Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 55)

Проте, можливо, і я трохи занадто розійшовся в рецензії, яку зрештою написав для «The New Republic». Дейвісова «Європа» здалася мені глибоко нечутливою до теми Голокосту, авторів іконоборчий ревізіонізм — дещо загрубим. Також не полишало враження, що, по суті, полеміку про знехтувану важливість Східної Європи не можна видавати за об’єктивну історію цілого континенту. А ще ж були помилки фактажу... Дейвіс відповів листом до «The New Republic», з якого випливало: найбільше в моїй рецензії йому муляло, що я оцінив його особу як дещо недоладну, розчаровану відрахуванням із Оксфорда, яка по-дитячому шарпає поважних викладачів, бо ті за своїми обвитими плющем мурами ігнорують його улюблену Польщу. (Таку позу я порівняв із відомою пісенькою пана Жаби з «Вітру у верболозі»: «Мудрий і вчений добродій з Оксфорду — чи є щось, чого він не знав би? Тільки не знає того й половини, що в голові є у Жаби!»[49]).

По роках, десь так 2002-го, Дейвіс написав мені короткого листа, трохи колючого, однак щиро приязного, у якому хвалив мою критику Ізраїлю. Наступного року я отримав від нього ще одного листа підтримки — з нагоди скандалу, що вибухнув довкола мого есею про концепцію єдиної держави у «The New York Review». У цілком доброзичливій відповіді я зауважив: як цікаво, що ми часто з кимось погоджуємося з якихось своїх причин, — звісно, теж трохи вколов, але не грубо і без наміру образити. Аж тут, на мій превеликий подив, Дейвіс написав для «The Guardian» прихильну і проникливу рецензію на «По війні». Я з вдячністю відписав йому, щоб висловити визнання за цей «джентльменський» жест. Мабуть, найприємніше, що Дейвіс сказав про «По війні», — і точно найвищий комплімент із його перспективи — щось на зразок «Джадт особливо добре пише про Чехословаччину».

У 1995 році мене запросили очолити Комітет соціальної думки в Чикаго. Трохи помучившись, я відмовився. Тепер озираюсь і розумію, що тоді починав бачити себе в іншому світлі: не просто істориком, навіть не «публічним інтелектуалом», а радше людиною, яка може застосувати свої здібності й сили до нового завдання. Мене вабила ідея створити інституційний майданчик, щоб заохочувати ту працю, якою я захоплювався, і згуртовувати тих людей, яких я вважав цікавими й хотів підтримувати. Цього, як мені здавалося, легше було досягти на Мангеттені, ніж у Чикаго, а тим паче в розрідженій атмосфері лондонського Гайд-парку.

Нью-Йорк, зрештою, був особливим. До переїзду туди я все доросле життя провів у Кембриджі, Берклі й Оксфорді: кожне з цих місць по-своєму було ізольованою вежею зі слонової кості. Але тутешні університети — Нью-Йоркський, Колумбія, аспірантський центр Міського університету — не могли існувати окремо від самого міста. Навіть Колумбія, чудесно ізольована на невеликому пагорбі в мангеттенському Верхньому Вест-Сайді, ніде правди діти, приваблювала більшість викладачів і студентів (більшою мірою, ніж її конкуренти у Прінстоні, Нью-Гейвені чи массачусетському Кембриджі) саме своїм розташуванням — у місті, яке все ще — можливо, трохи анахронічно — вважали найкосмополітичнішим містом світу.

Академічний Нью-Йорк нагадує європейську континентальну, а не англо-американську модель. Тут найважливіші розмови — це не бесіди науковців за межами коледжів, а ширші інтелектуальні й культурні дискусії, що охоплюють ціле місто й залучають журналістів, незалежних авторів, митців і зацікавлених гостей нарівні з місцевою професурою. Тому університети, принаймні загалом, культурно й інтелектуально інтегровані в ширшу розмову. Бодай у цьому сенсі я міг залишатися європейцем, живучи у Нью-Йорку.

Із Чикаго до Нью-Йорка я повернувся із практичною пропозицією для свого університету. Я радо залишусь, якщо вони допоможуть мені заснувати інститут — домівку для ідей і проектів, які я виношував попереднє десятиліття. Нью-Йоркський університет дуже легко посприяв, зокрема пристав на мою умову, що ні тоді, ні згодом не буде ніякого втручання в наші програми й у вибір людей, яких ми запрошуватимемо. Університет дотримав слова, і завдяки його підтримці мені вдалося створити Інститут Ремарка.

Навряд чи я залишився б у Нью-Йорку, якби не було цього інституту. До історичного факультету — який тоді, як і тепер, ішов своїм абсурдним шляхом політкоректності й історичної «доцільності» — я, звісно, особливо теплих почуттів не мав. З іншого боку, мабуть, небагато у світі є інституцій, які вміють так переконливо підтримувати. Як свого часу й кембриджський Кінґс-коледж, Нью-Йоркський університет посприяв мені у вирішальному кар’єрному кроці, за що я щиро вдячний.

