Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 64)

Звісно, завжди будуть люди, схильні мислити такими категоріями, як завжди будуть і ті, хто виконує ретельну емпіричну роботу. За означенням інтелектуал — це людина, яка за своєю вдачею схильна періодично підноситися на рівень загальних тверджень. Не можуть усі бути вузькими фахівцями, і самих фахівців ніколи не стало би для розуміння складного світу. Але важить золота середина — те, що між локальними деталями і глобальними теоріями, — і навіть нині вона здебільшого національно окреслена. Парадоксально: кожен, хто серйозно налаштований змінювати світ, діятиме насамперед у цьому середньому діапазоні.

Інтелектуалам, які претендують на значущість, навіть якщо вони промовляють передусім на національному рівні, доведеться звертатися до проблем, які не були міжнародними в часи справи Дрейфуса. Наприклад, зміна клімату, нерівний розподіл енергетичних ресурсів — це, по суті, міжнародні проблеми, з якими якось мусять давати раду національні спільноти й індивідууми.

Але було кілька постатей, переважно наприкінці XIX століття, які починали говорити про порівнянні речі. З винаходом кулемета воєнне право потребуватиме перегляду. Зі збільшенням швидкості сполучень переміщення треба регулювати прискіпливіше. Якщо в котрійсь країні цілком інакші критерії всього — від системи мір до якості й вартості, — то з нею не так просто вести торгівлю: отже, потрібні договори. Це запустило чи прискорило процес глобального (чи міжнародного, як тоді казали) мислення — на благо національних інтересів.

Ми не задумуємося, що ширина сучасної залізничної колії майже універсальна, хоч і з низкою історично зумовлених винятків. Але, знаєш, якби було інакше, то вартість предмета, відправленого, наприклад, із Канади до Мексики, зростала б удвічі-втричі, адже у зміну колії вкладено зусилля, час тощо. Тож відтоді й донині ми в багатьох аспектах просто змирилися, що національні інтереси неможливі без міжнародного мислення. Ми не можемо говорити про завдання національної політики, не мислячи понад кордонами. Однак дотепер розмова відбувається в межах кордонів.

Погляньмо на нинішню Європу. Кант говорив про єдиний ринок та ідею вільного руху товарів, вільного обігу грошей і вільного руху людей. Але на ділі вийшло так — звісно, цілком передбачувано, — що товар переміщується вільно, гроші обертаються зі швидкістю світла (ну майже), а от люди, принаймні більшість — ні. Вищий клас вільний у русі, але це мало кому доступно. Більшість людей дуже довго думатиме, перш ніж, скажімо, облишити знайомий світ у Північній Франції та переїхати до Люксембурга тільки тому, що там є краща робота. Хай навіть тепер є спільна валюта і швидкісні поїзди, а більшість важливих законів аналогічні. Навіть у Європі люди живуть у національних рамках.

Які можеш назвати цікаві чи менш цікаві, успішні чи менш успішні спроби перейти від розмови національної до якогось іншого штибу розмови? Бо справді таке враження, ніби ми дійшли доленосного моменту, коли таки важливо, чи ми можемо змінити думку людей у перебігу національної розмови, що точиться в межах національних умовностей, — але навряд чи це вдасться, якщо не покликатися на якесь інше джерело знання або якийсь інший погляд.

Побуду й сам трохи провінційним: найважливіший нещодавній зсув — це творення європейської ідентичності в колах політичної верхівки й освіченої еліти багатьох країн, які зовсім донедавна мислили себе учасниками насамперед (чи й винятково) національних розмов. Європа є інтелектуальним витвором, хоча більшість інтелектуалів до нього ніяк не причетні.

Мій критерій існування європейської національної ідентичності — це існування європейської футбольної збірної чи спільного європейського представництва на Олімпійських іграх. Не сподіваюся до цього дожити.

Але зауваж, цю ідею дуже успішно приватизували. Останніми роками лондонський футбольний клуб «Арсенал» невпинно перемагав у британських і європейських чемпіонатах, показуючи просто-таки неперевершену гру: така цілковито європейська команда. У якийсь момент там не було жодного англійця. До складу входили, крім незмінних бразильців, найбільші таланти з усієї Європи. Цим можна оперувати на якомусь національному рівні, але не на наднаціональному.

Можна набрати бразильців, італійців, українців — і створити англійську футбольну команду. Але європейської команди зі жменьки англійців не вийде.

Там цікава плутанина — у національному мисленні англійців. Клуби купують-продають ще активніше, ніж навіть типові бейсбольні клуби у США, а водночас є романтизована ностальгія за часами, коли в команді грали одинадцятеро хлопців на прізвище Сміт.

