Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 32)

Мені довелося не лише самостійно придумати тему дисертації, а й з нуля винайти problématique, сформулювати слушні питання і випрацювати критерії, за якими на них відповідатиму. Чому соціалізм не зумів виконати власних обіцянок? Чому соціалізм у Франції не спромігся на досягнення рівня північноєвропейської соціал-демократії? Чому у Франції 1919 року не відбулося повстання чи революції, попри відповідні очікування і радикальні перевороти деінде? Чому в ті роки перебрати на себе мантію Французької революції краще вдалося радянському комунізмові, а не місцевому соціалізмові республіканської Франції? Далеко були ще неозвучені питання про тріумф крайньої правиці в 1930-х. Чи зміцнення фашизму і націонал-соціалізму слід трактувати просто як поразку лівих? Отак я уявляв ці проблеми, і вже значно пізніше бліді питання налилися кров’ю.

Я читав усе, до чого міг дотягнутися. У межах своїх можливостей визначився з тематичними джерелами, з’ясував, де їх знайти, а тоді заходився читати. Єдине, що я міг із користю зробити в Англії, до переїзду в Париж і без доступу до французьких архівів, — це перечитати французьку пресу періоду після Першої світової. Тож під час весняного триместру 1970 року я поїхав до Лондона, поселився в матері Джекі Філліпс і взявся за вивчення французької колекції у газетному зібранні Британського музею в Коліндейлі, поступово дочитавшись до тіснішого знайомства з Францією 1920-х. Цілком природно та гостина ще більше зблизила мене з родиною Філліпсів, і наступного року ми з Джекі побралися. У нас було велике й доволі традиційне єврейське весілля під хупою — звісно, з розбиванням склянки.

Із початком стипендії в École Normale я став на шлях до ще одних заручин: із Францією, французькою історією та французькими інтелектуалами. У Кембриджі я підготувався, тож тепер чітко знав, із ким треба говорити в Парижі, сам налагодив контакти і значною мірою сам вів свою роботу (хоча формально мені призначили французького наукового керівника, професора Репе Ремона[29], ми один одному не сподобалися і за взаємною згодою зустрілись один-єдиний раз).

Раптом я опинився в епіцентрі інтелектуальної еліти республіканської Франції, минулої та сучасної. Я чудово усвідомлював, що вчуся в тій самій будівлі, де наприкінці XIX століття вчилися Еміль Дюркгайм і Леон Блюм, чи тридцять років по тому — Жан-Поль Сартр і Реймон Арон. Блаженне задоволення — бути оточеним розумними однодумцями у студентському містечку в П’ятому окрузі: не лише з комфортним побутом, а й із надзвичайно дружньою бібліотекою, в якій можна було брати книжки додому (доволі нечувано для Парижа — і тоді, і згодом).

Добре це чи зле, я почав мислити й говорити як normalien. Почасти йшлося про форму: я переймав позиції та стиль — у науковому контексті й загалом. Але також то був процес несвідомої адаптації. У виші було повно до абсурду перевчених молодих французів із роздутою самооцінкою і запалими грудьми: багато з них стали видатними професорами і старшими дипломатами по цілому світу. В тій насиченій тепличній атмосфері, геть відмінній від Кембриджа, я засвоїв спосіб мислення і логічних викладів, що залишився зі мною. Мої колеги й сучасники незрівнянно відстоювали свої думки, твердо і посутньо, хоча іноді неохоче сприймали докази та приклади, які можна почерпнути з життєвого досвіду. Я перейняв чесноти цього стилю — але його вади, без сумніву, теж.

Нині я розумію, що своїм входженням у французьке інтелектуальне життя завдячую Анні Кріґель, великій історикині французького комунізму. У Парижі я налагодив із нею контакт бодай тому, що Анні написала головну книгу з моєї теми, двотомний magnum opus «Витоки французького комунізму». Її переконання, що комунізм слід розглядати історично — як рух, а не абстракцію, — надзвичайно на мене вплинуло. До того ж вона виявилася винятково харизматичною особою. Анні також була вражена зустріччю із англійцем, який пристойно володів французькою і цікавився соціалізмом, а не модним тоді комунізмом.

У ті роки соціалізм як історична тема здавався мертвим. Соціалістична партія Франції не вразила здобутками в парламентських виборах 1968 року, а потім, 1971-го, розпалася невдовзі після президентських виборів, де показала слабкий результат. Звісно, із часом її відновив опортуніст Франсуа Міттеран — але як порожню електоральну машину, з новою назвою і позбавлену колишнього духу. На початку 1970-х єдиною лівою партією з далекими перспективами здавалася комуністична. У президентських виборах 1969 року вони набрали аж 21% голосів, залишивши решту лівиці далеко позаду.

Тож виглядало, що комунізм посідав центральне місце в минулому, сьогоденні та майбутньому французької лівиці. У Франції, як і в Італії, а тим паче у східніших краях, він міг подавати себе переможцем історії, що й робив: здавалося, соціалізм програв скрізь, крім далекої європейської Півночі. Але переможці мене не цікавили. Анні це розуміла і вважала похвальним для серйозного історика. Отже, завдяки їй та її друзям — особливо славетному Реймонові Арону — я знайшов свій шлях до історії Франції.

