Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 57)
Схоже, перевага історії та одна з причин, чому вона тримає рівень, поки літературна критика заглиблюється у кризу, а політологія стає геть заумною, — саме в тому, що читачі історії погоджуються: вона має бути добре написаною.
Погано написана історична праця — це погана історична праця. На жаль, навіть добрі історики нерідко бувають незграбними стилістами, тож їхні книжки припадають пилом, нечитані.
Знаєш, коли я приходив у гості до друзів, часто бачив на їхніх книжкових полицях знайомий набір: художня класика, трохи сучасної художньої літератури, щось про подорожі, випадкова біографія — і принаймні одна популярна історична праця. Зазвичай це була книжка зі схвальними рецензіями в «The New York Times» або «The New Yorker», і саме довкола неї розгорталася розмова. Як правило, це праця серйозного науковця, якому вдалося написати книжку для широкої аудиторії. Але такі автори були і є рідкістю: ринковий запит на історичні книжки величезний, але більшість фахових істориків просто не може задовольнити його вимоги.
У мене таке враження, Тоні, що тут є ще етичний аспект. Не знаю, як це сформулювати, щоб не звучало зовсім уже метафізично і в дусі XVIII століття, але...
А що не так із XVIII століттям? Найкраща поезія, найкращі філософи, найкраща архітектура...
...ми щось завинили мові. Ми не тільки маємо писати добре, бо це означає, що люди купуватимуть наші книжки, ми не тільки маємо писати добре, бо така суть історії, але й тому, що лишилося вже не так багато ремесел, які несуть відповідальність перед мовою. І від цього відповідального ремісництва, хай яке воно є, ми нікуди не подінемося.
Очевидна протилежність — романіст. Від самих витоків французького «нового роману» в 1950–1960-х велика проза колонізувала нестандартні мовні форми. Нічого нового: згадаймо «Трістрама Шенді», не кажучи вже про «Поминки за Фіннеґаном». Але історики не можуть піти цим шляхом. Нестандартна історична книжка — де знехтувано послідовністю чи синтаксисом — була би просто незрозумілою. Нам доводиться бути традиційними.
Якщо англійську чи французьку літературу початку XVIII століття порівняти із сучасною художньою літературою, ми побачимо, що і стиль, і синтаксис, і композиція, навіть орфографія разюче змінилися. Спробуй дати дитині оригінал «Робінзона Крузо»: сюжет чудовий, але стиль і справді нестерпний. Натомість, якщо порівняти історичну книжку XVIII століття з добре написаною історичною книжкою XXI століття, змін буде зовсім мало. Ґіббонова «Історія занепаду і руйнування Римської імперії» залишається цілком зрозумілою для сучасного історика чи навіть сучасного школяра: побудова арґументації, представлення даних і зв’язок між даними й арґументацією — миттєво впізнавані. Єдина відмінність у тому, що Ґіббон дозволяє собі безсоромно моралізаторський тон; уже не згадую про надокучливі дискусійні відступи — саме те, чим мені дорікали критики «Минулого недокопаного».
Звісно, у першій половині XIX століття історичне письмо трохи розбуялося: романтичні перебільшення і прикрашання Маколея, Карлайла чи Мішле для нашого вуха зовсім чужі. Але попередня мода повернулася, і пізніші історики XIX століття, попри багатослівність, нині цілком доступні. Мабуть, правда й те, що навіть у романтиків є сучасні послідовники: нині їхній патетичний, синтаксично нестримний стиль послідовно й завиграшки відтворює Саймон Шама[50]. Чом би й ні? Мене цей стиль не приваблює, але багатьом подобається, та й походження в нього класичне.
Якщо згадали про Ґіббона й занепад імперій, хочу запитати про зв’язок між історичним знанням і відчуттям сучасної політики. Один з арґументів, чому треба знати історію, — можливість уникнути помилок.
Власне, я не вважаю, що найбільша небезпека для нас — у нехтуванні минулим. Характерна помилка сьогодення — це посилатися на минуле, не розуміючи його. Докторка політичних наук Кондоліза Райс, яка колись була проректоркою Стенфордського університету, для виправдання війни в Іраку покликалася на американську окупацію повоєнної Німеччини. Скільки історичної безграмотності лише в одній цій аналогії? Позаяк ми схильні експлуатувати минуле, щоб виправдати теперішню суспільну поведінку, арґументи за справжнє знання історії лишаються незаперечними. Добре обізнаним громадянам важче забити баки, щоб зловживати минулим на користь нинішніх облуд.
