Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 30)

Думаю, тут є ще один нюанс, який стосується не лише асиміляції загалом, а власне Америки, географічно та політично віддаленої від Східної Європи та Середнього Сходу. Два найважливіші досвіди — Голокост, Ізраїль — навіть не є подіями в історії американських євреїв, принаймні не безпосередньо і не для більшості.

Це правда. Тому що більшість американських євреїв може відстежити історію своїх предків до прибуття в цю країну, що відбулося задовго до Голокосту й заснування держави Ізраїль.

Але, бачиш, зараз я захищаю американських євреїв, які переймаються Аушвіцем та Ізраїлем. Поглянь із їхньої перспективи: ось ти, шпортаючись, асимілюєшся в американське життя, іноді це комічно, іноді тяжко, але зрештою ти так-сяк подолав цей шлях... Аж тут на тебе нападають іззовні.

Подумай, як велося американським євреям під час Другої світової війни, з якими труднощами їм давалася реакція на Голокост. Гітлер заявляє, що євреї розв’язали війну, що його вороги б’ються в інтересах міжнародної єврейської змови, і цим ставить американських євреїв у незручне становище. А в 1930–1940-х антисемітизму Сполучених Штатах був значно поширенішим, ніж сьогодні.

Чимало американських євреїв міркували так: якщо вони розглядатимуть вбивство євреїв як казус беллі, то втраплять у Гітлерову пастку. Тому багато з них воліли мовчати й нічого не робити — водночас обурюючись, що Гітлер загнав їх у тупик. У ті роки всім, хто підтримував вступ Сполучених Штатів у війну, всіляко рекомендували бути обачними в питанні того зла, яке ми тепер трактуємо як головну подію війни.

Це я розумію. І погоджуюся, що в багатьох аспектах історія американських євреїв — це історія запізнілої реакції, часто із затримкою в покоління чи й більше, на події в Європі або на Середньому Сході. Усвідомлення єврейської катастрофи та її наслідків — серед яких створення держави Ізраїль — відбулося суттєво пізніше від самої події. Покоління 1950-х років воліло б і далі відводити погляд — це я можу підтвердити з посиланням на інший, але порівнянний британський досвід. Тоді Ізраїль був таким собі далеким родичем: наче людина, про яку приязно згадують і справно надсилають їй листівки на день народження, та якби вона приїхала в гості й надто затрималася, завдавала б незручності і, зрештою, дратувала би.

А головне, що дуже мало з-поміж моїх знайомих євреїв у ті роки хотіли поїхати й відвідати цього родича, а тим паче з ним жити. І якщо так було в Англії, що вже казати про США. Американці, у цьому сенсі подібно до ізраїльтян, цінували успіх, досягнення, кар’єрне зростання, індивідуалізм, подолання перешкод задля самореалізації та зневажливу байдужість до минулого. Тож із Голокостом усе було не так просто, надто зважаючи на поширений погляд, мовляв, євреї пішли «немов ягнята на заріз».

Гляньмо ще глибше. Думаю, Голокост було важко узгодити з почуттями американських євреїв — а тим паче із суспільним життям Америки загалом, — допоки сам національний наратив не навчився давати простір історіям страждання і жертовності, навіть ідеалізувати їх. Англійці завжди давали собі раду з дюнкерками — принизливими поразками, переспіваними як героїчні успіхи. Але американці зовсім донедавна були історично нетерпимими до поразок, воліли або заперечувати їх, або шукати в них позитивний моральний вимір.

Тому тривалий період американські євреї за звичкою надавали перевагу давнішому наративові: історії втечі — без жалю — зі старої батьківщини і прибуття до нового краю, де колишні ідентичності небагато важать. Ірвінґ Берлін був російським євреєм. Але, замість думати, говорити чи писати про свою російську єврейськість, він неперевершено писав американські мелодії з чіпкими й життєрадісними куплетами, таке музичне самопрославляння: йому це вдавалося значно краще, ніж більшості уродженців Америки. Берліна боготворили. Але хто в ті роки прославляв Ісаака Башевіса Зінґера? Згодом усе це зміниться, але, гадаю, не раніше 1980-х.

Хіба немає якихось проміжних стадій і якихось інших причин, чому американські євреї вагались ототожнювати себе з Голокостом? Згадаймо Холодну війну і все, що вона за собою потягла. Західні німці були, можливо, найважливішими союзниками Америки на Європейському континенті від 1950-х років: невблаганна дійсність вимагала їхньої спішної реабілітації. І Аденауер, канцлер від християнських демократів, цілком свідомо пропонував обміняти підтримку й відданість західних німців на американську згоду не говорити про неприємне недавнє минуле.

Тим часом у Західній Німеччині — і не тільки там — прихильності химерно перевернулися: лівиця перейшла від схвалення відважного маленького соціал-демократичного Ізраїлю до несприйняття сіоністського імперіалізму, тоді як правиця відмовилася від антисемітизму й навчилася любити наших міцних союзничків у Єврейській державі.

