Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 33)

Хоч я не любив і не люблю брати інтерв’ю, я проінтерв’ював сина і невістку Леона Блюма — Робера і Рене-Робер. Я намагався, хоч як незграбно, проникнути у внутрішній світ покоління європейських інтелектуалів, народжених у 1870–1910 роках. Сам Блюм народився 1872 року, невдовзі після Рози Люксембурґ, за три роки до Луїджі Ейнауді, за сім — до Вільяма Беверіджа, за десять — до Клемента Еттлі та Джона Мейнарда Кейнса. З усіма цими іменами Блюма єднає характерна для кінця XIX століття суміш культурної самовпевненості й обов’язку покращувати життя суспільства.

Вивчаючи період до 1939 року, проте обмеживши зацікавлення до лівих наступників ліберальної Європи, я, безперечно, оминав низку засадничих питань про політичне й передусім інтелектуальне життя тих десятиліть. Міжвоєнна ліва і центристська думка зовсім не розглядала можливості зла як стримувального, а тим паче провідного елементу публічної політики. Умисні політичні злочини штибу нацистських були просто незбагненними для більшості тогочасних спостерігачів і критиків, правих чи лівих.

Це можна проілюструвати тим фактом, що більшість західних коментаторів не зрозуміла сталінських голодів і терору 1930-х років. Звісно, чимало прогресивних ілюзій попередніх десятиліть поховала Перша світова війна — однак ще не замінила їх неможливістю поезії як такої.[30] Для декого 1930-ті і справді аж ніяк не були «ницим, безчесним десятиліттям» Одена.

Оксфордський історик Річард Кобб, який народився 1917 року, згадував Париж за Народного фронту як щасливе місце, сповнене надії та оптимізму. Для Кобба й багатьох інших 1930-ті були добою потужної енергії, що лиш чекала на мобілізацію. Відчуття приреченості чи кінця епохи охоплювало далеко не всіх. Сам Народний фронт (у Франції, як і в Іспанії) був знаковою коаліцією соціалістів, комуністів і радикалів. Його реформи у Франції, зокрема впровадження оплачуваних відпусток, скорочення робочого тижня, визнання прав профспілок тощо, неабияк перевершували очікування Блюмових союзників. Передусім комуністи, яких Москва проінструктувала підтримувати лівий буржуазний уряд Франції перед зростанням загрози від нацистської Німеччини, не були зацікавлені в залякуванні середнього класу, а тим паче в розпаленні революції.

Проте у правих і справді виникало враження ніби це революція. Блискучий реакційний критик Робер Бразільяк у матеріалі для «Je suis partout» переконував, що відбувається повторення Французької революції. Однак, на його думку, ця революція перевершить своїх попередниць, французьку й російську, адже може досягнути успіху, навіть не ламаючи власних принципів. Ще гірше: її очолював єврейський інтелектуал Леон Блюм.

У Блюмі як євреєві мене цікавило саме це: ненависть, яку він пробуджував. Нині важко навіть уявити масштаб відвертої, безсоромної упередженості та неприязні, на які в ті роки наражалися такі люди, як Блюм, лише й передусім через своє єврейське походження. З іншого боку, сам Блюм часто не відчував рівня та наслідків публічного антисемітизму і відповідних закидів на свою адресу. Звісно, ідентичність самого Блюма була дещо амбівалентною: гордий рафінований француз, він водночас був не менш гордим і відвертим євреєм. Пізніше він поєднував великі симпатії до новоствореної єврейської держави на Середньому Сході з майже цілковитою байдужістю до самого сіоністського послання. Певно, ці начебто суперечливі ідентичності й переконання не надто відрізнялися від моїх власних у різні періоди життя: можливо, це пояснює моє тривале зацікавлення Блюмом.

А все-таки я тримав єврейські питання чимдалі від своїх академічних зацікавлень. Попри власний недавній і пристрасний зв’язок з Ізраїлем, тоді, на початку 1970-х, я не подумав би зробити Блюмову єврейськість предметом досліджень. Єврейський політичний активізм поглинув усю мою підліткову увагу. Та, полишивши його, у професійному житті я ніби вже й не бачив єврейського питання, а тим паче не був у нього залучений. Тепер я розумію, що закінчив своє «єврейське десятиліття» і готувався зустріти його французького наступника.

Протягом 1970-х мене захоплювали інституції, політичні партії та соціальні теорії. Усе це я розглядав, хоч прямо й не казав цього, переважно як продукт соціальних обставин. У Кембриджі тих років Квентін Скіннер і Джон Данн[31], кожен по-своєму, викладали історію ідей, особливо враховуючи культурні, епістемологічні й текстові контексти інтелектуального виробництва. Саме їм я повністю завдячую серйозним ставленням до аналізування ідей, які виникли й розвинулися в інший час і в іншому місці. Але контекст для мене залишався соціальним або принаймні високополітичним, а не релігійним, культурним чи герменевтичним.

