Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 54)

Пам’ятаю, як виразно подумав, що хтось має написати про це нову книжку. Стара історія швидко розплутувалася, хоча ще не було видно форми, якої ми надамо їй у майбутньому. Я спішно вирішив, що сам хотів би написати таку книжку, і сів читати до неї матеріали — цей процес неочікувано затягнувся на десять років. Але на момент, коли в грудні 1991 року Радянському Союзові настав кінець, я був цілком упевнений, що ухвалив правильне рішення.

У 1992-му, пропрацювавши у Нью-Йоркському університеті п’ять років, я очолив його історичний факультет. У цій ролі було б надзвичайно необачним заохочувати залицяння магістранток свого ж факультету, а тим паче самому їх зваблювати. Утім, на щастя, відбулося саме це. На початку 1990-х я був, мабуть, єдиним на весь факультет підхожим кавалером (неодруженим, гетеросексуальним, віком до сімдесяти). Дженніфер Гоманс навчалася на балерину в Нью-Йоркській школі американського балету, професійно танцювала в Сан-Франциско та Сіетлі, однак покинула балет через травму і, можливо, брак мотивації. Потім вона вивчала французьку філологію в Колумбійському університеті й отримала магістерську стипендію у Нью-Йоркському університеті, де взялася за дослідження американської історії.

Знудившись від цього напряму — який дедалі більше зводився до історій гібридних ідентичностей, що прийшли на зміну не менш снодійним, але педагогічно придатнішим мікрополітичним монографіям попереднього покоління, — Дженніфер познайомилася з Джеррольдом Сіґелем, визначним інтелектуальним істориком, який перебрався до Нью-Йорка із Прінстона кілька років до того, і серйозно зацікавилася європейською історією. Водночас Дженніфер лишалась активно залученою до світу танцю і працювала в Національному інституті танцю, що його заснував Жак д’Амбуаз. Це зацікавлення привело її до Праги, де вона інтерв’ювала танцівників і захопилася Східною Європою.

Дженні розпитала в колег-магістрантів, чи хтось у Нью-Йоркському університеті читає курси східноєвропейської тематики, і, почувши моє ім’я, прийшла до мене в кабінет запитати, чи я викладатиму наступної осені. Я не мав такого наміру, а як голова факультету — й обов’язку не мав, проте спонтанно вирішив, що понад усе чекав на можливість провести незалежне дослідження східноєвропейської історії. Ба більше, мій завантажений графік вимагав, щоб ми — на мою пропозицію — провели тривалу консультацію в ресторані на П’ятій авеню, і тоді вже мої мінливі наміри прояснилися принаймні для мене, якщо ще не для моєї «студентки». Так чи так, аж три місяці, до Дня подяки 1992 року, ми підтримували видимість академічної дистанції, публічно і приватно заперечуючи взаємний потяг.

Ми з Дженні були у Франції того грудня, коли я вперше став публічною особою. Наприкінці семестру ми вирушили до Парижа, де я познайомився з її батьками, які мені одразу сподобалися. Ми орендували машину і проїхали Ельзас, Швейцарію, Австрію, діставшись Відня саме на Різдво. Звідти ми поїхали до Італії і зупинились у Венеції достатньо надовго, щоб я міг освідчитися. Коли ми щасливо поверталися до Парижа, я зупинився десь у Бургундії, щоб зателефонувати Ніколь Домбровскі — студентці, яка наглядала за моїм помешканням, поки мене не було. «Ну що, — сказала Ніколь, — ви бачили газети за цей тиждень і рецензії на “Минулий недоконаний”?».

Я, перейнятий іншими справами, відповів, що гадки не маю, про що вона. Як виявилося, мою нову книжку гучно обговорювали на передовицях «The New York Times Book Review», а також «The Washington Post», «The New York Review of Books» і «The New Yorker» — більш-менш одночасно. У жодному з цих часописів моїх праць раніше не рецензували, тим паче з таким резонансом. Отак я фактично за ніч став доволі відомим. Не минуло й року, а я вже писав для «The New York Review» та інших популярних майданчиків. А це прискорило мій карколомно швидкий перехід до політичного письма й серйозної журналістики.

Пишучи для ширшої аудиторії, я щоразу більше схилявся говорити про людей і місця, якими захоплююсь, а не лише про ті, які мені подобалося нищівно критикувати. Словом, — і це помітно в есеях, згодом зібраних у книжку «Переоцінки», — я вчився не тільки засуджувати, а й хвалити. Мабуть, це природний вияв зрілості, але також мене стимулювало їдке зауваження французького колеги десь між виданням «Минулого недоконаного» і написанням «Тягаря відповідальності». Роздратований моїми заувагами про його співвітчизників, він запитав, чи я такої ж думки про всіх французьких інтелектуалів. Мають же бути й хороші? Звісно, відповів я: Камю, Арон, по-своєму Моріак та інші. У такому разі, сказав він, чом би не писати про них?

