Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 37)

До того ж, у ті перші роки Російська революція продукувала дієву і навіть красиву пропаганду. Ба більше, з часом більшовики виявили неабиякий хист до експлуатації публічного простору.

Можна зайти ще далі. Публічні образи фашизму й комунізму нерідко були дивовижно подібними. Перебудова Рима за Муссоліні страшенно схожа на архітектуру Московського університету. Якщо нічого не знати про історію Народного дому Ніколае Чаушеску, і не скажеш, чи це зразок фашистської, чи комуністичної архітектури. А ще їх єднав (на позір парадоксальний) консерватизм смаків у високому мистецтві, що прийшов на зміну ентузіазмові революційних років. У музиці, живописі, літературі, театрі, танці комуністи й фашисти з надзвичайною осторогою сприймали новаторство і творчу фантазію. У 1930-х радикали від естетики були однаково небажаними як у Москві, так і в Римі чи Берліні.

Мене вражає, що для румунських фашистів дуже важливим був публічний спів. Цікаво, чи не потребує фашизм — і це такий собі марксистський погляд — певного рівня технологічного розвитку, щоб людей можна було переміщувати легко, а інформацію — складніше. Зрештою, хор — це засіб комунікації, цілком придатний в епоху до радіо, яке в міжвоєнному румунському селі було не надто поширеним.

Саме в цій точці суспільства Європи вступають у добу мас. Люди можуть читати газети. Вони працюють у величезних колективах і отримують спільний досвід — у школі, війську, подорожі поїздом. Це масштабні свідомі себе спільноти, але здебільшого вони зовсім не схожі на справді демократичні суспільства. Тому країни на кшталт Італії чи Румунії були особливо сприйнятливими до рухів і організацій, що поєднували недемократичну форму з популярним змістом.

Думаю, це одна з причин, чому так мало людей їх розуміють. Зокрема, їх явно не розуміли їхні критики. Марксисти не могли знайти у фашистських партіях хоч якоїсь «класової логіки», тому відкидали їх як просто надбудову старого панівного класу, винайдену та інструменталізовану, щоб мобілізувати підтримку проти лівої загрози, — це слушне, але аж ніяк не вичерпне пояснення привабливості та функції фашизму.

Не дивно, що після Другої світової війни, коли в більшості Західної та частині Центральної Європи постали стабільні демократичні країни, фашизм утратив свій вплив. У пізніші десятиліття, коли розвинулося телебачення (й a fortiori інтернет), маси ділилися на дедалі дрібніші одиниці. Відповідно, традиційний фашизм, попри всю демагогічну й популістську привабливість, опинився в глухому куті: те єдине, що фашистам вдавалося надзвичайно добре, — перетворювати розлючені меншини на великі групи, а великі групи на натовпи — тепер стало надзвичайно складним завданням.

Так. Фашистам добре вдавалася тимчасова дефрагментація на національному рівні. Навряд чи нині хтось так зуміє — принаймні не в той самий спосіб.

Щоб фашизм мав якісь перспективи в сучасному світі, країна мала би застрягнути у становищі, де масове суспільство поєднано з вразливими, роздробленими політичними інституціями. Мені не спадає на думку жодна країна Заходу, де ці умови були б достатньо виражені.

Однак це зовсім не означає, ніби вимоги у фашистському стилі — чи особи з фашистськими нахилами — зникли назавжди. Нещодавно ми бачили їх у Польщі та Франції, ми бачимо, що їм непогано ведеться в Бельгії, Голландії й Угорщині. Але нинішні протофашисти скуті обставинами: по-перше, вони не можуть відкрито заявляти про свої справжні політичні вподобання. По-друге, їх підтримують лише в окремих містах чи в конкретних питаннях, як-от депортація іммігрантів або впровадження «тестів на громадянство». Нарешті, сьогоднішні потенційні фашисти мають діло з новим міжнародним контекстом. Їхня несвідома схильність мислити з виключно національної перспективи розбігається із сучасними акцентами на трансдержавних інституціях і міждержавній співпраці.

Певно, фашисти були останніми, хто вважали, що влада — це красиво.

Що влада красива, так. Комуністи до останнього вважали, що влада — це добре: апелювання до влади, подані у правильній доктринальній обгортці, досі не є чимось соромним. Але, не соромлячись, представляти владу як красу? Так, це суто фашистське явище. Однак не знаю, чи твоя думка застосовна до неєвропейського світу. Згадаймо Китай, найочевидніший приклад.

Боюся, Китай — і справді чудовий приклад.

Однак, повертаючись до Європи: появу фашизму й націонал-соціалізму часто пояснюють як наслідок несправедливих мирних угод по Першій світовій. Хоч американці впровадили принцип національного самовизначення, на ділі кордони креслили майже як раніше — щоб покарати переможених ворогів і винагородити союзників.