Міжнародне сприйняття Ізраїлю — окрема історія. Коли держава народжувалася, повитухою був Сталін. Зліва, хай то для комуністів чи некомуністів, виглядало, що держава східноєвропейських євреїв із соціалістичним тлом напевно має бути солідарним партнером, із міркувань ідеологічних і генеалогічних. Але Сталін скоро — власне, швидше за більшість — зрозумів, що закономірна траєкторія Ізраїлю приведе його до союзу з покровителями на Заході, особливо з огляду на те, як зростала важливість Середнього Сходу і Середземноморського регіону для західної безпеки й західних економічних інтересів. До решти лівих це розуміння приходило довше: у 1950-х і навіть у 1960-х Ізраїль усе ще асоціювався з мейнстримом політичної та інтелектуальної лівиці, яка ним захоплювалася. У перші три десятиліття в країні справді урядувала політична еліта, куди входили всуціль самопроголошені соціал-демократи того чи іншого штибу.

Міжнародна лівиця відвернулася від Ізраїлю не так під час Шестиденної війни 1967 року, як у період між нею та Війною Судного дня 1973-го. Гадаю, річ була радше в тому, як Ізраїль поводився з арабами, а не в його внутрішній політиці, яка тоді майже не змінилася.

Це правда, Шестиденна війна схилила багатьох американських євреїв на бік Ізраїлю, хоча, думаю, у США вона мала менший вплив, ніж у Європі. Але сучасне розуміння Голокосту почасти пов’язане з ідеєю, що у крайніх випадках для захисту прав людини варто застосовувати насильство. Із Голокостом зручніше асоціюватися, коли його починають ототожнювати не лише із жертовністю, але й із правами людини — а отже, і з військовим втручанням в ім’я цих прав.

Якщо згадати, як американці виправдовували втручання в Югославські війни 1990-х років, стає зрозуміло: усі покликалися на приклад Голокосту — найстрашніше за всю історію порушення прав людини, яке не можна повторювати «ніколи знову». Тодішнє покоління політичної влади було навчене так мислити, і саме такими, по суті, були арґументи на захист втручання США проти Сербії.

Такі арґументи добре спрацьовують, коли йдеться про події в Європі. Цікаво, що універсалізацію Голокосту найкраще розуміли в місці, де він відбувся: вона мала сенс насамперед у Європі, адже старші європейці інстинктивно охоплювали цю логіку та інтуїтивно погоджувалися з висновком.

Але ця логіка, гадаю, зовсім по-іншому спрацьовує у застосуванні до всього світу — чи коли американці, як то часто, застосовують її до Ізраїлю та Середнього Сходу. Тут є ризик, що універсальна складова уроку, який можна винести з Аушвіца, відтепер стосується й Ізраїлю, а він, своєю чергою, перетворюється з країни на універсальну метафору: ніколи знову така країна, як Ізраїль, не постраждає від такої події, як Голокост. Але якщо дивитися з-поза Америки — скажімо, із самого Середнього Сходу, — то натягування моральної аналогії на місцеву політичну арену здається дещо специфічним.

Що далі від берегів США, то виразніше поведінка Ізраїлю схожа на звичайну політичну експлуатацію наративу жертви. Звісно, урешті віддаляєшся аж до країн і континентів — Східної Азії, Африки, — де сам Голокост є невідомою абстракцією. Звідти люди бачать лише чудернацьке видовище, як мала й незначна країна в небезпечному регіоні обертає найсильнішу країну світу собі на користь, але на шкоду інтересам своєї захисниці.

Отже, ця своєрідна ситуація має три виміри. Є некритична американська підтримка за посередництва спрощено-універсалізованого значення європейського геноциду. Далі — європейська реакція: стривайте, ми охоче визнаємо, що Голокост був усім тим, що ви кажете, однак не треба це самовільно присвоювати. А є решта світу, яка питає: що це за західна історія, яку ви нам накидаєте з гротескно викривленими геополітичними наслідками?

Повернімося до Америки, до джерела. Я спробую захистити американських євреїв і їхній світогляд приблизно так: Тоні, ти як виходець з Англії не стикався з глибокою, бентежною релігійністю неєврея. Її там просто немає. Звісно, люди належать до Англіканської церкви, це шанована й соціально корисна інституція, яка визначає святковий календар і чимось займає вдів. Але навряд чи її можна назвати вогнищем ревної побожності.

Натомість тут, у Сполучених Штатах, поза кількома регіонами на Східному й Західному узбережжях, зустрічаєш християн — справжніх християн. Вони святкують Різдво, і деякі з них — не вдавано. Великдень теж, з усіма його грізними кривавими відгомонами. А якщо заглибитись у сільську місцевість — звісно, небагато американських євреїв захочуть туди йти, — то побачиш ще дивовижніші форми ревної, екзотичної християнської віри.