Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 47)
У результаті маєш велику ліву партію з комуністів і тих частин соціалістичної партії, які зумів зібрати. Тоді заохочуєш місцевий аналог французьких радикалів (або на Заході — повоєнних християнських демократів) рівнятися на прогресивний фронт: знову ж таки, тут їх часто треба відділити від прозорливіших і затятіших однопартійців, які зазвичай у меншості. Отак створюєш велику парасолькову партію, або фронт, або об’єднану коаліцію, а тоді можна нею виправдовувати репресивні заходи проти тих партій, які не вдалося поглинути. Можна сказати, у мініатюрі це відбулося в Іспанії 1938 року, особливо в Барселоні. У Франції в лютому 1948 року Леон Блюм у передовиці соціалістичної газети «Le Populaire» визнає, що помилявся, вважаючи, ніби соціалісти можуть співпрацювати з комуністами.
На глибшому рівні від середини 1930-х до середини 1950-х років є певна єдність, яка була очевидною тоді й гірше проглядається тепер. Це єдність чутливості, єдність соціального й культурного контексту, в якому так багато змінилося від середини 1950-х. Насправді Другу світову війну не вмістити в шість років. Немає сенсу вести відлік нашого розуміння Другої світової від дня, коли Британія оголошує війну Німеччині чи коли Німеччина вторгається в Польщу: все одно це довільні дати. Для східних європейців немає сенсу закінчувати ту історію травнем 1945 року. Обмежити картину 1939–1945 роками можна тільки в тих країнах, на які майже не вплинули народні фронти, окупація, масові вбивства, а також повторна ідеологічна й політична окупація в подальші роки. Тобто це застосовно лише до Англії.
Східноєвропейський досвід починається з окупації, з років масового знищення, з німецько-радянського зіткнення. Французька історія втратить сенс, якщо відокремити Віші від подальших подій: адже багато всього, що прийшло по тому, було роботою пам’яті чи хибної пам’яті про Віші. А Віші не матиме сенсу, якщо не розуміти, що у Франції з часів Народного фронту і до німецького нападу фактично тривала громадянська війна. І все це відтіняє громадянська війна в Іспанії, що закінчилась у квітні 1939 року, але насправді є визначальною для розуміння не тільки радянських намірів, а й реакцій Заходу. А ця історія має починатись, як історія французького Народного фронту, з перемоги лівих на виборах 1936-го. Також, у зовсім іншому річищі, віру в комунізм, ілюзії (умисні чи наївні) щодо сталінізму — як на Заході, так і на Сході — неможливо зрозуміти, якщо вести відлік із 1945 року чи продовжити його після 1956-го, коли обставини різко змінилися. Тому варто розглядати 1936–1956 роки як єдиний період європейської історії.
У специфічному випадку Франції наскрізною ознакою цих двох десятиліть є прихильність до досягнень Радянського Союзу. Фюре доводить, що Сартра та інших обмежує образ Французької революції: вони схильні сприймати Більшовицьку революцію як її відлуння. Крім того, вони хочуть якось помістити цю революцію в рамки французької історії, зробити універсальне французьким, а французьке — універсальним. Цікаво, чи не в цьому частково полягає патетична дилема повоєнних французьких інтелектуалів, які й далі працюють над тим, щоб зробити Радянський Союз французьким.
Проектування революції назовні має подвійне значення. По-перше, це емоційна проекція Франції як Серединного царства, французької моделі і бажаної, і природно вищої. У цьому сенсі, знаєш, французів легше зрозуміти, якщо згадати американців, цю нашу схильність вважати, ніби решта світу тільки й чекає, щоб стати такими, як ми. Але, крім того, є ще марксистське уявлення, що революції мають свою структуру, що існує певний наратив революцій, який є частиною наративу самої історії. Революція, яка відбувається в Росії, у якомусь сенсі має бути тамтешньою версією — з поправкою на різницю часу й обставин — того, що відбулося у Франції. Хай це не їхня республіканська революція, але принаймні антифеодальна. І
Думаю, це уможливлює такий собі фіктивний реалізм: ми знаємо, що революції криваві, бо ми пройшли через революцію, і в результаті можна вважати себе загартованим і навіть виправдано цинічним, хоча насправді ти наївний невіглас.
Пригадаймо, що після Другої світової у французькому інтелектуальному письмі суттєво побільшало мачистського реалізму, особливо в авторок. Сімона де Бовуар заявляла, що єдиний хороший колаборант — мертвий колаборант, і так далі. Сартр описував окупацію як сексуальне насильство: німці «проникали» у французів. Так виражається позиція екзистенціалізму як крутого хлопця: тебе творить твій вибір, але вибір у тебе не безмежний — вибираєш із того, що пропонує історія.