Анні Кріґель була непростою, незламною жінкою. Оманливо мініатюрна — півтора метра в капелюсі, — у шістнадцять Анні долучилася до Французького опору (сучасник Моріс Аґульйон, згодом автор «Республіки в селі», згадував, як ще довго після звільнення Франції у неї в гуртожитку висів на стіні пістолет-кулемет). На початку 1950-х Анні стала сталіністкою-доктринеркою, секретаркою-організаторкою і фактичною політичною комісаркою студентського комуністичного руху в Парижі. Як багато хто з її покоління, вона відійшла від юнацького політичного запалу через Угорську революцію 1956 року та радянське її придушення. Відтак вона стала визнаною експерткою з предмета своєї ж колишньої діяльності.

На момент нашої зустрічі Анні відчувала таку ж некритичну відданість і запал, як колись до СРСР, до Ізраїлю та сіонізму. Цікаво вийшло — чи не так і цікаво, — що мене дуже притягувала жінка, чиє комуністичне минуле й сіоністське теперішнє були мені майже однаково неприємними. А однак на початку 1970-х Анні Кріґель справила на мене чималий інтелектуальний вплив (ще однією такою людиною був Джордж Ліхтгайм). Про Анні виразно свідчить той факт, що, хоч я опонував її висновкам у своїй докторській дисертації, вона радо погодилася написати передмову до неї: так у Франції вийшла моя перша книжка, «Реконструкція Соціалістичної партії, 1920–1926».

У цій праці я і справді цитував Анні тільки для того, щоб їй заперечувати; загалом я всіляко уникав обговорення вторинних джерел зі своєї теми. Я твердо постановив не писати чергової історичної монографії в англійському чи американському стилі, де традиційно розглядають усі наявні інтерпретації, а тоді обережно додають власні невеличкі корективи. Натомість я хотів побачити, чого можу досягти самостійно.

Якщо для молодого науковця, якому ще немає тридцяти, це звучить дещо зарозуміло, мушу сказати на своє виправдання, що про чималу частину вторинної літератури я просто не знав, ба більше — мене ніколи не вчили з нею працювати. В історіографічних питаннях я переважно розбирався сам. Попри кембриджський диплом історика, я був трохи — чи й занадто — самоуком. На той час я цього не розумів, однак тим самим долучився до давньої та славної традиції істориків, які значною — дуже значною — частиною своєї освіти завдячували власному безсистемному читанню.

У ті паризькі роки я також познайомився із Борисом Суваріним, одним із засновників французького комунізму, хоча відомим насамперед, мабуть, як автор першої (і досі однієї з найкращих) праць про Сталіна і сталінізм. Саме Суварін прояснив чи підтвердив для мене те, що я намагався передати в кількох своїх книжках: глибину марксистської віри, на якій трималася політика старої європейської лівиці — незалежно від місця у спектрі радикальної політики. Суварін розповів мені кумедну історію, яка добре ілюструє цей зв’язок.

Шарль Раппопорт належав до того ж покоління комуністів-першопрохідців. Колись, на початку 1920-х, вони із Суваріним обговорювали Жана Лонґе, одного з очільників Соціалістичної партії Франції в період Першої світової війни. Лонґе був природженим угодовцем, завжди шукав серединний шлях між Леніним і мейн-стримним європейським соціалізмом: за ці маневри його дуже недолюблювали радикальні колеги. До того ж, він був онуком Маркса. Отже, Раппопорт повертається до Суваріна й каже: «Розумієш, з Лонґе річ у тому, що il voulait contenter tout le monde et son grand-pére», — тобто «він хоче вдовольнити всіх і свого дідуся». Дотепна алюзія на «Il voulait contenter tout le monde et son père», ключову фразу однієї з найвідоміших байок Лафонтена «Мельник, його син і віслюк». То була надзвичайно влучна характеристика Лонґе і таких як він — людей, які щосили намагаються узгодити відданість марксизмові зі своїм становищем у кожен конкретний момент. Але вся ця оповідка з усіма відсиланнями виявляє ще дещо суттєве про лівих інтелектуалів: спільний контекст, зумовлений не лише спільною політичною метою, а й великою начитаністю.

У дисертації я вирішив зосередитися на 1921–1926 роках, тому дистанціювався від 1930-х і проблеми Народного фронту. А втім, мене вже тоді вабила трагічна постать Леона Блюма, який стояв у центрі Соціалістичної партії в «моїх» 1920-х і який, як відомо, стане прем’єр-міністром Франції в наступному десятилітті. Свого часу мені не спало б на думку писати про історію в біографічному річищі. Однак уже тоді у своїй інтерпретації я не міг обійтися без постаті Блюма, який утілював щось більше за політичний соціалізм: послідовну спробу застосувати ідеали XIX століття у масовій політиці XX століття.