Сучасні англійські футбольні клуби — щось таке, як замки у глушині півтора століття тому. Заробив купу грошей десь у Росії — купуєш собі такий, аби підняти самооцінку.

Але тут є відмінність між Америкою і Європою. На рівні міських команд усе однаково. Клацнув пальцями — і створив бейсбольну команду, а американці її завзято підтримуватимуть, хоч там будуть гравці з Домініканської Республіки, Еквадору й Венесуели. Але в будь-яких міжнародних змаганнях Америку справді представлятимуть американці, і ніхто не скаже, що Техас чи Айдахо мають відправити на Олімпійські ігри власні команди.

З усіх країн, які досі бачать себе націями, Америка — найбільш винайдена. Тобто її дослівно створено з ініціативи групи інтелектуалів, які її описали, визначили, розсудили. Але парадоксально: завдяки цій винайденості Америка стає значно реальнішою для людей, які з нею ідентифікуються. Тим часом цілковита даність Франції чи Іспанії дає багатьом іспанцям чи французам змогу доволі рішуче й радикально відриватися від абстрактної ідентифікації з нацією чи державою — зовсім не втрачаючи відчуття власної ідентичності. Вони просто французи й іспанці. Їм не потрібен прапор. Їм не потрібна навіть національна мова, вони охоче спілкуватимуться англійською, якщо так зручніше.

Для англійця і, мабуть, ще більшою мірою для континентального європейця дуже дивний досвід — приїхати до Америки й побачити глибоку національну ідентифікацію навіть у найбільш ліберальних і космополітичних громадян: у Європі загалом нічого такого немає. Колись форми державної та національної ідентифікації були необхідною частиною громадського життя. Підводитись, як це робила моя мати, коли по телевізору виступає королева. Підводитися, коли в кінотеатрі звучить національний гімн, тощо. Тобто колись так було, але не вросло в суть конкретного громадянства, це просто традиція — як тартан у Шотландії. Це, можна сказати, винайдена традиція, яку сприймали як справжню. Американські ж традиції так глибоко вкорінилися, що вкрай важко виокремити їх із самої суті американськості. Тому цілком притомні американські громадяни можуть не на жарт розлютитися, коли хтось не віддає честь прапорові чи не співає гімну. Сучасна Європа не знає таких сентиментів.

Я досі намагаюся пробитись від національного до інтернаціонального. На початку ти казав про прагнення до універсалізму — так розумію, ти вважаєш його бажаним, хоч і не завжди доречним чи можливим. Тож я хотів запитати, чи існують якщо не цінності, то принаймні практики, експорт яких європейцям і американцям варто б обговорити.

Такою очевидною практикою є демократія. У зв’язку з цим доволі цікава війна в Іраку — на яку ти посилався, і ми до неї не раз поверталися. Бо війну в Іраку вів американський уряд, який і сам не був демократично легітимізованим: ніхто про це не згадує, однак це вагомий арґумент у контексті теорії війни чи кантіанської теорії війни. Зрештою, цього й слід чекати — що саме такий уряд, найімовірніше, візьме та й влізе в безглузді війни. Утім, водночас ця ж країна, США, підтримувала демократію в Україні, всерйоз сприймаючи київські екзит-поли — на відміну від своїх екзит-полів у Маямі: отак, виходить, американці й опинилися там, де ми тепер є.

Інтелектуальна діяльність трохи подібна на зваблення. Якщо напролом іти до мети, то майже напевно зазнаєш невдачі. Якщо хочеш робити внесок у світові історичні дискусії, то майже напевно зазнаєш невдачі, коли почнеш із внеску у світові історичні дискусії. Найважливіше — говорити про речі, які, так би мовити, мають світовий історичний резонанс, але на тому рівні, де можеш впливати. А тоді, якщо твій внесок у розмову сягає далі, стає частиною ширшої розмови або частиною розмов, які відбуваються деінде, — то хай так і тим краще.

Тож навряд чи інтелектуалам варто говорити про те, що світ потребує демократії чи що треба більше поважати права людини в усьому світі. Не те щоби такі твердження не відображають прагнень, просто вони або зовсім мало сприяють досягненню мети, або не додають розмові конкретності. Натомість якщо та сама людина покаже, що не так із демократією і демократичними країнами, вона закладе набагато надійнішу основу для доведення, що наша демократія — саме та, до наслідування якої слід закликати інших. Просто сказати, що ми демократія, або, мовляв, мене не цікавить наша демократія, але я хочу допомогти побудувати вашу, — це наразитися на відповідь: що ж, піди і розв’яжи проблеми власної демократії, а тоді, може, здобудеш міжнародну аудиторію. Тому, щоб стати інтернаціональними, спершу треба бути національними.