Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 42)
...коли бачить це все як одне ціле. Хто не вірив Орвеллу 1939 року, був змушений змінити думку пізніше. Від 1945-го до середини 1950-х на судових процесах у всьому Радянському блоці — хай то в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині — вирішальними будуть дії обвинувачених під час громадянської війни в Іспанії. Суть, яку втовкмачували раз у раз, була в тому, що незгода чи навіть незалежна думка неприйнятні для комуністичної ієрархії. Відносна автономність окремих комуністів в Іспанії — чи, меншою мірою, у Французькому опорі — мала бути покарана заднім числом.
З цього огляду стратегія комуністів в Іспанії виявилася генеральною репетицією захоплення влади у Східній Європі після 1945 року. Певна річ, тоді це було дуже важко зрозуміти. Москва, зрештою, була єдиною значною і ефективною покровителькою Іспанської республіки. Радянський Союз вживався в роль останнього бастіону супроти посилення фашизму в Центральній і Східній Європі — а отже, і в Іспанії. Решта, включно з Британією, радо йшли на компроміси... доки їх самих не зачіпало.
Трохи відступімо від розрад Парижа і випробувань Іспанії. То був час московських показових процесів, пік терору. Те, що відбувалося в 1930-х у Радянському Союзі, за масштабом і репресивністю було незрівнянно гіршим за будь-які дії нацистської Німеччини. На момент Гітлерового приходу до влади советы морили голодом мільйони людей. Під час Великого терору 1937–1938 років було розстріляно ще 700 тисяч. Тоді як на довоєнний нацистський режим можна покласти відповідальність за приблизно десять тисяч смертей.
Почнімо з того, що нацистська Німеччина в певних аспектах усе ще була Rechtsstaat, правовою державою, хоч як дивно це звучить. Там були закони. Може, не надто приємні закони, але якщо ти не був євреєм, комуністом, інакодумцем, неповносправним чи ще кимось соціально неугодним, проблем із законами не мало б виникати. У Радянському Союзі теж були закони, але там проблеми могли виникнути в
Згадаймо, зрештою, що дуже відчутна кількість гостей із демократичних країн подорожувала до нацистської Німеччини і не бачили в ній нічого поганого. Навпаки, їх навіть зачаровували німецькі досягнення. Звісно, введені в оману західні мандрівники бували і в Радянському Союзі. Але нацистська Німеччина не мусила розігрувати вистави. Вона була собою і багатьом такою подобалася.
Натомість Радянський Союз був зовсім малознаним і напевно не таким, як себе описував. Але багато хто — зокрема чимало його жертв — потребували вірити в його самовизначення як батьківщини революції. Нині ми не знаємо, як бути з багатьма західними свідками, які мирилися з показовими процесами, применшували (або заперечували) українські голоди або ж вірили всьому, що їм розповідали про демократію, продуктивність і нову славну конституцію 1936 року.
Однак не слід забувати: часто люди, які знали все, що можна було знати, також вірили у ці речі. До прикладу, спогади Євгенії Гінзбург, яка пройшла найгірші в’язниці Москви й етапування до Сибіру — і ось вона закинута в ГУЛАГ. Вона не лише зустрічає інших жертв, жінок, які досі плекають велику віру, які переконані, що в їхньому стражданні має бути логіка і справедливість; вона й сама зберігає відданість комуністичному ідеалові. Вона вперто твердить: можливо, система дала серйозний збій, але її ще можна полагодити. Ця здатність — ця глибинна потреба — довіряти радянському проектові так міцно вкоренилася до 1936 року, що навіть жертви не втрачали віри.
Є ще одна річ, про яку варто пам’ятати, щоб зрозуміти сталінські показові процеси, принаймні до 1940 року: навіть їхні критики на Заході не мали з чим порівнювати. Не було історичного зразка, щоб за його допомогою усвідомити значення сучасних подій. Парадоксально: що ліберальніший спостерігач, що демократичніша його країна, то важче йому зрозуміти поведінку Сталіна. Звісно, скаже західний спостерігач, люди не будуть отак зізнаватися в жахливих злочинах, якщо в обвинуваченні немає частки правди.
Зрештою, коли ти визнаєш свою провину в англійському чи американському суді, тут і справі кінець. І якщо люди, яких звинувачував Сталін, з такою готовністю визнавали провину, хто ми такі — в Англії чи Америці, — щоб висловлювати скепсис? Тоді довелося б апріорі припускати, що їх усіх катували. А це передбачало б, що Радянський Союз морально й політично зогнив, що ця система віддана не соціальній революції, а збереженню абсолютної влади. Бо інакше навіщо таке виробляти? Але, щоб допускати такі думки 1936 року, треба було мислити на рідкість чітко і незалежно.
Європеєць із-поза СРСР, якому випало на власні очі побачити найстрашніші радянські злочини, а потім повернутися до Європи і говорити про них, — справді велика рідкість. Тут на думку спадає харківський друг Кестлера — Александр Вайсберг, який теж бачив голод в Україні. Тоді він потрапив під хвилю арештів, що передували теророві. Вайсберг уцілів завдяки щасливому випадку: він був одним із полонених, якими совєти й німці обмінялися 1940 року. Так він потрапив до Польщі, пережив Голокост і написав свої спогади про Великий терор — доповнення до роману Кестлера.
