Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 45)

Тімоті Ґартон Еш — англієць, який розуміє Східну Європу. Хоча ми обидва жили в Оксфорді, познайомилися лише завдяки Басі. Я просто мушу познайомити тебе з Ґартоном Ешем, наполягала вона, on rozumie, il comprend, he understands: він розуміє. Тім тоді був зовсім молодим, не мав і тридцяти. Уже вийшла його прекрасна книжка про «Солідарність», і його сприймали як одинокого представника англомовного світу, спроможного писати про Польщу зі співчуттям і навіть розумінням, але не вдаряючись в апологетику Ми зустрілися втрьох на вечерю в моєму помешканні. З Тімом я негайно відчув природну спорідненість (ще до того, як по багатьох роках дізнався, що ми росли за кілька вулиць один від одного на південному заході Лондона).

Тімова книжка «Польська революція» — серйозна праця з політичного аналізу. Але водночас це глибоко ангажований текст, чий автор не претендує на дистанцію чи холодну об’єктивність. Польща була Тімовою Іспанією, його пасажі про Ґданськ можна порівняти з Орвелловим описом Барселони в роки громадянської війни. Пізніше, по десятьох роках блискучих есеїв про Центрально-Східну Європу, Тім став свідком того, як об’єкт його досліджень просто зник — у найкращому сенсі — в нього на очах. Він не помилився і взяв активну участь у демонтажі. За тією першою вечерею ми говорили про Тетчер, Оксфорд, Східну Європу, дражнили Басю з тим її «розумінням»: вечір удався напрочуд приємним. Тоді я навряд чи це усвідомлював, але «розуміти» ставало для мене дедалі важливішою метою: складнішою, глибшою, тривкішою, ніж просто «мати рацію».

Зустріч із Тімом дуже посприяла формуванню нового середовища: вона викрила моє невігластво щодо історії половини Європи, а водночас привела мене ближче до «дому». Цікаво, що багато моїх сучасників зі Східної Європи мали набагато вище походження, ніж я: переважно то були сини чи доньки комуністичної верхівки. Бася описувала їх як «бананову молодь», граючи на французько-польських уявленнях про «золоту молодь» — людей, яким пощастило зі світлою привілейованою юністю. Мені банани нагадували про соціалістично-сіоністські мрії, а для них були символом прихильної долі, адже в комуністичній Польщі банани можна було побачити здебільшого в спеціальних крамницях для партійної еліти.

Тепер я був своїм у спільноті чужих: нове і доволі приємне відчуття. Але навіть тут я тримався на певній відстані. Попри численних польських друзів, моя стежка до Східної Європи пролягла через Чехословаччину. І ступив я на неї в Оксфорді — завдяки щасливому збігові обставин. У 1981 році видатний англійський історик, лівий публіцист Едвард Палмер Томпсон написав винятково дурнувату статтю для «New Statesman». У ній він критикував анонімного чеського інтелектуала, який стверджував, що становище в його країні гірше, ніж на Заході, а схильність західноєвропейських лівих нарівні засуджувати обидві сторони (чи навіть звинувачувати свої уряди в міжнародній напрузі) — невиправдана. Я написав листа до «New Statesman», де сказав, якою провінційною вважаю реакцію Томпсона і якою характерною — його необізнаність із дійсністю східніше від Залізної завіси.

Під час розмови, що відбулася невдовзі по тому, оксфордський соціолог Стівен Люкс запитав, чи цікаво мені було би познайомитися з деякими його чеськими друзями та колегами. Це привело мене до Лондона, де я опинився в помешканні Яна Кавана[41]. Ян, один зі студентських активістів Празької весни 1968-го, утік до Британії 1969 року (його мати була англійкою). Тепер він переживав дуже важкий період: депресія, медикаменти, зневіра в майбутньому і своєму, і своєї батьківщини. Крім того, Ян щойно дав London Weekend Television довге й не позбавлене самовихваляння інтерв’ю про підпільне ввезення книжок до Чехословаччини. А потім вжахнувся, чи не виказав у запалі конфіденційної інформації, яка могла нашкодити його друзям.

Наша зустріч збіглася в часі з тією дилемою, і Ян Каван, дуже переоцінюючи вплив нікому не відомого оксфордського викладача, благав мене скористатись авторитетом і переконати телемережу не випускати програму в ефір. А я, майже нічого не тямлячи в темі, контексті й тій телепрограмі, заявився в London Weekend Television із клопотанням у справі Кавана. Журналісти, нюхом чуючи скандал, який я намагався відвернути, стали ще зацікавленішими випустити програму. Не думаю, що були якісь страшні наслідки, але той випадок явно додав Янові репутації ненадійного персонажа: після звільнення Чехословаччини він став міністром закордонних справ, але спершу мусив спростувати чутки, буцім колись він співпрацював із комуністичною владою як інформатор.

