Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 44)
Аж тут Ґросс. Ян був політичним емігрантом, змушеним виїхати з Польщі через антисемітську кампанію 1968 року. Докторський ступінь і свою першу академічну посаду він здобув у Єлі. Я згадав його книжку про німецьку владу в Польщі воєнного періоду й одразу подумав: ось
Ми з Яном вечеряли й говорили про «Солідарність» — робітничий рух у комуністичній Польщі, якому у грудні 1981-го поклало край оголошення воєнного стану. «Солідарність» — справжній масовий рух, що зумів отримати інтелектуальну підтримку і правих, і лівих, — допомогла наново представити Польщу Заходові. Ян, як і багато інших із польського покоління 1968 року, підтримував зв’язки з інтелектуалами в Польщі й активно роз’яснював тамтешні події для західної аудиторії. Я захопився його особистістю і темою. Того вечора я вперше відчув, що мій час в Атланті не змарновано: я знову був не на планеті Зурґа, а в оточенні собі подібних.
Коли комісія у встановленому порядку (попри мій невирішальний голос) рекомендувала на посаду одного з клонів, я в обхід кафедри пішов до декана і сказав: якщо хочете, можете й далі відтворювати цю посередню соціологічну кафедру; але також ви можете запросити Яна Ґросса, справжнього європейського інтелектуала й видатного науковця, який знається на соціології та ще на багато чому і який принципово змінить рівень вашого відділу соціальних наук. Декан, який дурником не був, негайно найняв Яна. Кафедра соціології ніколи мені цього не пробачила.
Янова дружина Ірена Ґрудзинська-Ґросс теж була знаною науко-вицею (у порівняльному літературознавстві), вони мали двох малих дітей. Ірена, як і Ян, брала активну участь у варшавському студентському русі 1968 року, після чого так само мусила покинути країну. За роки, проведені в Еморі, Ян здобув міцну репутацію як провідний фахівець зі східноєвропейських студій і один із найпомітніших істориків Східної Європи. Згодом він перебрався в Університет Нью-Йорка, звідти — у Прінстон. Він нарешті видав монографію про радянську анексію Східної Польщі «Революція з-за кордону», рідкісний стовп на випаленому полі советологи — галузі, чий об’єкт досліджень самознищиться через кілька років. У подальші роки Ян опублікував дві контроверсійні розвідки про досвід євреїв у воєнній і повоєнній Польщі: «Сусіди» і «Страх». Перша з них блискавично отримала статус класичної праці, що докорінно змінила польську дискусію про Голокост і про участь у ньому поляків.
Східна Європа і східні європейці — великою мірою завдяки Янові та Ірені — почали формувати моє альтернативне коло спілкування, що, своєю чергою, як то властиво цьому регіону, оновило і скерувало в нове річище моє інтелектуальне життя. Якби не Ян з Іреною, мені було б іще важче, ніж доти, повертатися в Атланту гостьовим професором восени 1984 року На той час вони оселилися там усією сім’єю, я часто в них гостював. Здається, Патриції це дуже не подобалося. Ми з Яном та Іреною поділяли відчуття ізоляції на чужині. Ми почувалися європейцями в середовищі не просто американському, а в середовищі американського Півдня, подвійно чужому: ми курили, пили, пізно лягали спати, ділилися ідеями, для виразності переходили на французьку й італійську, обговорювали «Солідарність», обмінювалися культурними осяяннями і жартами. Патриція не могла підтримувати такі розмови і глибоко ображалася, опиняючись із них вилученою: понад усе вона воліла поїхати додому й читати в ліжку «Newsweek», жуючи гарбузове насіння.
На початку 1985 року ми з Патрицією розійшлись. Я відчув неабияке полегшення, хоча водночас зміна обставин гнітила мене й наганяла непевність. Ян, із яким ми тісно спілкувалися навіть після мого повернення в Оксфорд, запропонував розвіятись і знайти нових друзів. Він порадив налагодити контакти з кількома його польськими друзями і знайомими в Парижі — місті, яке підсвідомо вабило польських вигнанців 1968 року (і багатьох до них). Я слухняно записав імена: Войцех Карпінський, Александер Смоляр і Барбара Торуньчик[40], редакторка провідного польського літературного часопису «Zeszyty Literackie».
