Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 29)

Наскільки я знаю, ніхто з ізраїльської владної верхівки — і напевно ніхто з-поміж військової чи політичної еліти — ніколи приватно не виказував сумнівів у подальшому існуванні Ізраїлю: після 1967 року точно ні, та й до того зовсім рідко. Страх, ніби Ізраїль можуть «знищити», «стерти з лиця землі», «загнати в море» чи заподіяти йому ще щось, подібне на повторення минулого, — насправді не страх. Це політично зумовлена риторична стратегія. Можливо, цілком резонна: невеликій державі в неспокійному регіоні може бути вигідно за кожної нагоди заявляти про свою вразливість, безпорадність і потребу в міжнародному співчутті й підтримці. Але це не пояснює, чому неізраїльтяни на це купуються. Стисла відповідь очевидна: це дуже мало пов’язано з реаліями сучасного Середнього Сходу і всіляко пов’язано з Голокостом.

Як на мене, річ у почутті провини, поширеному в середовищі тих, кого ти не назвав уголос: американських євреїв, які не репатріюються в Ізраїль.

У нас була примовка, що сіоніст — це єврей, який платить іншому євреєві, щоб той жив в Ізраїлі. В Америці повно сіоністів. В американських євреїв дуже незвичайна проблема ідентичності: це помітна, загальновизнана, значуща і впливова «етнічна» меншина в країні, де етнічні меншини посідають особливе й зазвичай схвалюване місце в національній мозаїці. Але тільки євреї — етнічна меншина, яка не зовсім може так себе описати. Ми говоримо про італоамериканців, латиноамериканських американців, корінних американців і так далі. Ці терміни описують людей із явно позитивними конотаціями.

Та якби хтось заговорив про «єврейсько-американських» громадян, його негайно запідозрили б в упередженості; звісно, самі американські євреї не вживали б такого терміна. А однаково вони — євреї й американці. Чим же вони вирізняються? Певна річ, не віросповіданням, від якого більшість давно відійшла. За винятком непоказової меншості, американські євреї не знайомі з традиційними культурними практиками єврейства. Вони не мають особливої приватної чи успадкованої мови: більшість американських євреїв узагалі не знає їдишу й івриту. На відміну від польських чи ірландських американців, вони не плекають зворушливих спогадів про «стару батьківщину». Що ж їх об’єднує? Якщо спростити, то відповідь: Аушвіц та Ізраїль.

Аушвіц символізує минуле: пам’ять про страждання інших євреїв в інших місцях, в інший час. Ізраїль представляє сьогодення: єврейське досягнення у формі агресивної, самовпевненої військової держави — анти-Аушвіц. Євреї Америки можуть отримати ідентичність і встановити позитивну асоціацію з єврейською державою, при цьому не мусячи туди переїжджати, сплачувати податки чи ще якось змінювати підданство.

Мені здається, є щось патологічне в такому перенесенні сучасного самобачення на людей, які зовсім на тебе не схожі, людей з інших часів і місць. Навряд чи це здоровий шлях для американських євреїв — радо ототожнюватися з єврейськими жертвами минулого, аж до цілком поширеного переконання, що найкраща підстава допомагати Ізраїлю — імовірність скорого повторення Голокосту. Чи справді єврейськість вимагає, щоб ти звідусіль очікував ще одного 1938 року? Якщо так, мабуть, є сенс безумовно підтримувати державу, яка й сама заявляє про подібні очікування. Але це не схоже на нормальне життя.

Якщо вже ми заговорили про американських євреїв, думаю, тут є ще два чинники. Виокремлю одне з твоїх спостережень і зроблю припущення, що ті американські євреї, які мають ґрунтовно сформульовані погляди на, скажімо, політику Америки на Середньому Сході, не ототожнюються з Ізраїлем як таким. Вони радше стали на бік «Лікуду» — чи, може, тих елементів «Лікуду», які пробуджують у них найбільше почуття провини. Іншими словами, ізраїльська правиця змушує свою американську аудиторію почуватися винувато — а та, своєю чергою, уповноважує правицю погано поводитися.

Але це ще не все. Як на мене, американські євреї мають щось спільне з темношкірими — спільну рису, не завжди помітну ззовні: євреї, як і темношкірі, знають, хто вони. Американські євреї легко впізнають своїх браттів американських євреїв. Ізраїльтяни так не вміють. За все моє життя лише один американський єврей запитав мене, чи я єврей, і було то в незвичній обстановці, на мосту у Празі. А ізраїльтяни весь час питають.

Коли ізраїльтяни приїжджають до Сполучених Штатів і роззираються, вони й гадки не мають, хто там єврей, а хто — баптист із Канзасу, і я не перебільшую. Американські євреї, навпаки, протягом життя постійно відзначають ці відмінності, яких інші американці можуть зовсім не усвідомлювати. Зрештою, американці-неєвреї так само, як ізраїльтяни, не можуть вирізнити єврея з-поміж інших — і уникають таких розрізнень.

