Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 41)

У 1931 році було повалено іспанську монархію і проголошено республіку. Від 1923 року й доти в Іспанії вже була своя пом’якшена версія Муссоліні. Ніхто особливо не зважав. Хоч скільки захоплення викликали постаті на зразок Муссоліні, воно зосереджувалося на самому Дуче, а іспанський лідер Прімо де Рівера лишався майже невідомим. Та коли постала Республіка, іспанські політичні конфігурації — усе ще малоцікаві для більшості іноземців — стали виразнішими. З одного боку, Церква й армія бачили себе втіленням вічної Іспанії. З іншого — були андалузькі анархісти, каталонські автономісти й синдикалісти, баскські націоналісти, астурійські шахтарі — і всі їхні радикальні політично-економічні вимоги накладалися на вимогу місцевої автономії та давню образу на Мадрид. Спершу все це мало обходило зовнішній світ. Ситуація змінилася 1934 року, коли було придушено повстання астурійських шахтарів і знайома картина робітничого, класового протистояння потрапила в міжнародні новини. Ці події чітко збіглися із клерикально-авторитарним переворотом в Австрії й лише на рік відстали від приходу Гітлера до влади в Німеччині.

Але чому Іспанія раптом стала такою важливою 1936 року? Почасти тому, що для більшості спостерігачів країна йшла вже відомим шляхом: демократична республіка, над якою нависла загроза фашистських — чи в кожному разі антидемократичних — сил. У випадку Іспанії ці сили були явно реакційними: армія, землевласники і церква. Землевласники особливо — і в їхньому становищі небезпідставно — відчували загрозу від переможної коаліції Народного фронту: прогресивне оподаткування середніх ферм, постійні розмови про колективізацію землі. Це множило прихильників нового уряду, особливо на півдні, але не надто приваблювало дрібних землевласників у центрі й на заході країни. Отож ліві тих років несуть певну відповідальність за підштовхування виборців-центристів управо. Проте очевидно, що головна подія в Іспанії 1936 року — військовий переворот проти демократично обраного уряду. З історичної перспективи то був доволі традиційний іспанський переворот: армія, як то бувало не раз до того, проголосила, що промовляє і діє від імені народу проти політичного класу, який зраджує народні інтереси. Але цього разу громадянська війна між армією і політиками охопила за-разом низку внутрішніх конфліктів і локальних громадянських воєн, які тільки більше розпалювалися через загальнодержавний розкол.

Отже, європейська громадянська війна: та, що набувала обрисів у паризьких дискусіях, у радянській доктрині, у промовах Гітлера та Муссоліні. Усе це наче відбилося в іспанському дзеркалі. По всій Європі і правим, і лівим було зручно стверджувати, що комунізм відіграє вагому роль в іспанському конфлікті, хоча на ділі присутність комуністів набула значення вже по тому, як Сталін у жовтні 1936-го оголосив про підтримку республіканців. Решта лівиці переживала внутрішній розкол і, навіть за прихильним описом Орвелла, була політично некомпетентною і військово мізерною.

Конфлікт в Іспанії став європейським, інтелектуальним, політичним і військовим конфліктом значною мірою завдяки описам іззовні: комунізм проти фашизму, робітники проти капіталістів — а не Каталонія проти Мадрида, безземельні робітники Півдня проти середнього класу сільських землевласників Заходу, виразно католицькі регіони проти регіонів з антиклерикальними настроями. Іспанські комуністи претендували на визначальну роль, хоча насправді від початку були периферійною силою; соціалісти на місцях і республіканський центр не спромоглися їх перевершити — тим паче, зрештою їм була потрібна вся підтримка, яку тільки можна здобути.

Некомуністичні оборонці Республіки сплатили ціну за радянську підтримку: зростання впливу комуністів у тих регіонах, які вони тепер контролювали. Тим часом у регіонах, де домінували республіканці, з’явилися фактично автономні райони, де керували комуністи, соціалісти чи анархісти. У рамках революції відбувалася ще одна своєрідна революція: інколи справді радикальна, а інколи комуністи просто захоплювали контроль на місцях, щоб усунути конкуренцію з боку інших лівих.

Якщо ти був інтелектуалом в екзилі, Франція вибирала тебе. Париж просто собі був. Але Іспанія була активним вибором. Чому стільки людей подалися воювати до Іспанії?

Поїхати до Іспанії, щоб воювати на боці Республіки, було великою спокусою. Це спосіб бути антифашистом, долучитися до суспільства, що має зробити простий вибір у заманливих обставинах. Були й добровольці за правих, зокрема румуни, але більшість добровольців прибувала на підтримку лівих як слабшої сторони супроти реакційних сил. Крім того, нарешті — пам’ятаймо, вже змінилося покоління після Першої світової війни — ти міг вийти і щось зробити проти зростання загрози, яка нависала над демократією, республіками, прогресом, над світом Просвітництва й так далі. Свою виправу можна було дуже інтелектуально описати, а ще це було романтично — вирушити туди й загинути.

