Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 35)

Що, власне, відбувається, коли пролетаріат перестає функціонувати як двигун історії? У руках практиків культурних і соціальних студій 1970-х років ця машина ще була придатна для використання: просто «робітників» треба було замінити на «жінок», або студентів, або селян, або темношкірих, або — рано чи пізно — на геїв, бодай на якусь групу, що мала вагомі підстави не задовольнятися наявним розподілом влади й повноважень.

Усе це вражало мене наївністю та незрілістю: роздратування, зумовлене особливостями моєї освіти. У 1970-х я опинився у такому собі часовому викривленні. Я розумів і великою мірою поділяв світогляд мислителів штибу Еріка Гобсбавма й Едварда Палмера Томпсона — більше, ніж зацікавлення мого академічного покоління. Цих авторів сформували проблеми 1920–1930-х років, і ці ж проблеми я вибрав для своєї дисертації.

Американські сучасники, здавалося, мчали вперед особливо швидко, не встигнувши вповні осягнути, що втрачають. З іншого боку, я здобув докторський ступінь у двадцять чотири роки й почав викладати, коли мої ровесники тільки знайомилися з науковими керівниками, заохочувані шукати нові сфери зацікавлень і методи. Я прокладав собі шлях наодинці, позбавлений поколіннєвих орієнтирів. Може, воно й не дивно, що схильності власного покоління не раз викликали в мене спротив.

У ті роки я не завжди робив слушний вибір. У 1977 році, невдовзі після повернення з Провансу до Кембриджа, я познайомився з Патрицією Гілден[35], магістранткою з Дейвіса, яка приїхала працювати зі мною. Під її впливом у своїй критиці нової соціальної історії я зробив виняток для жіночої історії, хоча насправді дуже мало знав про цю тему, а те, що знав, мене не вражало. Однак Патриція була дуже наполегливою і впевненою в собі феміністкою, різкою і безкомпромісною: це дивним чином підкуповувало. Тож, не соромлячись непослідовності, я потурав жіночій історії, залишаючись невблаганним у своїй погорді до решти міждисциплінарних студій чи студій ідентичності.

Наші стосунки зародилися під нещасливою зіркою, і не тільки тому, що змусили мене перетнути межу інтелектуальної чесності. Наступні кілька років я мотався між Англією й Америкою, часто вслід за Патрицією, яку, здавалося, вічно не влаштовувало поточне перебування. Навесні 1978 року я успішно подався на дві молодші посади у США — в Гарварді та Каліфорнійському університеті в Берклі. Я обрав Берклі: мовляв, Гарвард надто нагадує Кембридж, який я лишив позаду. Принаймні так я собі пояснював. Та головним чинником було те, що Патриція хотіла повернутися до Каліфорнії. Мені теж імпонувала така ідея, хоча мої інтелектуальні захоплення вже відходили від соціально-історичної тематики, якою я і зацікавив Берклі.

Так я застряг у Каліфорнійському університеті, де в 1978–1980 роках викладав соціальну історію всупереч власним уподобанням. Одного семестру я запропонував курс з історії соціалізму та комунізму в Європі. Зголосилося понад дві сотні студентів, тож задуманий семінар врешті перетворився на великий лекційний курс. Дійшовши до Льва Троцького і трагедії Російської революції, я зрозумів, звідки така популярність. Ще з 1920-х деякі марксисти (власне, леніністи) бачили у Троцькому непізнану альтернативу, точку, в якій історія збочила зі шляху, заморського короля. Як виявилося, у Північній Каліфорнії кінця 1970-х таких усе ще не бракувало. Після лекції про Троцького до мене підійшла група молодих людей, які сказали щось таке: «Тоні, нам дуже сподобався ваш курс, і ми хотіли спитати, чи не могли б ви виступити перед групою Четвертого Інтернаціоналу в Сан-Франциско, розповісти їм про помилки Троцького і як їх уникнути наступного разу».

У тому далекому краї я знайшов відображення юнацьких захоплень мого батька — і, певно, власних. Що пішло не так у революційній лівиці? Може, її поразка почасти призвела до страхітливого насильства 1930–1940-х у Європі? Для цих студентів, як і для мого батька та деяких його друзів, такі питання все ще вели до особистостей: відповіддю на дилему ленінізму був Троцький, а не Сталін. Я ніколи не розглядав цих проблем у такому аспекті, а на той час давно відійшов від революційного марксизму в будь-якій формі. Але я вловив знайомі відчуття, знайому тугу. І зрозумів, що насправді викладав професійний курс із практик крайньої лівої політики з історичним нахилом. Берклі вмів причарувати.

Однак Патриція наполягла, щоб ми жили в Дейвісі, а не в Берклі. Там ми й поселилися, тож до Берклі я мусив діставатися університетським автобусом, по сто кілометрів в один бік. Того ж літа, 1979-го, ми побралися в Дейвісі. А наступного семестру мені хоча би вдалося переїхати в Берклі: Патриція, вічно невдоволена місцем свого перебування, повернулася на докторську посаду в Англію.