У Парижі я робив те, що має робити науковець: написав дисертацію, знайшов для неї видавця і вишукав нові ділянки для досліджень. Але в інших аспектах я не зовсім розумів, що роблю і куди прямую. Я не мав чіткого усвідомлення, як стати академічним істориком і що це мало б означати, хоча майже ні до чого іншого не надавався. Урешті-решт мені вдалося узгодити різні свої інтереси і схильності з академічною кар’єрою, але тільки завдяки удачі та щедрій допомозі інших.

Закінчуючи докторантуру, попервах я не міг знайти стипендії чи академічної посади, тому змирився з перспективою викладати в престижній школі для хлопчиків у Південному Лондоні. Завдяки Джонові Данну, моєму другові і наставнику в Кінґс-коледжі, я відтягував згоду на ту шкільну вакансію так довго, аж мені запропонували дослідницьку стипендію в Кінґсі.

У Кембриджі мені вдалося зачепитися великою мірою завдяки Джорджу Ліхтгаймові, видатному історикові марксизму й соціалізму, доброчинцю, з яким я ніколи в житті не зустрічався. У 1968–1973 роках я прочитав усі його важливі праці й чимало почерпнув із його бачення: то була позиція співчутливого, але непохитно критичного спостерігача марксизму кінця XIX — початку XX століть. І Ліхтгайм, і Анні Кріґель, вочевидь, написали сильні листи на мою підтримку, обидвоє — після прочитання моєї дисертації. Саме їм я завдячую всім, і годі знайти ще двох людей, перед якими я охочіше був би в боргу.

Проте Ліхтгайм і Кріґель у своїх уподобаннях належали до меншості, обоє були аутсайдерами принаймні для англійського академічного світу. Річард Кобб, провідний англомовний історик Франції та впливовий дослідник у сфері моїх зацікавлень, ніколи не вважав мене серйозним істориком. Для Кобба я був непроханим гостем-міждисциплінарником, наділеним усіма найгіршими рисами французького інтелектуала: я був людиною, яка пише про політику під личиною історичної науки.

Через його вето я не отримав жодної іншої оксбриджської стипендії чи посади, на які подавався в ті роки. Я не знайшов британського видавця для своєї дисертації. Хоча завдяки цій праці я почав викладати в Кінґсі, її було опубліковано лише французькою: контракт на книжку мені запропонували в Presses de la Fondation Nationale des Sciences Politiques. Перш ніж узяти на себе клопіт із виданням першої книжки нікому не відомого англійця, вони напевно отримали винятково переконливу рекомендацію — імовірно, від Анні Кріґель.

Мабуть, той факт, що я більше не намагався знайти англомовного видавця, свідчить: я і справді був радше інтелектуалом, ніж науковцем, я був цілковито наївним у питаннях кар’єрних розрахунків і стратегічного планування. Я просто не здогадувався, що видавати першу книжку французькою мовою — не найрозумніше рішення, якщо я хочу досягти успіху як професійний історик в Америці чи Британії. Кобб не зовсім помилявся, з класифікацією таки не все було однозначно. Я ступив на кар’єрну стежку англійського історика, але вважав себе французьким інтелектуалом-інакодумцем — і поводився відповідно.

На початку 1970-х ще можна було викладати історію в Англії, будучи цілком ізольованим від північноамериканської академічної спільноти. Атлантичний океан у ті часи був значно ширшим. Однак через кілька років після початку роботи в Кінґсі завдяки випадку і коротенькій зустрічі я дістав можливість поїхати до Каліфорнії. Якось я повечеряв із Роєм Віллісом[32], колишнім студентом Кінґсу, який тоді викладав у Каліфорнійському університеті в Дейвісі та написав ранню історію об’єднання Європи «Франція, Німеччина і нова Європа». Через дев’ять місяців після тієї нетривалої зустрічі він зателефонував мені до Кембриджа і запитав, чи хотів би я на рік приїхати до Дейвіса.

Як то прийнято в американців, Вілліс озвучив річну зарплату. Я вагався: сума була настільки вищою за те, що мені платили в Кембриджі, що я засумнівався, чи правильно почув. А він, по-своєму зрозумівши моє вагання, підвищив пропозицію: то була моя перша й одна з найуспішніших спроб у мистецтві торгування. Ми з Джекі прилетіли до Бостона наступного літа і, недовго побувши в друга у Кембриджі, що у штаті Массачусетс, купили величезний старий «Б’юїк» і вирушили через усю країну.

Той рік у Дейвісі, 1975/76, став моєю першою зустріччю зі Сполученими Штатами. Чудовий досвід. Ніщо мене не обмежувало. Я вперше викладав загальні курси з історії Європи і зрозумів, що в Каліфорнії не вийшло б, як це робили майже всі в Кембриджі, читати лекції з аркуша. Натомість я навчився імпровізувати і став повноцінним університетським викладачем.