан-Антоніо, де він обробляв навчальні фільми для медиків при військовому шпиталі імені Роджера Брука.

У шпиталі ним зацікавилися хірурги й вирішили поправити йому обличчя.

Вони провели пластику зустрічних трикутників на носі, скориставшись вушним хрящем для подовження колумели96, а губу полагодили цікавою методикою «клаптиків Аббе»97, що зібрала в операційній залі цілий натовп лікарів.

Хірурги пишалися результатом. Доларгайд відмовився від дзеркальця й став дивитися у вікно.

Записи у фільмотеці шпиталю свідчать, що Доларгайд брав багато фільмів, більшість – про різноманітні травми, і за ніч їх повертав.

Він уклав повторний контракт у 1958-му і протягом другого терміну військової служби відкрив для себе Гонконґ. Його розподілили в Корею, до Сеула, і там він проявляв плівки, відзняті маленькими літаками-спостерігачами, що в кінці 1950-х залітали за тридцять восьму паралель98. Тоді ж він двічі їздив до Гонконґу. У 1959-му Гонконґ і Коулун могли задовольнити будь-які апетити.

1961 року бабусю випустили з лікарні в сумирному торазиновому99 тумані. За два місяці до демобілізації Доларгайд надіслав запит і отримав право на звільнення зі служби за скрутних обставин, тож поїхав додому, аби піклуватися про бабусю.

Для нього це також був на диво спокійний час. Влаштувавшись на роботу в «Ґейтвей», Доларгайд міг дозволити собі наймати жінок, які доглядали бабусю вдень. Уночі вони вдвох сиділи у вітальні й мовчали. Тишу уривали тільки цокання та передзвін старого годинника.

Матір він побачив лише раз, на похороні бабусі в 1970-му. Поглянув крізь неї, повз неї своїми жовтими очима, що дісталися йому від самої матері. Так дивляться на чужих, на незнайомців.

Зовнішній вигляд Доларгайда здивував матір. Широкі груди, гладжена подоба, здоровий колір шкіри й охайні вуса, що, як вона підозрювала, сформувалися пересадкою волосся з голови.

Наступного тижня вона раз зателефонувала йому й почула, як на тому кінці повільно поклали слухавку.

Дев’ять років після смерті бабусі Доларгайд нічим не турбувався й нікого не турбував. Чоло було гладеньким, мов непророщене зерня. Він знав, що чекає. На що – цього він не знав.

Одна незначна подія, що в той чи інший час відбувається з нами всіма, підказала насінню в його голові, що Час прийшов. Доларгайд стояв біля північного вікна й роздивлявся плівку, коли помітив на своїх руках ознаки старіння. Наче ці руки, що тримали плівки, виринули перед ним нізвідки, і в доброму північному світлі він побачив, що над сухожиллями й кістками змиршавіла шкіра і що руки промережилися ромбічним візерунком, дрібним, мов луски ящірки.

Він став обертати руками у світлі, і на нього налинув потужний запах капусти й тушкованих помідорів. Доларгайд здригнувся, хоч у кімнаті було тепло. Того вечора він працював запопадливіше, ніж зазвичай.

У спортзалі на горищі, поруч із гантелями й силовою лавою, висіло дзеркало на повний зріст. То було єдине дзеркало в усьому будинку, і в ньому він міг спокійно милуватися власним тілом, бо завжди тренувався в масці.