Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 58)
Основний етичний обов’язок історії — нагадувати людям, що певні події справді відбулися, вчинки і страждання були реальними, люди жили так і так, а життя їхні закінчувались у такий, а не інший спосіб. Хай то люди в Алабамі 1950-х чи в Польщі 1940-х, засаднича моральна дійсність їхніх досвідів за суттю така сама, як і наших досвідів, або принаймні зрозуміла нам, а тому реальна в якомусь неспростовному сенсі.
Я розділив би цю думку на дві частини. Перша проста: завдання історика — засвідчити, що певна подія відбулася. Це ми робимо максимально ефективно, щоб передати, як саме щось відбувалося з тими людьми тоді-то й там-то і які це мало наслідки.
Доволі очевидна, проте критично важлива посадова інструкція. Культурна й політична течія плине у протилежному керунку: затерти минулі події — або використати їх із зовсім іншою метою. Наше завдання — прояснювати правду, знову і знову. Це Сізіфова праця: викривлені версії постійно змінюються, тож і коригувати їх потрібно із щоразу новими акцентами. Але багато істориків не поділяють цього погляду і не відчувають такої відповідальності. Як на мене, вони не справжні історики. Дослідник минулого, якого не цікавить передусім коректний виклад історії, може бути носієм яких завгодно чеснот, але істориком він не є.
Однак ми маємо ще один обов’язок. Ми не лише історики, також ми завжди громадяни, зобов’язані застосовувати свої вміння у спільних інтересах. Зрозуміло, ми маємо писати історію, як ми її бачимо, не зважаючи на сучасні смаки. А наші відкриття й інтерпретації не менш вразливі до зловживань, ніж сам предмет досліджень. Згадаймо рецензії на «Сусідів» Яна Ґросса в «Commentary» чи деінде, у яких автори трактували цю працю як ще одне свідчення про одвічний польський антисемітизм: мовляв, «ми» не помилялися щодо цих паршивців. Ян нічого не міг вдіяти з таким спотвореним використанням його праці, але, безперечно, його обов’язок як історика — відповісти. Від цього нікуди не дінешся.
Отже, нам треба діяти одночасно у двох регістрах. Єдині віддалені аналогії — біологія та моральна філософія, які постійно змушені зважати й реагувати на хибні інтерпретації своїх тверджень і арґументів. Але історія доступніша за біологію і відкритіша до політичних зловживань, ніж моральна філософія. Певно, у цьому сенсі наша дисципліна таки найвразливіша. Може, саме тому більшість наших колег пише книжки для друзів і бібліотечних фондів. Так безпечніше.
Думаю, що хороші історики наділені, скажімо так, негативною інтуїцією. Тобто вони бачать, коли щось імовірно не є правдою. Вони можуть не знати, де правда, можуть не знати фактів — бігме, мало хто з нас нині знає дуже багато фактів. Але, думаю, вони інтуїтивно відчувають, коли речі
Саме це я розумію як правдоподібність. У добрій історичній книжці ти бачиш, як працює інтуїція історика. При цьому не має значення, чи ти сам ознайомлений із матеріалом.
Дозволь у зв’язку з цим питання, але з іншого боку. Десь між 1988-м і 2003-м у різних формах лунало твердження, що історії кінець. Ну, знаєш, від безневинних коктейльних вечірок фукуямо-геґельянства до токсичної техаської версії, популярної після 11 вересня 2001 року. Або «на цім прощавай» і тим краще, якщо вже ми всі — буржуазні ліберали, які разом грають у вільноринковий крокет; або ми, гравці у крокет, ніколи нічого схожого не бачили, усе нове, прецедентів немає, тому немає і правил — а отже, ми можемо вибирати, чиї голови розбивати своїми крокетними молотками. Ірак не мав ніякого стосунку до 11 вересня? Ну то й нічого, старі правила причин і наслідків не діють, так чи так можемо вторгатися.
Якби ми таки прийняли це за правду й виховували своїх дітей так, ніби історія справді «закінчилася», чи була б можливою демократія? Чи було б можливим громадянське суспільство?
Ні, я глибоко переконаний, що не були б. Необхідною умовою справді демократичного чи громадянського суспільства — «відкритого суспільства» за Поппером — є послідовне колективне розуміння того, у які способи ситуація постійно змінюється, а однак тотальна зміна завжди ілюзорна. Що ж до Фукуями, він просто адаптував комуністичні уявлення до власних задумів, не більше. Замість комунізму, який сам утілював прагнення і мету, до яких рухається історія, цю роль тепер виконує падіння комунізму. Робота історика — узяти таку акуратно складену нісенітницю та зіпсувати весь її лад.
Щоразу, коли якийсь дурень проголошує, що Саддам Хусейн є перевтіленням Гітлера, наше завдання — влізти в суперечку і заплутати таку просту бздуру. У достовірному безладі значно більше правди й життя, ніж у вишуканих вигадках. Але, дискредитуючи хибні політичні заяви, ми зобов’язані ставити щось на їхнє місце: наративну послідовність, зв’язне пояснення, зрозумілу оповідь. Урешті-решт, якщо нам самим не зовсім очевидно, що було й чого не було в минулому, хіба ми можемо пропонувати себе світові як надійне, неупереджене, варте довіри джерело?
