Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 51)

Доларгайд міг спокійно її роздивлятися. Погляд вільно рухався її формами, мов вітер. Вона не мала змоги ухилитись від його очей.

Часто Доларгайд відчував на шкірі теплі, пекучі плями, коли розмовляв із жінками. Плями пересувалися тілом, коли він думав, що жінка на нього дивиться. Навіть якщо вона дивилася повз нього, Доларгайд гадав, що вона бачить десь його відбиток. Він завжди зауважував дзеркальні поверхні, знав кути відбивання так, як акула знає форму берегів.

Зараз його шкіра була прохолодною. Її – веснянкувата, перламутрова на шиї й внутрішньому боці зап’ястків.

– Я покажу вам кімнату, де він хоче її поставити, – сказала вона. – Можете зробити виміри.

Вони все поміряли.

– А тепер я хочу попросити вас про послугу, – сказав Доларгайд.

– Окей.

– Мені потрібна кіноплівка для ІЧ зйомки. Чутлива, щоб реєструвала хвилю від тисячі нанометрів.

– Вам доведеться тримати її в холодильнику й одразу після зйомки також покласти на холод.

– Знаю.

– Якщо ви розповісте мені про умови, в яких вестиметься зйомка, то, може, я…

– Зніматимуть футів із восьми100, з парою фільтрів «Раттен» на освітлювачі.

Схоже на опис шпигунського обладнання.

– У зоопарку, – додав Доларгайд. – У «Світі темряви». Там хочуть познімати нічних тварин.

– Мабуть, дуже страшні ті тварини, якщо вам не до ладу звичайне ІЧ для рекламних роликів.

– У-гу-у-у.

– Я певна, що зможу вам допомогти. Проте маю вас попередити. Як ви знаєте, більшість персоналу тут працює за контрактом з оборонкою. За все, що звідси виноситься, треба розписуватись.

– Так.

– На коли вам треба?

– Десь на двадцяте. Не пізніше.

– Ясна річ, нема потреби вам нагадувати: що чутливіша плівка, то складніше з нею обходитись. Наготуйте холодильники, сухий лід тощо. Десь о четвертій тестуватимуть зразки, якщо хочете поглянути. Оберете найщаднішу емульсію, що відповідатиме вашим потребам.

– Я прийду.

Коли Доларгайд пішов, Реба Макклейн перерахувала сливи. Він узяв одну.

Дивний чоловік цей містер Доларгайд. Жодної незручної співчутливої паузи, жодного занепокоєння в голосі, коли вона ввімкнула світло. Може, він уже знав, що вона сліпа. А може, і навіть краще, що йому було байдуже.

Це було б щось новеньке.

30

У Чикаго саме тривав похорон Фредді Лаундза. «Народне базікало» оплатило вигадливу церемонію, приспішуючи всі приготування, аби провести її в четвер, за день після смерті. Тоді фотографії можна буде вставити в наступний випуск «Базікала», що вийде в ніч на четвер.

Довга церемонія в каплиці, довга церемонія на цвинтарі.

Радіоєвангеліст ніяк не вгавав зі своєю улесливою надгробною промовою. Ґрем долав масивний пухир похмілля й намагався пильнувати натовп.

Найманий хор при могилі від душі виспівував заплачені гроші, поки фотокори «Базікала» дзижчали своїми камерами на моторному приводі. Також були присутні дві телевізійні команди з фіксованими телекамерами й маленькими фотоапаратами для зйомки крупним планом. З натовпу знімали поліцейські фотографи з посвідченнями журналістів.

Ґрем пізнав кілька офіцерів у штатському з чиказького відділу вбивств. Єдині обличчя, які бодай щось для нього означали.

А он Венді з «Венді-Сіті», подружка Лаундза. Її посадили під маркізою, на найближчому до домовини стільці. Ґрем насилу її пізнав. Світла перука була забрана в жмут на потилиці. На жінці був чорний англійський костюм.

На останньому гімні вона підвелася, хиткою ходою вийшла вперед, стала на коліна й поклала голову на домовину, розпросторивши руки по покривалу з хризантем. Навколо заблимали спалахи фотоапаратів.

Люди майже не говорили, просуваючись губкуватим моріжком до цвинтарних воріт.

Ґрем пішов поруч із Венді. Крізь ґрати високого залізного паркану на них витріщався натовп непроханих роззяв.

– Як ви? – спитав Ґрем.

Вони спинились поміж надгробків. Очі у Венді були сухі, погляд поміркований.

– Краще за вас, – відповіла вона. – Напилися вчора, так?

– Ага. За вами хтось наглядає?

– Прислали людей з районного відділку. У клубі посадовили чоловіків у штатському. Бізнес іде вгору. Диваків більше, ніж зазвичай.

– Мені шкода, що вам довелось це пережити. Ви так… Як на мене, ви добре трималися в лікарні. Я в захваті.

Вона кивнула:

– Фредді був затятим. Не варто було йому стрибати вище голови. Дякую, що провели мене до нього в палату.

Вона дивилась удалину, кліпала очима, думала, косметичні тіні кам’яним пилом лежали на її повіках. Обернулася на Ґрема:

– Слухайте, «Базікало» мені заплатить, це ви вже збагнули, так? За інтерв’ю і той кидок на домовину. Не думаю, що Фредді заперечував би.

– Він би розлютився, якби ви проґавили цю нагоду.

– Я теж так подумала. Покидьки, але гроші платять. Вони вмовляли мене сказати, що я вважаю, наче ви навмисне нацькували на Фредді того маніяка. Коли поплескали його на тій фотці. Я не стала цього говорити. Якщо вони надрукують, що я таке казала, то це брехня собача.

Вона вдивлялась у його обличчя, та Ґрем мовчав.

– Може, він вам і не подобався – байдуже. Але якби ви передбачили таку можливість, то все одно б не впустили шансу впіймати Ельфа, правильно?

– Так, Венді, я поставив би його за приманку.

– То ви хоча б щось уже маєте? Люди тільки теревені правлять, та й по всьому.

– Маємо, та небагато. Кілька зачіпок дала лабораторія, ми відстежуємо. Чиста робота, і йому щастить.

– А вам?

– Що мені?

– Вам щастить?

– Час від часу.

– Фредді ніколи не щастило. Він мені сказав, що на цій справі урве собі шмат. Що на нього чекають вигідні пропозиції.

– Певно, так би й було.

– Слухайте, Ґреме, якщо ви, ну, захочете випити, то в мене є.

– Дякую.

– Тільки на вахті не пиячте.

– У жодному разі.

Двоє поліцейських проклали для Венді шлях крізь натовп цікавих за воротами. На одному роззяві була футболка з надписом «Зубний ельф – побачення на одну ніч». Він засвистів услід Венді. Жінка, що стояла біля нього, зарядила йому ляща.

Великий поліцейський втиснувся поруч із Венді в «Датсун 280ZX», і вона виїхала на дорогу. Другий поліцейський поїхав за ними на машині без спецзнаків.

Цього спекотного полудня Чикаго пахло, мов спрацьована сигнальна ракета.