Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 5)
Тими днями, отже, вона була типовою англійкою, яка не відала про Аушвіц, Треблінку, Хелмно, Собібор і Белжец — табори, де євреїв убивали масово, на відміну від Берґен-Бельзена, який не був передусім єврейським табором. Тож у моїй картині Голокосту поєднувалися знайомство з молодими уцілілими зі східних таборів і візуальні образи кістяків із Бельзена. Малим я знав не більше. Про те, ким була Тоні й чому я маю її ім’я, я довідався вже значно пізніше, хоча сам не пам’ятаю конкретного моменту, коли це відбулося. Батько стверджує, що розповів ще в дитинстві, але мені здається, що ні. Він часто говорив про Лілі (яка жила в Лондоні, ми з нею інколи бачилися), але рідко, майже ніколи, — про її сестер Беллу і Тоні. Було відчуття, наче Голокост окутав усе, мов туман — повсюдний, однак ледь відчутний.
Звісно, залишалися стереотипи, не лише про неєвреїв, а й про євреїв. Серед нас, Ostjuden, євреїв зі Східної Європи, панувала чітка ієрархія (зрозуміло, усіх нас зневажали вишукані німецькомовні євреї з Центральної Європи). Грубо кажучи, литовські та російські євреї вважали себе вищими за культурним розвитком і соціальним статусом; польські (особливо галицькі) та румунські євреї були, м’яко кажучи, нижчими створіннями. Така ієрархія панувала й у межах подружнього антагонізму моїх батьків, і в ширших їхніх родинах. У миті гніву мама мала звичку нагадувати татові, що він усього лише польський єврей. Той у відповідь кидав, що вона — румунка.
Ні батько, ні мати не були зацікавлені в тому, щоб виховувати єврея, хоча питання повної асиміляції теж ніколи не розглядали всерйоз; урешті-решт, мій батько був іноземцем, хай навіть більш-менш досконало й без виразного акценту володів усною англійською. Я завжди знав, що ми інакші. З одного боку, ми були не такими, як інші євреї, бо мали неєврейських друзів, а самі жили цілковито англізовано. Та ми ніяк не могли бути такими, як наші неєврейські друзі, — бодай тому, що таки були євреями.
Мати, здавалося, узагалі не мала друзів, окрім німецької єврейки Естер Штернгайм, чий смуток я відчував навіть дитиною. Її батьків розстріляли німці. Старший брат загинув у бою як британський солдат. Сестра вибралася до Палестини, але згодом наклала на себе руки. Сама Естер із молодшим братом утекла з Німеччини поїздом. Обоє вціліли, однак брат страждав на якийсь душевний розлад. У повоєнній Англії такі трагедії в іммігрантських родинах були ділом звичним і знайомим; утім, зазвичай їх розглядали й обговорювали поза контекстом великої катастрофи, що їх спричинила. Але зростати, знаючи таких людей, означало несвідомо всотувати певний досвід.
Навіть хлопчиком я незмінно відчував, що ми настільки інакші, аж немає сенсу намагатися зрозуміти, чим і чому. Це було правдою навіть у такій свідомо неєврейській родині, як наша. Я пройшов обряд Бар-міцви, бо без нього було б немислимо — і вкрай важко — мати діло з дідусями й бабусями. Але поза тим у нашому домі не було нічого єврейського. У 1952 році мої батьки вибралися із задушливого ersatz mitteleuropeisch єврейського гетто Північного Лондона і переїхали за річку, на південь — у Патні. Озираючись, я бачу, що то був рішучий акт етнічного самозречення: у Патні майже не було євреїв, а ті, які були, мабуть, поділяли погляди моїх батьків, активно налаштовані лишити свою єврейськість позаду.
Тож я не зростав євреєм — поза тим, звісно, що євреєм я був. Щоп’ятниці ввечері ми сідали в авто та їхали через Лондон до мого діда Еноха Юдта. Енох, що характерно, обрав помешкання на самій околиці Стемфорд-Гілла, у центі Північного Лондона. У Стемфорд-Гіллі жили релігійні євреї — «ковбої», як їх називав батько за чорні капелюхи й каптани. Так, мій дід тримався на відстані від ортодоксального світу свого дитинства, але залишався досить близько, щоб бути побожним, коли відчував у цьому потребу. Оскільки ми приїжджали шабатного вечора, машину мусили ставити за поворотом, щоб не ображати діда з бабою (вони чудово знали, що ми приїжджали автом, але не хотіли ділитися цією інформацією із сусідами).
Навіть сама та машина свідчить про таку собі неєврейську єврейськість мого батька. Він був великим шанувальником «Сітроена», хоча, здається, жодного разу на обмовився, що цю фірму заснувала єврейська родина. Батько нізащо не їздив би на «Рено» — мабуть, тому що Луї Рено був сумнозвісним воєнним колабораціоністом, чию фірму націоналізували, звільняючи Францію, за його симпатії до Віші. З іншого боку, «Пежо» в родинних бесідах здобулося на поблажливість. Зрештою, ця марка мала протестантське походження, а отже, ніяк не була причетна до католицького антисемітизму вішистської Франції. Ніхто ніколи й словом не згадував усе це тло, а проте в якийсь спосіб воно було мені цілком зрозумілим.
