Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 6)
Щоб дістатися з Голландії до Данії, треба перетнути Німеччину. Батько купив у Голландії якомога більше бензину, аби не зупинятися в Німеччині. Так нам і справді вдалося проїхати дві третини шляху. Але в ті доавтострадні часи всі встигли змучитися, і нам довелося заночувати в Німеччині. Батько, якби хотів, безперечно, дав би раду з німецькою через їдиш, але він просто не міг змусити себе розмовляти з німцями. А однак ми були в німецькому готелі, де спілкування не уникнути. Мене, дванадцятирічного, готували до того, що говоритиму тільки я. Я вже непогано володів французькою — завдяки школі й гостинам у франкомовних родичів, — але вчити німецьку ще не починав. Фактично я мусив винайти власну німецьку: щодо відповідників на їдиші мене загодя проінструктував батько. Тож я, маленький хлопчик, названий на честь дитини, лише сімнадцять років до того задушеної газом в Аушвіці, спустився до рецепції провінційного німецького готелю і проголосив: «Mein Vater will eine Dusche» — мій батько хоче душ.
Світ моєї молодості був світом, що його залишив нам у спадок Гітлер. Звісно, інтелектуальна історія XX століття (й історія інтелектуалів XX століття) має власний обрис: цього обрису праві чи ліві інтелектуали надали б їй, якби описували у традиційній наративній формі або як частину ідеологічної картини світу. Але тепер уже має бути зрозуміло: є ще одна історія, ще один наратив, який наполегливо втручається, вторгається в будь-який огляд думки й мислителів XX століття, — катастрофа європейських євреїв. Неймовірна кількість дійових осіб інтелектуальної історії нашого часу присутні також у
У певному сенсі це й моя історія. Я виріс, читав, став істориком і, хочеться думати, інтелектуалом. Єврейське питання ніколи не було центральним у моєму інтелектуальному житті й, відповідно, у моїх історичних працях. Але воно втручається неминуче й дедалі наполегливіше. Одне із завдань цієї книжки — дати таким темам змогу спіткатися, щоб інтелектуальна історія XX століття зустрілася з історією євреїв. Це не лише дослідницька, а й особиста спроба: зрештою, чимало з нас, хто виокремлювали ці теми у своїй роботі, — теж євреї.
Вихідною точкою для осягнення складних переплетень єврейської й інтелектуальної історії нині є Відень — спільне для нас із тобою місце. Штефан Цвайґ залишив нам образ міста: толерантна, космополітична, енергійна Центральна Європа, республіка вчених з імперською столицею. Однак єврейська трагедія зазіхає на цю картину. Цвайґові спогади «Учорашній світ» — це ретроспективний опис XX століття, що поєднує жахіття Другої світової війни з ностальгією за світом, яким той був до Першої світової.
Для Цвайґа та його сучасників-євреїв світ Габсбургії обмежувався міськими оазами імперії: Відень, Будапешт, Краків, Чернівці. Сільські райони Угорщини, Хорватії чи Галичини для інтелектуалів його покоління (якщо вони були євреями) були рівно ж чужими, як і ці інтелектуали були незнані цим світам. Далі на захід Габсбурзька монархія сягала Зальцбурґа, Інсбрука, Нижньої й Верхньої Австрії та гір Південного Тиролю, де віденські євреї чи віденське культурне життя загалом були або загадкою, або об’єктами ненависті, або тим і тим нараз.
Тому слід бути обережними, читаючи Цвайґа і його колег як путівник по втраченому світові Центральної Європи. У 1985 році я побував на виставці «Сон і дійсність: Відень 1880–1930» в Музеї історії Відня. В одній із зал куратори розмістили збільшені копії шпальт правого віденського часопису. У статті — зрозуміло, німецькомовній — ішлося про жахіття космополітизму: мовляв, євреї, і угорці, і чехи, і словаки, й інші засмічують Відень та підвищують злочинність. У тексті куратори підкреслили різними кольорами певні слова й корені слів, щоб показати, як мало у статті літературної німецької: значну частину цієї характерно нативістської тиради, невдогад її авторові, становили слова їдиського, угорського і слов’янського походження.
Габсбурзька монархія, стара Австрійська імперія, мала, отже, подвійну ідентичність. Тут імовірніше, ніж будь-де в тогочасній Європі, можна було натрапити на відверті упередження за фройдистським принципом нарцисизму дрібних відмінностей.[12] Водночас люди, мови й культури були цілком змішані й нерозривно переплетені в ідентичності цього місця. У Габсбурги Штефан Цвайґ або Йозеф Рот могли найповніше почуватися вдома — і саме звідти їх вигнали першими.