Та, схоже, не так і важливо, чи внаслідок Першої світової війни держави отримали, так би мовити, забагато території, а чи замало. Ось румуни, показовий приклад, отримали забагато — і саме вони стали яскравим зразком фашизму в міжвоєнній Європі. Тому важко погодитися, що річ у невдоволенні мирними угодами.

Італійці, без сумніву, належали до переможців. Так, якихось речей вони хотіли й не отримали, але, як і румуни, вони були на переможному боці. І все одно владу здобуває фашизм. Можливо, потрібне глибше пояснення, де йшлося би про невдоволення фашистів без огляду на те, скільки території отримали їхні держави в ім’я національного самовизначення.

З територією — власне, з розширенням території — проблема тільки загострюється. Фашистам завжди муляло, що серед них є меншини: живе свідчення, що національна держава, хай скільки в ній площі, усе одно не така, як вони хотіли. Злоякісна присутність — угорців, українців, євреїв — псує поетові образ Румунії, патріотові — образ Польщі, чи що там іще.

Такі сентименти можуть влучно накластися на відчуття, що, попри недавнє розширення, нація все одно замала в якомусь іншому сенсі: в очах інших націй чи порівняно з іншими цивілізаціями. Тому навіть найбільш самовдоволено витончені, естетичні й космополітичні фашисти — як-от румуни — часто опускаються до найгрубшого, ображеного націоналізму. Чому, питають вони, світ недооцінює нашу важливість? Чому світ не розуміє, що Румунія (чи Польща, чи Італія) — це культурний центр Європи? Тож відрізнити нещасливі країни від щасливих країн стає дуже важко. Навіть держави, які отримали все що хотіли, не отримали бажаного в ширшому сенсі: вони не стали тією країною, якою їх мала би зробити війна — якою прагнули стати, хоча десь глибоко завжди знали, що ніколи не стануть.

Ідея, що створення держави стане кінцем історії чи втамує поривання мас, дуже скоро виявилася помилковою, як-от у Польщі чи Балтійських країнах. У тому варіанті, коли ти вже маєш невелику державу, але вважаєш, що тобі потрібно тільки більше території, — як у Румунії — вона себе теж не виправдала.

Ця головоломка дала фашистам нагоду переформулювати проблему по-своєму. У 1920-х вони доводили, що питання не у відсутності держави (після 1919 року для більшості європейських націй це вже неактуально), а в тому, що наявна держави не така як треба. Держава — буржуазна, ліберальна, космополітична — надто слабка. Вона створена як бездумна імітація західних прецедентів. Її силоміць змусили змиритися із присутністю неправильних людей, піти на компроміс, тому вона етнічно забруднена й так далі.

Однак для фашистів перших повоєнних років це непогамовне усвідомлення національної слабкості часто посилювала економічна дійсність. Більшість малих країн Центральної та Південної Європи (переможних чи переможених) були матеріально спустошені: унаслідок або війни, або подальших територіальних перестановок. Зокрема, обвалилася торгівля. Колишні імперії, хоч які недосконалі, були великими зонами вільної торгівлі, чого зовсім не скажеш про нові національні держави.

Фашизм тут користав із явної слабкості сучасної демократичної лівиці: у соціал-демократів не було економічної політики. Певна річ, у соціал-демократів була соціальна політика й загальні уявлення про те, як за неї платити. І, звісно, у них були теорії — навіть економічні, — щоб пояснити неспроможність капіталізму. Але вони слабо уявляли, як керувати неспроможними капіталістичними економіками тепер, коли відповідальність лягла на них.

Отож повна мовчанка демократичної лівиці у 1920-х і в роки Великої депресії розв’язала фашистам руки: вони могли пропонувати радикальні економічні кроки, майже не знаючи конкуренції. Серед найцікавіших новонавернених у неофашизм тих років було чимало молодих, високоосвічених, перспективних лівих фахівців, як-от Анрі де Ман[38], Джон Стрейчі[39], Освальд Мослі та Марсель Деа. Усі вони бридливо відкинули соціалізм, побачивши, що той не здатен вигадливо зреагувати на економічну катастрофу.

У ранніх експериментах із державою добробуту фашисти могли правити своє саме тому, що їх не стримували марксистські суперечності про реформу versus революцію, їх не цікавили ніякі загальноприйняті установки. Тож вони могли сказати: можливо, нам варто планувати — так роблять совєти, і в них, здається, виходить; можливо, нам варто обібрати євреїв і розподілити награбоване — це доволі практично.

Треба віддати їм належне, там було і трохи складніше міркування: чом би нам не інструменталізувати держави для планування і накидання економічної політики — замість проходити марудні механізми парламентської політики. Надалі просто проголошуймо політику — замість шукати для неї підтримку. Така позиція найчастіше проявлялася у працях колишніх лівих, розчарованих «буржуазною демократією», або у проектах нетерплячих молодиків, які не мали досвіду в політиці. Навіщо нам, питали вони, вибудовувати державну політику з огляду на індивідуальну поведінку? Людина не має позичати більше, ніж здатна повернути, але держав такі обмеження не стосуються.