Ну, це як Марґарете Бубер-Нойман, яка опублікувала свою «Полонянку Гітлера і Сталіна» 1948 року.
У 1940 році Бубер-Нойман і Вайсберг опинилися в тому самому конвої, яким НКВС доставив їх із Радянського Союзу прямо в обійми Гестапо.
Річ не тільки в тому, що багато людей і далі вірили в систему, навіть зазнавши репресій у Радянському Союзі. Річ у тому, що здебільшого покарані були цілком упевненими, що сталась якась помилка. А так думати ти можеш тільки тому, що саму систему вважаєш абсолютно справною. Ти став жертвою помилки правосуддя, але інші ув’язнені, безперечно, є злочинцями. Власний випадок ти сприймаєш як винятковий: схоже, це рятує жертв універсальної системи.
Зауваж, як усе це відрізняється від умов, у яких перебували в’язні нацистських таборів: ті чудово знали, що ні в чому не винні, що вони — жертви злочинного режиму. Шансів вижити це, звісно, не збільшує, і аж ніяк не применшує страждань. Але так набагато легше бачити суть і казати правду.
Досвід комунізму, навпаки, змушує інтелектуально вцілілих занурюватись у власні переконання, які непокоять їх більше за самі злочини. Як тепер бачимо, та облудна відданість спричинилася до їхньої травми сильніше, ніж усе пережите від рук катів. Це добре передає назва спогадів Анні Кріґель: «Що я, як гадала, розуміла». Відчуття нескінченного самодопитування: я неправильно зрозумів? Що саме я розумів? Що я бачив і чого недогледів? Словом, чому я не бачив суті?
Радянський терор був індивідуальним. На показових процесах відповідали індивідуальні особи, які індивідуально зізнавалися в абсолютно немислимих злочинах, але робили вони це як індивідууми. Хоча й арешти були переважно індивідуальними, навіть під час масових акцій. Із 700 тисяч людей, розстріляних у той період, більшість була заарештована посеред ночі, індивідуально. Так їм і їхнім рідним не лишали можливості збагнути, що сталося. Ця страхітлива сірість, ця невизначеність і непевність донині вписані в ландшафт радянської пам’яті.
Тому, як на мене, коли ми думаємо про Орвелла як про людину, просто здатну чітко бачити, це лише половина картини. Подібно до Кестлера, Орвелл умів уявляти, як за лаштунками точаться змови й інтриги — хай якими абсурдними вони здавалися, — а тоді розглядати їх як щось реальне і так робити їх реальними для нас.
Гадаю, це визначальний момент. Ті, хто розкусили XX століття, — чи наперед, як Кафка, чи як спостерігачі-сучасники — не обійшлися би без здатності уявляти світ, у якому не було прецедентів. Вони мусили припускати, що ця небачена і нібито абсурдна ситуація справді трапилась, а не погоджуватися з усіма, що вона гротескна й немислима. Сучасникам було надзвичайно складно саме так міркувати про XX століття. З цієї ж причини багато людей заспокоювали себе: мовляв, не може бути ніякого Голокосту, просто тому що він не має сенсу. Не те щоб він не мав сенсу для євреїв, це очевидно. Але він не мав сенсу й для німців. Адже нацисти хотіли виграти війну — звісно, вони радше експлуатували би євреїв, а не вбивали власним коштом.
Застосовувати до людської поведінки такі цілком обґрунтовані моральні й політичні розрахунки — щось очевидне для людей, які виросли в XIX столітті, і щось, що в XX столітті вже не спрацьовує.
6. Покоління розуміння: східноєвропейський ліберал
Із Каліфорнії я повернувся до краю Марґарет Тетчер, яка стала прем’єр-міністеркою 1979 року й обіймала посаду до 1990-го. Якщо в Берклі мене все ще поглинали незрілі, як мені здавалося, культурні зацікавлення постмарксистської наукової лівиці, то в Англії я раптом зіткнувся з політекономічною революцією, яку ініціювали праві.
Досягнення лівих, чи радше соціал-демократів, я звик сприймати як належне. У тетчерівській Британії 1980-х я швидко збагнув, як легко можна підважити і зруйнувати попередні здобутки. Великі досягнення соціал-демократичного консенсусу середини XX століття — меритократична шкільна освіта, безкоштовна вища освіта, субсидований громадський транспорт, дієва державна охорона здоров’я, державна підтримка мистецтв і багато іншого — усе це могло бути знищено. Логіка програми Тетчер як така була бездоганною: Британія, що переживає постімперський спад, уже не може підтримувати дотеперішній рівень соціальних видатків. Я противився цій логіці не лише тому, що інтуїтивно відчував високу соціальну ціну такої політики. Я ще й по-новому мислив про політику, завдяки чому розумів: будь-яка вказівна логіка такого штибу, імовірно, є помилковою.