Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 25)
4. Кінґс і кібуци: сіоніст із Кембриджа
У 1963 році батько поцікавився, чи не хотів би я поїхати до Ізраїлю, де вони з матір’ю вперше побували незадовго до того. Батьки знайшли єврейську молодіжну організацію «Дрор», пов’язану з рухом кібуців, яка організовувала літні подорожі до Ізраїлю для молодих англійських євреїв. Мене зачарували ізраїльські вербувальники, які очолювали цей рух у Лондоні, — Цві та Майя Дубінські, представники давнього лівого кібуцького руху «Гакіббутц Гаме-угад». Цві, професійний прозелітист років під тридцять, був ідейним харизматичним сіоністом. Його дружина Майя, яка народилася в Парижі (згодом виявилося, що її тітка заміжня за моїм троюрідним братом), була вродливою космополіткою. Того літа я подався з ними до Ізраїлю — і мене накрило з головою.
Так почався мій роман із кібуцом. В Ізраїлі були привабливі дівчата, приязні і прості єврейські хлопці, які не переймалися своєю єврейськістю чи ворожістю оточення. Тамтешнє середовище хоч і не було зовсім знайомим, а все ж не було й цілком інакшим або чужим. Але, навіть занурюючись у сіонізм і його ідеологічні відтінки, я несвідомо дещо стримувався. В ідеологізованіших тогочасних кібуцах новоприбулим із діаспори давали гебрайські імена. То мав бути або біблійний відповідник європейського імені гостя, або ім’я, якось із ним пов’язане, — як частина не надто делікатного процесу відтягування молодих євреїв від європейської спадщини та вміщення їх у середньосхідне майбутнє. Оскільки біблійного відповідника «Тоні» не було, нові друзі з кібуцу поміняли місцями «н» із «т» і спробували наректи мене Натаном. Я одразу відмовився, тож мене називали просто Тоні.
Сім тижнів я працював у кібуці Гакук у Галілеї. Пізніше зрозумів: мене не тільки обробляли на еміграцію, а й використовували як дешеву сезонну робочу силу. Кібуцу було економічно вигідно немалим коштом відряджати чарівних представників до Англії, якщо ті поверталися з молодими людьми, ладними працювати на фермі. Звісно, моїм спонсорам цього і треба було. «Гакіббутц Гаме-угад» був кібуцьким рухом однієї з головних на той час лівоцентристських партій Ізраїлю «Ахдут га-Авода». Для партії рух кібуців становив фінансовий, соціальний, політичний і символічний капітал, а ми, новобранці, були його майбутнім. Але якщо й ішлося про експлуатацію, ніхто не протестував. Мені, звісно, подобалося: збираєш банани, здоров’я хоч відбавляй, їздиш всією країною на вантажівці, відвідуєш із дівчатами Єрусалим.
Суть робітничого сіонізму полягала в завіті єврейської праці: ідеї врятувати євреїв діаспори від зніженого асимільованого життя і перевезти в далекі колективні поселення сільської Палестини, щоб там вони створювали (і, як передбачала ідеологія, відтворювали) живе єврейське селянство, яка ні зазнає експлуатації, ані експлуатує. Я побачив Ізраїль крізь рожеві окуляри: унікально лівоцентристський край, де всі, кого я знав, були пов’язані з кібуцом, тож я міг спроектувати суто єврейський соціал-демократичний ідеалізм на все єврейське населення. Я жодного разу не зустрів араба, ліві кібуцькі рухи не наймали арабських робітників. Тепер я розумію: не так для того, щоб триматися своїх егалітаристських декларацій, як для того, щоб ізолюватися від незручних реалій життя на Середньому Сході. Звісно, тоді я цього всього не усвідомлював — хоча, пам’ятаю, замислювався, чому, подовгу живучи в кібуцах неподалік найлюдніших арабських громад, не бачив жодного араба.