Десь аж до середини 1950-х на дідові п’ятничні вечері нерідко навідувалися вцілілі з Аушвіца, яких дід називав «хлопцями». Уперше він познайомився з деким із них 1946-го у вестендському кінотеатрі, коли краєм вуха почув, як ті говорять польською чи їдишем. Ці хлопці, тоді вже молоді чоловіки, вступили в клуб єврейської молоді «Primrose», куди входили також мій батько та його брати. У якийсь момент батько, двоє його братів і двоє «хлопців» належали до стартового складу футбольної команди. На командних фотографіях можна розгледіти татуювання на руках молодих чоловіків.
Моя литовсько-єврейська бабуся готувала повну єврейську п’ятничну вечерю з неперевершено ніжними, солодкими, солоними, запашними стравами в чи не безмежній кількості (разючий контраст із блідою англо-єврейською кухнею моєї матері з обмеженими кулінарними можливостями). Я занурювався в теплу купіль
Десь між 1957 та 1964 роками і моя родина досвідчила свій нетривалий симулякр повоєнного достатку. Жіночі перукарні стали прибутковою справою: то була доба пишних зачісок. Мої батьки придбали більший салон і непогано заробляли. У ті роки вони навіть могли собі найняти кількох нянь, щоб доглядали за мною і моєю сестрою Деборою (вона народилася 1956 року). Тоді більшість няньок у Британії походила зі Швейцарії, Франції та Скандинавії. Але, за іронією долі, у нас була одна няня з Німеччини, хоч і недовго: тато звільнив її, коли побачив на видному місці в її кімнаті фотографію батька у формі вермахту. Останній няні, яка прикрасила наше життя, було лише шістнадцять років, її я пам’ятаю насамперед за надзвичайно привабливою анатомією, яку вона відкривала, демонструючи мені стійку на руках. Вона теж недовго протрималася.
Отже, тепер моя родина могла дозволити собі деякі скромні розкоші, як-от подорожі за кордон. Батько невпинно шукав способів повернутися на континент: від перших повоєнних років він щоразу вибирався в короткі відпусткові мандрівки. Мати, на всіляко притаманний їй англійський манір, звісно, радо їздила б до Брайтона. У кожному разі влітку 1960 року ми опинилися в Німеччині завдяки колишній данській няні. Аґнес Фінбо з містечка Ск’єрн запросила нас провести кілька тижнів з її родиною в Ютландії. Не знаю, чому ми не попливли кораблем просто з Гарвіча до Есб’єрґа. Проте мій батько — людина звички, а ми завжди подорожували в Європу на поромі Дувр-Кале, — тож вирушили цим маршрутом: автом поїхали до Бельгії, а звідти до Голландії, де, пригадую, відвідали кількох батькових родичів, які жили в Амстердамі.
Зауважмо, що ці амстердамські родичі пережили війну. Мій дід Енох Юдт мав старшу сестру на ім’я Бруха, яка вийшла заміж у Польщі й народила там двох дітей. Потім вона покинула першого чоловіка й переїхала до Бельгії, де вдруге побралася із Сашею Марбером (родичем драматурга Патріка Марбера). Дітей Бруха привезла із собою, а другий чоловік мав уже двійко своїх, і ще двох вони народили разом. Такі речі були набагато звичнішими для старого єврейського світу, ніж ми собі можемо уявляти. Бруху вбили в Аушвіці разом із більшістю її рідних. Однак Пауліна, одна з доньок від першого шлюбу, вижила. У 1928 році Пауліна вийшла заміж за бельгійського єврея; мій батько, тобто її дядько, добре пам’ятає те весілля: він їздив до Брюсселя на святкування.
Чоловік Пауліни не міг знайти роботи на батьківщині, тому вивіз молоду сім’ю до Індонезії, де дістав місце менеджера на голландській каучуковій плантації. Так Пауліна опинилася в Індонезії, яка була тоді голландською колонією. У подружжя було троє дітей, усі дівчата: Сіма, Велла й Арієтта. Під час війни японці тримали Пауліну з доньками в індонезійському таборі: звісно, їх ув’язнили не як єврейок, а як підданок ворога. За родинною легендою — схоже, правдивою, — чоловіка японські окупанти скарали на голову за те, що намагався відстояти права своїх місцевих працівників. А Пауліна з дівчатами пережили війну і 1945 року повернулися до Голландії. Коли 1949-го Нідерланди визнали незалежність Індонезії, цим чотирьом жінкам запропонували вибір між індонезійським і голландським громадянством, і вони стали голландками. Отак вони осіли в Амстердамі.