Якийсь період ця думка визрівала, її саме вчасно заохотив Роберт Сілверс, замовивши рецензію на «Першу людину» Камю для «The New York Review of Books». Ось і нагода. Які постаті XX століття я хотів би згадати й відзначити? Які їхні спільні риси мене приваблюють? Я почав писати (переважно) схвальні речі про Ганну Арендт. Далі був каскад розлогих есеїв про мислителів XX століття, видатних і маловідомих: Кестлер, Колаковський, Прімо Леві, Манес Шпербер, Кароль Войтила і так далі. Без сумніву, мої праці тільки покращали. Насправді писати про когось, ким захоплюєшся, значно важче. Здіймати на глум Альтюссера, висміювати Мартіна Еміса, знецінювати Люсьена Гольдмана — дитячі забавки. І хоч як легко заявляти, що Камю — великий письменник, Колаковський — блискучий філософ, Прімо Леві — найвидатніший мемуарист Голокосту тощо, якщо хочеш пояснити, чому саме ці люди такі важливі та в чому полягає їхній вплив, доведеться трохи напружити мізки.

До схвальних текстів мене спонукав і Франсуа Фюре, історик Французької революції, який написав передмову до французького видання «Марксизму і французької лівиці». У 1993 році він як голова Комітету соціальної думки при Чиказькому університеті запросив мене прочитати Бредлівські лекції. Лекції були присвячені трьом французам — Леонові Блюму, Альберові Камю, Реймонові Арону — і після належного розширення лягли в основу «Тягаря відповідальності». «Тягар», хоч і невелика книжка, мабуть, найвиразніше з усіх моїх праць відображає, хто я такий і що роблю: адже я впритул розглядаю людей, якими найбільше захоплююся. Лише закінчивши її, я зміг повністю присвятити думки «По війні».

Почав я в середині десятиліття, живучи в Центральній Європі. Від грудня 1994-го до березня 1996-го ми з Дженніфер жили у Відні на запрошення Інституту гуманітарних наук. Тоді Відень, як завжди, здався мені запилюженим і нудним улітку, морозним і нецікавим узимку, тобто цілком чудовим містом. Нині це середнє завбільшки центральноєвропейське місто, що якусь мить на початку XX століття було інтелектуальною і культурною колискою модерності, — лише столиця однієї з невеликих держав ЄС, яка надає надмірного значення імперським спогадам. Мій досвід свідчить, що у Відні можна влаштувати собі життя, яке лиш забажаєш: тут можливо і соціалізуватися, і прекрасно піти в ізоляцію.

Із цих причин австрійська столиця гнітить багатьох людей. Але мені радше подобалося віденське пошарпане, напівпорожнє відчуття втраченого минулого, цей настрій, який нашіптує, що все цікаве вже позаду. Інститут, що його заснував Кшиштоф Міхальський, бездоганно відповідав моїм потребам. На відміну від більшості таких місць, тут ти вільний зберігати повну приватність і не мусиш із зусиллями вкладатися в колективну «інтелектуальну програму». Ще мені імпонувало, що там не було колег із моєї сфери досліджень, тож не треба було вести фахові дискусії. Я міг працювати годинами, міг досхочу читати, міг безцільно тинятися. Вечори були тихі.

Мені здається, з Міхальським у нас склалися доволі добрі стосунки, засновані на спільній схильності до похмурої іронії. Можливо, він теж відчував у мені споріднену душу. Хоч як успішно Міхальський знаходив гроші, підтримку і зв’язки для своєї саморобної інституції, він завжди був у певному сенсі чужим — так само, як у рідній Польщі, де ніколи, попри належність до їхнього покоління, не належав до «них» — золотої молоді комуністичної аристократії. Інститут гуманітарних наук не був значним осередком інтелектуального виробництва — наскільки я бачив, більшість людей там не надто багато писали, а якщо писали, найкращі їхні праці були вже в минулому. Але, думаю, це не так важливо. Що Міхальському вдалося надзвичайно добре — це створити медіум для інтелектуальної дистрибуції. Його інститут був ідеальним середовищем для зустрічей із розумними людьми, а цього не варто недооцінювати.

У Відні я написав чернетку останнього розділу «По війні» під назвою «Велика ілюзія: есей про Європу». Текст заснований на низці доволі скептичних лекцій, які я прочитав у Болоньї 1995 року, і головна його теза — що ЄС наражається на дестабілізацію через надмірні амбіції в поєднанні з політичною короткозорістю — усе ще актуальна. Невдовзі я прочитав книжку «Європа. Історія». Ця праця Нормана Дейвіса, плідного історика й апологета Польщі, вийшла друком 1996 року. Надто перейнятий підготовкою власної історичної праці, я виявився незвично чутливим до тих підходів, у яких Дейвісова версія була зовсім не тією книжкою, яку хотів написати я. Зокрема його magnum opus хибує на двозначні натяки, коли автор необережно втручається в історичний наратив.