Я заснував Інститут Ремарка, коли мені було лише сорок сім років: я досі був наймолодшим чи не на всіх професійних зустрічах. На історичних конференціях, в аналітичних центрах, дослідницьких інститутах і наукових радах мене оточували поважні старші пани. У Раді з міжнародних відносин та інших достойних інституціях я брав участь у панельних дискусіях із чоловіками, яких бачив по телевізору ще три десятиліття до того. Понад усе я прагнув мати форум, де можна зустріти, почути, заохотити і дієво підтримати молоді таланти.

Ба більше, я надумав зробити щось, що більшість університетів, у США чи поза ними, досі не дуже добре вміють. Мені йшлося про те, щоб знайти молодих людей, чию роботу неможливо чітко вписати в конкретні «школи», хто не цілком відповідає стандартам традиційних постдокторських програм, — просто розумних людей. Я хотів запропонувати їм ресурси, контакти, можливості, зрештою, кар’єрне зростання, давши нагоду познайомитися одне з одним, працювати над власними дослідженнями на власних умовах, без соціальних чи педагогічних зобов’язань, а насамперед — обмінюватися думками поза звичними дисциплінарними, національними чи поколіннєвими рамками.

Те, що я хотів створити, навіть не мало назви. Передусім я постановив уможливити міжнародну розмову: забезпечити їй інституційну інфраструктуру і практичні ресурси, але при цьому наголосити на можливостях, які пропоновано молодим людям, а не на формальній структурі, у межах якої вони зможуть із них користати.

З часом Інститут Ремарка здобув репутацію і визнання, що далеко перевищують наші розміри й розмах. Ми організовуємо майстерні, симпозіуми, конференції, проводимо щорічний семінар для перспективних молодих істориків у швейцарському Кандер-штеґу. Форум Ремарка об’єднує цікаву молодь із Північної Америки та Європи, залучає академію, журналістику, мистецтва, бізнес, державні служби й уряд, щоб розвивати справді неформальну розмову на міжнародному рівні. Ми проводимо регулярні семінари у Нью-Йорку, Парижі та Флоренції: з невимушеною атмосферою на презентаціях, нічим не обмеженими дискусіями, а головне — із розмаїттям молодих учасників.

Ми зуміли допомогти молодим людям, які подавали надзвичайні надії, обрати науковий чи професійний шлях. Сподіваюся, завдяки практикам іншої академічної та інтелектуальної взаємодії ми заохотили науковців-початківців поновити і зберегти захоплення професією, яка так часто може здаватися невиразною, застарілою, відірваною від життя.

Звісно, нам непогано вдається гуртувати старших і молодших науковців, ініціюючи розмови крізь академічні покоління. Численні зустрічі в інституті, без примусу чи звичного озирання на посередність і моду, незмінно несуть оновлення і, сподіваюся, притягують. У кожному разі, схоже, ми служимо гідній меті.

Я хотів би трохи конкретніше поговорити про те, що означає стати й бути істориком, який не є посереднім і не прислуговує моді. Створення інституції довкола історика — зазвичай це робиться навпаки. Переважно ми думаємо, що інституції формують істориків, а тоді намагаємося зрозуміти, як саме це вплинуло на їхню працю, і питаємо, як історики можуть бути справжніми науковцями, якщо взагалі можуть. Багато з нас — не ти особисто, але багато хто — витрачають час на те, щоб повернутися назад і довести, що попередні історики так чи інакше були заручниками цих схем, свідомо чи ні. Тепер, коли ми всі це розуміємо, навіщо історія? Як бути достойним істориком?

Зрозуміло, був підхід гранд-наративу, у ліберальній або соціалістичній формі. Ліберальну форму найкраще — несхвально — описує ідея «вігівської інтерпретації історії» Герберта Баттерфілда: усе вдосконалюється, і навіть якщо сенс історії не в тому, щоб становище покращувалося, фактично воно покращується. Пригадую, у певному жанрі французької економічної історії (візьмімо вузький приклад) завжди було приховане питання: з якого ж це дива французька економічна історія не спромоглася повторити шляху англійської? Іншими словами, чому індустріалізація затрималась? Або чому ринки були недорозвиненими? Чому аграрні сектори так довго тримались? Усе це означало: чому французька історія не була достатньо схожою на англійську? Питання, скажімо, про специфіку німецької історії, про ідею Sonderweg, особливого шляху, теж містять такі підтексти й міркування. Цей ліберальний погляд, по суті, був англо-американським, але поза тим цілком застосовним до, так би мовити, відсталих суспільств.

Соціалістичний наратив адаптували з ліберальної історії прогресу. Відрізнявся він припущенням, що історія людського розвитку застрягне на певній стадії — зрілого капіталізму, — якщо тільки її не рухати цілеспрямовано і свідомо до наперед установленої мети: соціалізму.