Отже, я повернувся до Оксфорда, усвідомлюючи сміховинність свого втручання і ганебність свого невігластва. Того ж дня я пішов до книгарні «Блеквеллс» і купив самовчитель чеської, а через кілька місяців записався на університетський курс чеської мови. Я вирішив, що з часом почну викладати східноєвропейську політику і сучасну історію на оксфордському факультеті політики. Далі був рік суцільного читання — класичні національні історії, політологічні часописи, первинні джерела, — зосередженого передусім на Чехословаччині, проте в широкому контексті всього регіону Центральної Європи.

Перша книжка, яку я прочитав чеською від палітурки до палітурки, — бесіди Карела Чапека із Томашем Масариком, низка дивовижно відвертих і чесних розмов між чеським письменником і президентом Чехословаччини. Утім, усе, що я читав у ті роки, здавалося нагальним, оригінальним і вкрай доречним. Контраст із французькою історією, що, як на мене, у 1980-х роках потопала в теорії культури та історичній маргінальності, просто-таки надихав. Я, певно, не усвідомлював, як знудився Францією за два десятиліття її вивчення. Східна Європа пропонувала мені почати наново.

Польські друзі дещо скептично поставилися до мого нового чеського зацікавлення. Мову вони вважали особливо не вартою серйозної уваги. Ян Ґросс показав мені сцену з «Отелло», де однойменний трагічний герой вигукує: «Śmierć!». Чеською це стиснулося до збігу приголосних: «Smrt». Як на моє англійське вухо, польська версія не надто відрізнялася, але для Яна різниця була принциповою: вона відокремлювала невеликий провінційний регіон слов’янського світу від країни й мови з гордою, гучною історією. Я, здається, відчував, що зможу вхопити чеську історію і мову значно швидше, ніж польську, — можливо, саме із причин, які навів Ян. Але щось мене приваблювало і в самопринизливому, самоіронічному, глузливому, вічно пригніченому характері чеської літературної та політичної культури.

Я не мав наміру починати писати про Східну Європу, доти доки мене не запросять, а не запрошували ще довго. Деніель Шіро, дослідник Румунії з Університету Вашингтону, з яким ми колись обмінювалися думками про соціологію відсталості, запропонував мені підготувати матеріал для симпозіуму у вашингтонському Центрі Вудро Вілсона. Так наступного року, 1988-го, з’явилися «Дилеми дисидентства», опубліковані в новому часописі «East European Politics and Societies». Я розглянув комуністичні країни Європи, відстежуючи, як тамтешні опозиціонери знаходили дрібні лазівки для політичної діяльності, і зазначив відмінності між різними країнами. Горбачов прийшов до влади в Радянському Союзі 1985-го, але у 1987–1988 роках ще не було явних ознак, що краіни-сателіти от-от отримають свободу. Тому це була не тріумфальна стаття, а скромна вправа з емпіричної соціології конкретних груп, про які на той час було мало відомо.

Можливо, я не цілком це усвідомлював, але мені йшлося про зв’язок між «життям у правді» та власне політикою. Стаття починалася цитатою із «Процесу» Кафки, де К. каже: якщо ми мусимо прийняти, що закон заснований лише на необхідності, то брехня стає універсальним принципом.[42] То був мій перший помітний внесок у дослідження Східної Європи — точнісінько напередодні революцій.

Східна Європа відкрила мені нову тему і нову Європу, а ще це збіглося з радикальною зміною мого кута зору і — вочевидь, якщо подумати, — з дорослішанням. Мої оксфордські роки, 1980–1987, і політична філософія, яку я там читав і викладав, схоже, спонукали мене до певної стриманості й рефлексії. Я дійшов до кінця свого тодішнього шляху. Стаття «Блазень у королівському пурпурі», як і «Соціалізм у Провансі», хоч у зовсім іншому річищі, стала логічним закінченням мого раннього вишколу. Подібно до інших моїх творів 1970–1980-х, вони демонстрували інтелектуальну вправність, таку собі спритність розуму, яку, озираючись назад, я асоціюю зі своїми роками в Кембриджі й Парижі; але також і певну слабкість до діалектичного ексгібіціонізму. Прагнучи показати, що соціальна історія зайшла в глухий кут, я, мабуть, мимоволі проілюстрував обмеження власного підходу тих років.

Я ріс, так би мовити, говорячи французькою (і, може, Марксом). Дуже близько знав свою тему, був тісно знайомий із Францією — географічно, історично, політично, культурно, мовно. У результаті це стало схожим на занадто довге спільне життя: те знайомство і близькість, що колись усе спрощували, можуть стати джерелами роздратування і зрештою зневаги. З іншого боку, вивчати чеську мову і чеський світ я почав, коли мені було вже за тридцять. Я нестерпно довго вникав у тему, не сподіваючись опанувати її до того рівня, як свого часу — французьку лівицю. Урешті-решт, як і належить, я змирився з усвідомленням своїх обмежень, що пішло мені тільки на користь.