Трохи розвиньмо цю іронію. Саме ці Роти, Цвайґи й інші асимільовані центральноєвропейські євреї, які писали німецькою — бо якою ж іще? — відіграли помітну роль у творенні високолітературної німецької мови, притаманної літературі тієї доби. Не знаю, чи достатньо на цьому наголошує Карл Шорске у класичній праці «Віденський fin-de-siècle». Шорске схильний применшувати виразно єврейські властивості й походження австрійських героїв своєї історії, залюблено вкорінених у німецькій культурі, яка в межах одного покоління відторгне і здасть їх.
Так. Східноєвропейські євреї, як свідчить мій досвід, не настільки вкоренились у високій культурі своїх регіонів, у якій асимілювалися і чию цінність визнавали. Вони навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнанні та взаємному страхові. Що ж до власне єврейської спадщини віри та
У моєї першої дружини родичі з боку матері були вихідцями із середовища заможних єврейських професіоналів Бреслау: типові представники старої німецько-єврейської буржуазії. Вони втекли з нацистської Німеччини і добре влаштувалися в Англії, проте залишалися німцями в усіх повсякденних дрібницях: від декору помешкання й вибору їжі до культурних відсилань, за якими впізнавали одне одного й новоприбулих. Коли котрась із тіток хотіла поставити мене на місце, вона ввічливо цікавилася, чи я читав той або той твір німецької класики. Їхнє відчуття втрати було явним і всюдисущим: німецький світ, що їх відкинув, був єдиним, який вони знали і який варто було знати, — його нестача завдавала болю значно глибшого, ніж будь-які злодіяння нацистів.
Мого батька, вихідця із зовсім іншого, східноєвропейського єврейського середовища, незмінно дивувало, що родичі з боку дружини рік у рік проводили відпустку в Німеччині. Він просто обертався до моєї матері, геть збентежений, і тихо питав: але як вони можуть? Правду кажучи, моя перша теща зберегла певну любов до Німеччини — як до Сілезії свого дитинства, так і до багатої, комфортної нової Боннської республіки, з якою дедалі ближче знайомилася. Вона та її сестра були переконані, що Гітлер — просто непорозуміння. Deutschtum, німецькість, залишалася дійсністю їхнього життя.
Німецька цивілізація була одним із єврейських ідеалів універсальних цінностей; іще одним була її полярна протилежність — інтернаціональна революція. Почасти трагедія нашого століття криється в дискредитації обох цих універсалій у 1930-х роках, жахіття й наслідки чого розходилися колами ще впродовж десятиліть. Однак місце антисемітизму в цій історії не таке очевидне, як декому любо вважати. Коли 1897 року Карла Люґера з його відверто антисемітською платформою вперше обрали мером Відня, віденські культурно підковані євреї аж ніяк не визнавали за ним влади визначати національну чи культурну ідентичність. Вони були не менш упевненими у власній ідентичності та, якби їх спитали, радше воліли б, щоб той вирішував (на що і претендував), хто був чи не був євреєм[13], ніж хто міг чи не міг бути німцем. Люґер для них, як Гітлер для пізнішого покоління, був минущим непорозумінням.
У Габсбурзькій монархії антисемітизм був новою формою політики, яку євреї та ліберали вважали неприйнятною, але до якої, на їхнє переконання, могли якось пристосуватися. Саме в ті роки на зламі XIX та XX століть австрійські соціалісти говорили про антисемітизм як «соціалізм дурнів», робітників, які ще не вміли розпізнати свого класового інтересу, тож в експлуатації себе звинувачували євреїв — як фабрикантів чи торговельних магнатів, — а не капіталізм. Зрештою, якщо проблема лише в «дурнях», її може розв’язати освіта: достатньо свідомі та поінформовані робітники не стануть звинувачувати євреїв. Завдяки імперському лібералізмові в центральній урбанізованій частині Європи євреї змогли мігрувати у великі міста і здобути вищі статуси: з якого дива євреям (або соціалістам) відмовлятися від нього чи втрачати віру в його перспективи?
Візьмімо приклад видатного угорського економіста Ніколаса Калдора. Він виріс у міжвоєнній Угорщині й мислив про себе насамперед як про освіченого представника вищого середнього класу рідного Будапешта: його світ був світом вишуканих угорських євреїв, німецькомовних і з німецькою освітою. Коли я вперше зустрів його на початку 1970-х, він приймав у себе молодше покоління угорських економістів та інтелектуалів, яких у кращому разі тримав на співчутливій відстані: новоприбулі провінціали, обділені культурою і мовою своїх батьків, змушені жити в маленькому комуністичному висілку. Тоді як у моєму англійському єврейському дитинстві євреї завжди й очевидно були, вдаючись до категорій Ганни Арендт, вискочнями або гнаними. Нікі Калдор упродовж свого будапештського дитинства явно не набув жодної з цих ідентичностей.