Тут є рівновага, яку не те щоби легко втримати. Якщо хочеш лише влаштовувати безлад, тобто вважаєш завданням історика стирати межі, то стаєш непридатним. Якщо для студентів або читачів ми подаємо історію хаотично, то не можемо претендувати на громадянську розмову.
Зараз я зіпсую лад у твоїй аналогії про історію, яка влаштовує і прибирає безлад.
Міркую: а може, ми більше схожі на людину, яка приходить і переставляє твої меблі? Тобто кімната не порожня; минуле не порожнє, у ньому щось є. Це можна заперечувати, але тоді будеш весь час натикатися на меблі й ударятися. Меблі там є, приймаєш ти це чи ні. Можна заперечувати реальність рабства у Сполучених Штатах, або заперечувати, що воно було жахливим...
Але постійно натикатимешся на розлючених темношкірих людей.
Тож я думаю, може, завдання історика — заперечувати цю претензію на тотальну свободу руху, яка насправді шкодить нам та іншим і відкриває шлях до політичної несвободи. Є певні речі, перешкоди, про які нам усім треба знати. Як меблі в кімнаті.
Не погоджуся. Ми з тобою — не ті люди, які поставили меблі в кімнату, ми — люди, які їх тільки називають. Наша робота — сказати комусь: це великий диван із дерев’яними бильцями, а не пластиковий стіл. Якщо ти вважаєш, що це пластиковий стіл, то будеш не лише помилятися у класифікації, не лише щоразу боляче об нього вдарятися, а й неправильно користуватися ним. Тобі буде погано жити в цій кімнаті, але ти не мусиш жити в ній аж так погано.
Словом, я глибоко переконаний, що справа історика — не переписувати минуле. Коли ми переглядаємо минуле, то не тому, що якось по-новому уявляємо категорію «меблі», а тому, що дійшли кращого розуміння, з якими меблями маємо діло. Елемент омеблювання з позначкою «великий дубовий стіл», можливо, не завжди був так підписаний. Напевно були часи, коли люди сприймали його якось інакше: наприклад, ознака «дубовий» могла бути такою очевидною (бо все робили з дуба), що про неї ніхто навіть не говорив. Але саме зараз дуб важить більше, тому що — скажімо — це незвичайний матеріал. Тож ми маємо діло з великим
Гадаю, ти маєш рацію, це як описувати меблі. Або, може, більше схоже на прокладання мічених стежок. Знаєш, як у європейських парках стежки позначені. Хтось пройшовся і намалював на деревах червоні хрестики чи зелені кружечки, які повторюються на кожному п’ятдесятому дереві абощо. Якщо ти йдеш стежкою із зеленими кружечками, то проминаєш ці дерева. Дерева все одно там, подобається це тобі чи ні, але стежки створили люди: можуть бути інші стежки або їх може взагалі не бути. Але без стежки лісу не побачиш. Хтось мусить позначити шлях.
Це мені подобається, поки ми розуміємо, що позначаємо шлях, але не можемо змусити людей ним іти.
У цьому лісі дуже багато стежок, готових і потенційних, позначених і непозначених. У минулому — безліч усього. Але якщо крізь нього немає стежки, ти дивишся під ноги, намацуєш кожен крок і не можеш милуватися деревами.
Я достатньою мірою педагог, щоб міркувати про це так. Перше діло — навчити людей знань про дерева. Люди не мають блукати в лісах, навіть у лісах із позначеними стежками, якщо не знають, що таке дерево. Потім їх треба навчити, що велика сукупність дерев становить ліс. Потім навчаєш одного способу — хоча є й інші — мислити про ліс як про місце, яке може містити стежки.
Далі вказуєш, яку стежку ти (як історик) вважаєш найкращою в цьому лісі, але водночас визнаєш, що є інші стежки — хоча, на твою думку, гірші. Тільки після цього можна, так би мовити, «теоретизувати» про стежки: чи є вони людським витвором, чи спотворюють «природні» форми лісу й так далі. Боюся, дедалі більше наших молодих колег, знуджених простим описом дерев, отримують найбільше задоволення, викладаючи теорію стежок.
Тут є певна іронія, на яку ти, здається, покликаєшся. Вона в тому, що у XX столітті повно подій, про які слід пам’ятати, — власне, пам’ять про них стала своєрідним культом у Європі та меншою мірою у США. Але, схоже, водночас ми не здатні пам’ятати справді добре.
Природа не проти стежок, але природа не терпить порожнечі. А ми намагаємося пам’ятати події у вакуумі. Ми посилаємося на них ізольовано від контексту: «ніколи знову», Мюнхен, Гітлер, Сталін і так далі. Але як зрозуміти сенс цих заклинань і позначок? У сучасних середніх школах Америки та Європи не рідкість, коли за всі роки навчання учні прослуховують один-єдиний курс зі світової історії, зазвичай це або «Голокост, Друга світова, тоталітаризм», або якісь подібні уривчасті жахіття про Європу середини XX століття. Хоч як добре викладатимуть такий курс, хоч як уважно добиратимуть джерела і старанно дискутуватимуть, він усе одно виходить нізвідки і неминуче веде в нікуди. Яка тут педагогічна мета?