Це не просто добре виховання: більшість американців справді не бачить, хто єврей, а хто ні. Гадаю, якщо спитати людей в Америці, чи Пол Вулфовіц — єврей, вони... ні, Тоні, кажу тобі, я їх знаю. Вони замисляться, а тоді скажуть: та якось я не думав, може, і єврей.

Ну, якщо це правда — а доведеться повірити тобі на слово, — то дуже цікаво.

Зате американський єврей дивиться на Пола Вулфовіца і каже: так, це наш — і, Боже мій милий, в яку халепу він нас втягує? Як це все відгукнеться нам, євреям, ця дурна війна в Іраку (або, інший скаже, чудова війна в Іраку)?

Тому євреї Америки опиняються в особливому становищі. Вони знають, хто вони, але соціальне оточення не знає чи принаймні знає набагато менше, ніж американські євреї собі уявляють. Ба більше, оточенню не дуже-mo є до того діло — знову-таки, менше, ніж уявляють американські євреї. Чи більшість американців обходить той факт, що Стівен Спілберґ — єврей? Навряд чи. І навряд чи їм є діло до того, що весь Голлівуд надзвичайно єврейський. Досягнення і заслуги євреїв у цій країні просто не викликають особливого резонансу, як не крути.

Виходить, наче ми зберегли половину традиційних моделей сепарації, успадкованих від ашкеназі, — знай своїх, — але зовсім втратили другу половину: тут немає традиції християнського селянства, яке інстинктивно й підозріливо відчуває євреїв поміж себе. Сполучені Штати просто надто великі й розмаїті — а поселення євреїв надто концентровані географічно, — щоб усталилося таке чуття і впізнавання.

Можливо. Але додай до цієї картини ще надзвичайний успіх антирасистського законодавства, політики мультикультуралізму й політкоректності останніх сорока років. По-різному до американців доносили, що не варто — не можна — зациклюватися на тому, чи хтось темношкірий, єврей або хтось там іще. З часом, через закон і практику, це переросло в системну безпристрасність. Якщо людям достатньо часто казати, що визначати інших за кольором, вірою чи культурою — погано, і якщо з іншого боку не тиснуть расистські партії, інституціалізовані упередження, масовий страх або ще якісь форми демагогічної мобілізації — урешті коректна поведінка стає звичкою.

Ніколи й ніде у світі не було такого законодавчого чи культурного тиску на користь асиміляції та етнічної неупередженості. За винятком Франції: а там, як тобі відомо, для цього були зовсім інші мотивації й обставини. Та, незважаючи на це, деякі результати порівнянні з американськими. Якщо не брати до уваги, що деякі видатні особи бувають носіями очевидно (іноземних) єврейських прізвищ на зразок Фінкелькрот, французьким глядачам, слухачам і читачам цілком властиво не знати, що інтелектуал чи публічний мовець — єврей, і бути байдужими до такої інформації.

Ось, мабуть, найвиразніший сучасний приклад: я ніколи не чув, щоб опоненти Бернара-Анрі Леві — якого бодай через прізвище важко прийняти не за єврея — згадували про його єврейськість. Схоже, є розуміння: якщо публічна особа у Франції має певні риси чи вади, їх можна назвати, схвально чи ні, але не вдаючись до етнічного таврування. Однак, зауваж, до 1945 року було далеко не так.

Як на мене, цікаве питання випливає з твого твердження, що євреї в Америці мають суто суб’єктивне відчуття своєї особливої ідентичності, а зовнішні спостерігачі його не поділяють. Якщо правда, що тільки євреї можуть ідентифікувати одні одних, то Сполучені Штати мали би бути втіленим викликом самим засадам сіонізму. Зрештою, якщо можна приїхати до країни, де — колись — люди не усвідомлюватимуть, що ти єврей, коли ти сам їм про це не повідомиш, то ми реалізували одне з найбільших прагнень асиміляціоністів. У такому разі навіщо нам Ізраїль?

Отже, цікавий парадокс: в одній із небагатьох країн, де асиміляція по-справжньому відбулася, ми зустрічаємо євреїв, рідкісно одержимих тими обставинами, за яких асиміляція або провалилася, або від неї рішуче відмовилися, — масовим знищенням і єврейською державою. Чому не де-небудь, а саме в Америці євреїв так непокоять ці питання?

Мушу тобі нагадати, що в моїх учителів-сіоністів є відповідь на такі парадокси: навіть якщо неєвреї любитимуть тебе і ставитимуться як до свого, ти не любитимеш себе. Навіть так: саме через це ти любитимеш себе ще менше. І шукатимеш інших способів утвердити свою єврейську окремішність. Але асиміляція має свою ціну: єврейськість, яку ти утверджуватимеш, буде спотвореною і нездоровою.

Інколи мені здається, що в цьому сіоністи мають рацію.