Наприкінці оксфордського весняного триместру 1985 року я вирушив у європейську відпустку: відвідав Девіда Тревіса в Римі, а повертався через Париж. Там мені раптом спало на думку знайти Барбару Торуньчик, яку всі називали польським зменшувальним «Бася». Вона запросила мене до страхітливо безладного помешкання, де я годин зо шість спостерігав, як вона редагує «Zeszyty». Тоді Барбара обернулася до мене: «А зараз я їду з друзями на лижі в Савойські Альпи, хочете з нами?». Хоч я прибув із Рима щойно вранці, на запрошення все-таки пристав і того ж вечора знову сів у поїзд на південь із групою енергійних, спраглих лиж поляків — розорених, але готових до пригод.
На лижах я не катався багато років, та й ніколи не мав до них особливого хисту. Сезон добігав кінця, схили були небезпечними: місцями сніг розтанув, треба було зважати на траву й каміння. Замість скористатися підйомником, ми мусили підніматися схилом гори неподалік Бріансона. Я дуже старався, почасти зі звичайного переляку, а почасти, певна річ, щоб вразити Басю, з якою ми лишилися сам на сам, коли інші повернулися додому.
Барбара Торуньчик — непересічна, захоплива жінка. Відважна й талановита: колись поліція викрила її як призвідницю бунту польських студентів, а тепер вона власноруч редагувала найяскравіший літературний часопис Східної Європи. Вона ще більше зблизила мене з Польщею. Як і Ян, Бася була моєю близькою сучасницею: я починав усвідомлювати духовний зв’язок, що єднав наше покоління поза всіма політичними кордонами.
Безперечно, мій 1968 рік неабияк відрізнявся від їхнього, і завдяки теперішній освіті я осягав ці відмінності. Як більшість західних європейців мого покоління, я лише туманно уявляв події того року за Залізною завісою. Я поїхав до Парижа, але недо Польщі, де студентів труїли сльозогінним газом, били, арештовували й відраховували з вишів у небачених на Заході кількостях. Я лише невиразно розумів, що влада комуністичної Польщі запевняла своїх громадян, буцім тамтешній студентський рух організували й очолили «сіоністи», і що ця влада видавала полякам єврейського походження проїзні документи, які дозволяли виїхати, але позбавляли права повернутися.
Мушу визнати, я соромився свого незнання європейського Сходу і дуже гостро відчував, як сильно мої 1960-ті відрізнялися від досвіду Яна, Басі та їхніх ровесників. Я справді
Упродовж тих років я виявив, що помалу переміщаюся в інший світ і знаходжу місце в альтернативній хронології: мабуть, вона завжди була тут, ховалася під нагромадженням минулого, яке я усвідомлював лише наполовину. В тому минулому Східна Європа вже не була просто місцем, тепер її історія ставала для мене безпосередньою і дуже особистою системою координат.
Зрештою, Ян, Ірена, Бася та інші були не тільки моїми сучасниками: якби не малі примхи долі, ми всі могли народитися в одному місці. Адже батько мого батька походив із Варшави. Більшість його знайомих, старі чоловіки й жінки з мого дитинства, теж була десь ізвідти. Моя освіта відчутно відрізнялася від освіти моїх польських ровесників, однак у нас були численні спільні контексти й орієнтири. Моє покоління, хай де воно визрівало, скинуло окови марксистської догми більш-менш одночасно, хоч із різних причин і за різних обставин. Звісно, жителів Сходу Історія всадовила на особливі місця: той-таки Лєшек Колаковський, важливий і для моїх польських друзів, і для мене, влучно зауважив, що реформувати соціалізм — усе одно, що смажити сніжки. До Західної Європи це послання дійшло десь так на покоління пізніше.
Бася Торуньчик завдала собі великого клопоту, щоб пояснити мені значення втраченого світу польської культури, літератури та ідей: втраченого для Заходу, зрозуміло, але й для самих поляків — через руйнівний вплив радянської гегемонії. Для неї це явно багато важило, і дратівна необхідність послуговуватися третьою мовою (ми обоє спілкувались французькою), мабуть, додатково ускладнила завдання. Проте від нас, західних, ніколи особливо не чекали, що ми осягнемо таємницю. Якось Тімоті Ґартон Еш розповів історію. Його дружина Данута — полька, тож їхні сини двомовні. Одного разу, коли хлопці були малі, він пояснював старшому — тоді знаному як Алєк, зараз радше як Алек, — що мусить поїхати в Мічиган читати лекцію. «Татку, про що ти розповідатимеш?» — запитав хлопчик. «Я розповідатиму їм про Польщу», — відповів Тім. Запала тиша. А тоді малий Алєк, несвідомо перейшовши з англійської на польську, сказав: «Oni nic nie zrozumieją». Вони нічого не зрозуміють.