Я влився, я був кундерівським «танцівником»[25]: долучився до кола, вивчив мову в прямому й політичному сенсах. Я був одним із них — тобто одним із
До Англії я повернувся ідейним соціалістом-сіоністом: у п’ятнадцять років моя віра ґрунтувалася на обох цих тотожностях. Певна річ, мій сіонізм був виявом підліткового бунту, але, гадаю, бунту не проти якихось конкретних — батьківських чи соціальних — норм або влади. Я зовсім не приставав на політичні переконання, неприйнятні для моїх батьків: навпаки. Також я не бунтував проти культури, одягу, музики чи державної політики Англії — принаймні не більше за будь-кого іншого в ті часи і, може, трохи менше за багатьох. Бунтував я проти своєї
Мати хапалася за голову. Вона вважала сіонізм лише показною формою єврейськості, а демонстративна єврейськість, на її думку, була ознакою і несмаку, і необачності. Крім того, вона усвідомлювала, що сіонізм може зашкодити моєму навчанню: так зрештою і сталося. Вона невідступно наполягала, що академічна успішність — понад усе, поки я схилявся до думки, що, мабуть, бананова плантація на Галілейському морі цікавіша, ніж підготовка до A-levels (британських державних випускних іспитів, що дають право вступати до університету).
Мама розуміла й те, що я дуже тягнувся до харизматичної пари, яка вперше познайомила мене з Ізраїлем. Чиста правда, мені дуже подобалася Майя, не надто від мене старша. Було би перебільшенням сказати, ніби саме через неї я присвятив наступні чотири роки життя сіонізмові, однак та історія явно закрутилася довкола неї. Майя втілювала щось, що (як розуміла моя мати) могло віднадити мене від мого іншого «я» — усамітненої, інтелектуальної, самодостатньої дитини попередніх років. Саме тому батько спершу поставився до затії з ентузіазмом, аж поки почав і собі зауважувати тривожні дзвіночки. Тоді обоє почали щосили протистояти моєму прагненню кинути школу і втекти в кібуц.
Ми дійшли неформальної згоди: мені дозволяли їхати в Ізраїль, та спершу я мусив скласти іспити. На ці умови я пристав тільки тому, що бунтар із мене був ніякий. У кожному разі більшості іспитів A-levels я так і не склав, але й школи не кинув. Натомість, заохочений шкільними вчителями, я на рік раніше склав вступний іспит до Кембриджського університету. Тогочасні правила передбачали: якщо ти показав високий рівень на цьому іспиті й тебе приймає один із коледжів, мінімальні вимоги допущення до університету виконано.
Восени 1965-го, того місяця перед кембриджським іспитом, я активно зустрічався з дівчиною із сіоністського молодіжного руху, від чого, зрозуміло, підготовка до іспиту суттєво страждала. Якось, повернувшись додому близько другої ночі, я з жахом застав батька, який чекав на мене у вітальні. Я вислухав лекцію про те, як нерозумно — м’яко кажучи — надавати жіночому товариству перевагу перед навчанням. Здається, по тому я не ображався на цю прочуханку: можливо, уже тоді розумів, як багато для мене робить батько. Без церемоній покинувши бідолашну дівчину, я вчився денно й нічно і склав той іспит найкраще з усіх іспитів, які були в моєму житті до того чи після.
У ті часи кембриджські коледжі надсилали телеграми — справжні телеграми, — у яких повідомляли, що ти отримав місце. Тож одного вечора в Північному Лондоні, до помешкання якихось друзів-сіоністів — головний плюс того дому полягав у присутності двох надзвичайно вродливих дівчат мого віку, — мені зателефонували батьки і сказали, що на мене чекає телеграма. Звісно, вони відкрили її та прочитали, що мені призначено
Наступного тижня я надіслав старшому наставникові Кінґс-коледжу лист, у якому запитав, чи він дозволить мені припинити підготовку до
З невимовним полегшенням я залишив позаду шість років навчання у старших класах і провів весну й літо 1966 року в Ізраїлі, у кібуці Маханаїм. Саме це місце я обрав просто тому, що так мені сказали зробити в кібуцькій організації. Тепер я працював в апельсинових садах, і це була легша робота, ніж на приозерних бананових плантаціях Гакука: цитрусовий аромат набагато приємніший, ніж водяні змії під ногами.
Маханаїм належав до того ж кібуцького руху, що й Гакук, хоча тут серйозніше ставилися до ідеологічно-побутових питань (як-от розподіл електричних приладів і купони на одяг). Громада в Маханаїмі була більша і краще організована, однак не така дружня, абсолютно нетерпима до інакодумства. Я провів у кібуці не один місяць, однак тамтешня атмосфера здавалася дедалі більш задушливою і негостинною: такий собі колгосп.