Повертаючись до Артура Кестлера — як до конкретної людини і як до прикладу. Як думаєш, чому саме Іспанія спонукала його відкинути радянську модель і відступити від комуністичної лінії?

Кестлер якийсь час був смертником — але у фашистській в’язниці, тому незрозуміло, чому саме цей досвід мав наштовхнути його на роздуми про події в Москві. Думаю, зокрема тому, що він був далеко від Парижа. Поза тепличним середовищем прогресивних інтелектуалів, відірваний від обставин, де було чимало поважних причин не те щоб лицемірити, але приховувати свої сумніви.

Тепер Кестлер опинився в Іспанії, а в Іспанії треба було діяти: тут уже не до міфології, єдності чи чого там іще. Певно, йому було легше казати собі правду, коли наступного ранку не довелося би зустрічати таких самих колишніх комуністів, своїх побратимів, які вирішили мовчати й неохоче ділилися тим, що думають насправді.

Коли вже цю межу перейдено, усе решта приходить дивовижно швидко. Ти згадуєш «Ніч ополудні», його книжку про сталінські показові процеси, написану...

...1940 року. Три книжки, що стосуються цього боку його біографії, — «Іспанське свідоцтво», «Покидьки людства» та «Ніч ополудні» — Кестлер написав у неймовірному темпі, вклавшись у два роки. У першій він розмірковує про іспанський досвід, у другій — про європейську дійсність 1940 року і про те, що сталося з його світом, а в третій підсумовує дві попередні: з таким досвідом і після таких утрат Кестлер уже міг відверто писати про трагедію комунізму.

Згодом він пише про свою втрату ілюзій. Але прикметно, що Кестлерова частина у збірці «Бог, який не впорався» — зовсім іншої природи...

Ніж усі решта.

Кестлер правдоподібно, переконливо, докладно пише про причини свого вступу до Комуністичної партії.

Думаю, якби було якесь дербі, де Орвелл і Кестлер змагалися б за найбільш значуще політично-інтелектуальне письмо англійською, ти, на відміну від багатьох, поставив би на Кестлера, а не Орвелла.

Мені здається, Орвелл працює у двох регістрах, дуже високому і дуже низькому. Низький — це англійське розуміння тонкощів англійців, специфічних нюансів класу й ілюзії в Англії. Незрівнянний дар короткого нарису добре придався йому в Іспанії, у «Данині Каталонії», хоча тут він виводить ширші висновки.

З іншого боку, Орвелл, безперечно, є найкращим англомовним прозаїком тоталітаризму, хоча до російських шедеврів не дотягує. Тут він оперує у найвищому з регістрів, розглядаючи найбільше з питань: у «Скотофермі» та, звісно, у «1984» він змальовує характерні риси тоталітаризму, щоби вказати на великі уроки про ціну віри, омани і влади в наш час.

Кестлер, як на мене, оперує ні в низькому, ні в найвищому регістрах. Він неперевершений у середньому діапазоні. Він зацікавлений не зобразити ідеологічні моделі та їхні вади, а проілюструвати умонастрої і хибне сприйняття світу: сам хибно сприйнятий світ цікавить його менше.

Так Кестлер (значно більше за Орвелла, який може бути в цьому несподівано зверхнім) виказує незвичайну емпатію в найбільшому питанні XX століття: як стільки розумних людей могли розказувати собі такі байки, що призвели до таких жахливих наслідків. Це Кестлерові вдається краще за всіх. Звісно, тому, що сам він був одним із тих людей. Натомість Орвелл, який ніколи так не обманювався, — винятковий спостерігач таких людей, але емпатією особливо не вирізняється.

Проте для обох них зворотний зв’язок між Іспанією та Радянським Союзом — щось надзвичайне. Ближче до кінця «Данини Каталонії» є уривок про сутички в Барселоні довкола телефонної станції, де Орвелл пише, що наслідки цього зачеплять не лише Барселону, не лише Іспанію — наслідки відгукнуться по цілому світу. Поза контекстом це звучить абсурдно...

Навіть дико.

...але він має рацію. Йому вдалося вловити логіку Великого терору в Радянському Союзі. Сталін справді розглядав Іспанію і Радянський Союз як елементи однієї боротьби. Він бачив усі ці речі так само, як Орвелл, хоч і оцінював їх навпаки. Ста-ліновим інтересом було, щоб те, що могло статися в Іспанії, ніколи не могло статися в Радянському Союзі. Для нього все це була єдина боротьба. А оскільки для Сталіна все було одним цілим, Орвелл таки має рацію...