Для відкритого суспільства надзвичайно важливо знати своє минуле. Маніпулювання історією було спільною ознакою закритих суспільств XX століття — чи лівих, чи правих. Шахрайство з минулим — найдавніша форма контролю над знанням: якщо ти маєш владу інтерпретувати те, що відбулося до тебе (або просто про це брехати), то сьогодення і майбутнє у твоєму розпорядженні. Тому для демократичного суспільства забезпечити історичну обізнаність громадян — вияв звичайної розсудливості.
Тут мене непокоїть «прогресивне» викладання історії. У часи нашого дитинства — мого точно, і твого, гадаю, теж — історія була масивом інформації. Її вивчали організовано, послідовно, зазвичай хронологічно, маючи на меті дати дітям ментальну мапу — що сягала в минуле крізь часи — світу, в якому вони живуть. Ті, хто нарікали на некритичність такого підходу, не помилялись. Однак виявилося, що було великою помилкою замінити історію як сукупність даних на сприйняття минулого як масиву брехні й упереджень, які треба виправити: брехні й упереджень на користь білих людей і чоловіків, брехні про капіталізм або колоніалізм, чи що там іще.
Не можна навчати дітей історії Америки, кажучи: прийнято вважати, що у Громадянській війні йшлося про скасування рабства, але
Ці начебто критичні підходи, задумані — будьмо великодушними, — щоб допомогти учням і студентам сформувати власні судження, приречені на провал. Вони сіють сум’яття, а не розуміння, а сум’яття є ворогом знання. Будь-хто, хай то дитина чи аспірант, перш ніж кинути виклик минулому, має знати, що відбулося, у якій послідовності, з якими наслідками. Натомість ми виховали два покоління громадян, геть позбавлених спільного контексту. В результаті вони мало чим можуть докластися до управління своїм суспільством. У цьому сенсі завдання історика — надати координати знання та наративу, без яких ми не можемо бути громадянською цілістю. Якщо ми як історики несемо якусь громадянську відповідальність, то це вона.
Схоже, штука в тому, щоби бути водночас і послідовним, і критичним. Якось виходить, що традиційні виклади легше зв’язати в послідовність, а критика тяжіє до фрагментарності.
Моя молода асистентка Кейсі Селвин, з якою ти щойно познайомився, прослухала у Нью-Йоркському університеті курс, який мав бути вступом до російської історії. На ньому студентів ознайомлювали із суперечками довкола головних аспектів російської історії. Коли Кейсі купила і проглянула рекомендовані праці, серед них не виявилося жодної наративної історії. Курс передбачав, що студенти Нью-Йоркського університету — дев’ятнадцятилітні американці, з яких мало хто знав більше за шкільну програму з історії, — десь опанували наративну послідовність російської історії від Петра Великого до Горбачова. Викладач — ліниво й доволі зверхньо — вважав своїм завданням лише допомогти їм критично дослідити цей наратив. За словами Кейсі, курс був провальним: студенти не можуть ставити під питання те, чого не знають.
Обов’язок істориків — пояснювати. У тих із нас, хто вибрали досліджувати новітню історію, також є обов’язок брати участь у сучасних дискусіях, якого не мають, скажімо, історики ранньої античності. А тут уже, мабуть, є якісь причини, чому хтось став істориком ранньої античності, а ми — істориками XX століття.
Якось ми з Яном Ґроссом сиділи на сходах бібліотеки Колумбійського університету. Він працював над «Сусідами», книжкою про вбивство євреїв Єдвабного влітку 1941 року, яке вчинили їхні польські сусіди. Ян обернувся до мене і замислено сказав: «Якби все склалось інакше, я напевно вивчав би історію ренесансного мистецтва, це набагато приємніший матеріал». Я відповів, що це очевидно правда, однак його рішення здається мені не цілком випадковим. І, як для нас усіх, таке рішення неодмінно тягне за собою відчуття громадянського обов’язку долучатися до дискусій довкола своїх тем.
Думаю, тут є етичне питання, скероване до минулого. Приблизно таке. Чи історія — це, як писав Арістотель, про те, що зробив і перетерпів Алківіад? А чи джерела з минулого дають тільки матеріал, який ми використовуємо з політичною або інтелектуальною метою?
На мою думку, часто начебто критична історія насправді авторитарна. Тобто якщо хочеш запанувати над якимсь населенням, то мусиш опанувати його минуле. Але якщо населення вже навчили (чи переконали) вважати, що минуле — це політична іграшка, уже відходить на другий план питання, хто ж веде гру — їхній професор чи їхній президент. Коли критикують усі, то й вільними здаються всі, хоча на ділі всі під владою найвправнішого маніпулятора, не спроможні звернутися до фактів і правди для самозахисту. Коли всі — критики, то всі — підневільні.