За другий рік у Каліфорнії я остаточно зрозумів: я не на своєму місці. У Берклі я почувався дуже далеко від Європи і ще далі від своїх зацікавлень. В американській системі факультети й університети пропонують перспективним молодим викладачам кар’єрне зростання і штатні місця, даючи надію на безстрокову професорську посаду в майбутньому. Університетське середовище одержиме гонитвою за постійними посадами (і перешкоджанням у цьому іншим): таке підвищення забезпечує статус, достаток, незалежність і захищеність — чимала винагорода.

Мої перспективи штатної посади в Берклі затьмарила велика стаття 1979 року «Блазень у королівському пурпурі», у якій я критикував популярні тенденції в соціальній історії. Багато колег з історичного факультету патетично повідомляли, що з огляду на цей сумнозвісний есей будуть змушені голосувати проти мене. Як пояснив один із них, річ не в контроверсійному змісті, а в тому, що я «назвав імена». Зокрема, перелічуючи винуватців хибного розвитку соціальної історії, я згадав Вільяма Сюела[36], випускника Берклі. Якщо такий молодий доцент, як я, знецінював роботу студентів своїх колег, це вважали непростимою зневагою до закладу. Я, позбавлений як інституційної лояльності, так і розважливості, звісно, був неспроможний оцінити міру свого переступу. Через ту статтю голоси за надання мені постійної посади на факультеті розділилися, хоч усе-таки на мою користь. Але, попри всі тривалі перспективи, атмосфера вже зіпсувалася.

Я вирішив повернутися додому, в Англію, якщо випаде нагода. Факультет політики в Оксфорді відкрив лекторську вакансію зі стипендією в Коледжі святої Анни. Я подався й отримав запрошення. В Англію я повернувся з непідробною радістю. Я сумував за Каліфорнією: за їздою узбережною Першою магістраллю в «Мустанґу» з відкидним дахом, за політичними обговореннями з троцькістами і так далі. Ще мені бракувало моїх студентів. Але я ніколи не шкодував, що покинув Берклі.

Тут хочу тебе перервати, просто посеред оповіді.

І в особистому, і в професійному житті ти — лівий бунтар, але не бунтар проти лівих. Навіть твій сіонізм — соціалістичний, і ти повстаєш проти Ізраїлю, коли дізнаєшся, що не весь сіонізм такий. Як науковець ти досліджуєш цілком традиційні для марксистського історика теми, і твоє невдоволення 1970-ми почасти зумовлене тим, що ліві колеги відмовилися від марксистських категорій — які виринають наприкінці твоєї статті «Блазень у королівському пурпурі». У ній ти говориш про повний занепад соціальної історії, по суті, про «втрату віри в історію». Але мені здається, що на цьому етапі життя і кар’єри ти робиш останню спробу переконати себе, що в марксистські категорії можна вмістити все. Однак не всю історію XX століття можна зрозуміти в межах марксистських категорій чи навіть у ширших рамках просвітництва та його варіацій, однією з яких є марксизм.

З огляду на те, що ти сказав у нашій давнішій розмові про фашистів, думаю, ти погодишся. Отже, перш ніж повернутися до лівиці чи її поразок, згадаймо про ультраправих. Поговоримо про інтелектуальне життя крайньої правиці і про фашистів.

Ми вже згадували, і не востаннє, про емоційну й інтелектуальну привабливість марксизму та ленінізму. Зрештою, Народний фронт — це форма антифашизму. Однак антифашизму логічно передує фашизм: прихід до влади Муссоліні 1922 року, позірно подібний прихід до влади Гітлера 1933-го, зростання впливу румунських фашистів у 1930-х — та й, коли вже на те, слабша, однак важлива течія фашистської думки у Франції та Британії.

Дозволь почати з питання на тему, про яку ти вирішив не писати у своїй дисертації. Чому ми так охоче нехтуємо фашистськими інтелектуалами 1920–1930-х?

Коли ми говорили про марксистів, можна було почати з ідей. У фашистів справжніх ідей немає. У них є установки. У них є готові реакції на війну, депресію і відсталість. Але вони не виходять з комплексу ідей, щоб потім застосовувати їх до світу.

Можливо, це одна з причин, чому нам важко пригадати фашистів: якщо в них і були якісь арґументи, то зазвичай це арґументи проти чогось — лібералізму, демократії, марксизму.

До кінця 1930-х (чи навіть до воєнних окупацій на початку 1940-х), коли вони почали втручатися в політику з реальними наслідками на кшталт антисемітських законів, фашистські інтелектуали не надто вирізнялися в загальній політичній дискусії міжвоєнних років. Коли йшлося про важливі теми, як-от громадянська війна в Іспанії, Народний фронт, Ліга націй, Муссоліні, Америка, важко було відрізнити французів П’єра Дріє ля Рошеля чи Робера Бразі-льяка, явних фашистів, від авторів передовиць у провідній право-центристській французькій пресі.