Це такий французький виклад Марксового твердження з «Вісімнадцятого брюмера»: «Люди самі творять свою історію, але не в тих обставинах, які вони самі обрали, а в обставинах безпосередньо наявних, даних, принесених із минулого». Що ж, каже на це повоєнний екзистенціаліст, ось ми змушені творити власну історію, але ми не обирали обставин. І росіяни не обирали. Наш вибір — відмовитися від революції або змиритися з її вадами.
У твоєму «Минулому недоконаному» падіння Французької республіки 1940 року відіграє важливу роль, але виступає якось збоку, наче ми, читачі, уже розуміємо, яким, вочевидь, буде Віші та якою буде війна для Франції. Але в книжці цього немає.
Віші був катастрофічним потрясінням, глибину якого я тоді, мабуть, не цілком усвідомлював. Ми, англо-американці, навіть близько не уявляємо, що означало для тогочасного покоління французів побачити не просто поразку, а кінець Республіки. Країна занепала не лише інституційно, а й морально, з усіх оглядів. Республіки більше не було, тільки люди в паніці. Були старі заслужені республіканські політики, які боялися перспективи не поразки перед німцями, а комуністичного повстання, у яке, вони вважали, така поразка виллється. Тож вони кинулися в обійми німців, чи Петена, чи будь-кого, хто їх від цього врятував би. Були воїни — Петен, Вейґан, усі решта з часів Першої світової, герої міжвоєнної Франції, — які шикувалися в чергу, щоб віддати німцям усе, чого ті попросять. І все це за якісь шість тижнів.
Кінець війни не надто зарадив. Для Франції Друга світова — це чотири роки окупації, потім кілька місяців визволення (що переважно означало американські бомбардування й артобстріли) і, як тоді здавалося, захоплення влади у Франції американцями. Аналізувати все це просто не було часу. Між війнами Франція вимушено перетворилася на велику державу. Америка самоізолювалася, Англія — напівізолювалася, Іспанія обвалилася зсередини, в Італії до влади прийшов Муссоліні, Німеччина вдарилася в нацизм: зі значних демократичних держав у Європі лишалася тільки Франція.
Після 1945 року цей наратив розсипався. Французам треба було відбудувати спільноту, осмислити свою розділеність, оновити спільні цінності. Якось треба було знайти не лише підстави для гордості, а й історію, довкола якої могла б об’єднатися країна. Однак цей сентимент, тісно споріднений із настроями спротиву й визволення, швидко витіснило розуміння, що відродження Франції залежить від реставрації Європи, а цього ніяк не досягти без американської протекції та підтримки. Але так вважала тільки нечисленна і добре поінформована управлінська еліта.
Інтелектуали залишалися рішуче антиєвропейськими — чи в кращому разі неєвропейськими. Більшість із них (найвідоміший виняток — Реймон Арон) розглядали плани європейського об’єднання чи інтеграції як капіталістичну змову. Не слабше вони трималися й антиамериканських настроїв, зневажаючи нову гегемонію США як звичайне імперське захоплення влади, або й гірше — як німецьку перемогу в іншій подобі. На їхнє переконання, Франція ще й мала нещастя опинитися не по той бік барикад у Холодній війні.
Тому у Франції так наголошували на нейтралітеті. Мало хто щиро вважав, що Франція зуміє зберегти нейтралітет у війні між Радянським Союзом і Сполученими Штатами чи Англією. Але, згідно з поширеними настроями, Франція
Повоєнна Франція була великою державою щонайменше інтелектуально. Таке враження, що самодостатній дискурсивний характер лівої політики у Франції набуває ваги одночасно з тим, як сама Франція вагу втрачає.
Якщо французькі селяни у XIX столітті прийняли програму, що насправді не захищала їхніх інтересів, але завдяки цьому соціалісти перемогли на виборах, як ти описуєш у другій книжці про Прованс, то це не так і важливо. Якщо Леону Блюму в 1 930-х треба було якось розібратися зі своїм марксизмом, а в нього були зв’язані руки, це вже скидається на національну катастрофу. Якщо, нарешті прийшовши до влади, Блюм розгубленіший, ніж мав би бути, — це стає проблемою Європи. Але після війни, коли Франція як традиційна сила важить найменше, — принаймні так я бачу твою позицію, якщо об’єднати всі книжки, — більше важить дискурс, бо французи мають вагу тією мірою, якою їх слухають або не слухають.