Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 27)
Навесні 1967 року, коли визрівав конфлікт перед Шестиденною війною, я брав активну участь в організації підтримки для Ізраїлю. Ізраїльські сіоністські організації, кібуци й фабрики звернулись із закликом до волонтерів, щоб ті приїхали працювати на заміну резервістам, мобілізованим в очікуванні боїв. Із Кембриджа я допомагав облаштувати національну організацію з пошуку й відправлення волонтерів. Тоді я також полетів до Ізраїлю разом із Джекі та ще одним приятелем, Моррісом Коеном: ми сіли в останній літак, перш ніж аеропорт Лода перестав приймати рейси. Мені знову довелося просити в Кінґсу дозволу передчасно припинити навчання (хоча цього разу — лише на кілька тижнів, бо іспити першого курсу я вже склав), і цей дозвіл мені знову ласкаво надали.
По прибутті на нас чекав автобус, який мав відвезти цілий літак волонтерів до Маханаїма. Але туди я не мав наміру повертатися, тому сказав водієві, щоби принаймні нас трьох висадив у Гакуку. Я злукавив: мовляв, нас скерували саме в це поселення. Ізраїль напередодні війни був під повним світломаскуванням, довелося показувати дорогу в темряві. На місці нам пощастило застати Майю Дубінські в їдальні: то було добре, адже нас не чекали, ми прибули без жодного попередження.
Майї, яку я не бачив два роки, схоже, було трохи не до того, щоб нас приймати. Ми втрапили в розпал її інтрижки — далеко не першої, — і кібуц, замість підперізувати крижі перед битвою, недоречно розділився на друзів Майї і тих, хто підтримували обмануту дружину її коханця. Отак я погнався за романтичними спогадами і пригодами, а наздогнав банальний сільський секс-скандал.
Але що вдієш. Під час війни й одразу після неї я знову працював на банановій плантації коло Галілейського моря. А через кілька тижнів переможна армія Ізраїлю закликала добровольців у допоміжні війська і на підмогу з повоєнними завданнями. У мої дев’ятнадцять то була непереборна спокуса. Тож я зголосився, і разом із приятелем Лі Айзексом ми дісталися Голанських висот, де нас приписали до місцевої частини.
Ми мали переганяти захоплені вантажівки сирійської армії до Ізраїлю, але, на мій жаль, мене швидко перепризначили на перекладацьку роботу. Я непогано говорив івритом і вільно володів французькою. А там кишіло англо- і франкомовними добровольцями, які поз’їжджалися до Ізраїлю з усіх куточків світу, майже (або й зовсім) не знаючи мови. Так я ненадовго став тристороннім перекладачем між молодими ізраїльськими офіцерами і франко- й англомовними помічниками, приписаними до їхніх частин.
Так я набачився ізраїльської армії більше, ніж якби просто ганяв вантажівки в долину, і то був доволі повчальний досвід. Я вперше усвідомив, що Ізраїль — не соціал-демократичний рай миролюбних євреїв-фермерів, які просто опинилися в Ізраїлі, а поза тим були такими ж, як я. Культура й народ кардинально відрізнялися від тих, які я навчився бачити чи вперто змальовував у власній уяві. Молодших офіцерів, з якими я там познайомився, набрали з міст і містечок, а не кібуців, і завдяки їм я зрозумів те, що давно мало бути очевидним: мрія про сільський соціалізм — не більше ніж мрія. Центрами тяжіння Єврейської держави будуть (і мусять бути) її міста. Словом, я збагнув, що не жив — і ніколи не бував — у справжньому Ізраїлі.
Натомість мене було втягнуто в анахронізм, я жив в анахронізмі, а тепер узрів глибину своїх ілюзій. Я вперше зустрів ізраїльтян, які були шовіністами в усіх сенсах: антиарабські переконання на межі з відвертим расизмом, цілковита незворушність перед перспективою вбивати арабів за першої-ліпшої нагоди. Ці люди нерідко шкодували, що їм не дозволили пробити дорогу аж до Дамаска й розгромити арабів раз і назавжди, і повнилися презирством до так званих «нащадків Голокосту» — євреїв, які жили за межами Ізраїлю і не розуміли чи не цінували нових євреїв, які в Ізраїлі народилися.
То не був фантазійний світ соціалістичного Ізраїлю, який так радо уявляли (і уявляють) численні європейці: бажана проекція всього хорошого, що було в єврейській Центральній Європі, позбавлена всього поганого. То була середньосхідна країна, яка зневажала сусідів, готова ось-ось спричинити катастрофічний розкол тривалістю в покоління, захопивши й окупувавши сусідську землю. Наприкінці того літа я покинув Ізраїль із відчуттям клаустрофобії та пригніченості. Я не навідувався туди ще два роки, до 1969-го. А приїхавши знову, зауважив за собою сильну нехіть майже до всього, що бачив. Колишні колеги з кібуцу і друзі тепер сприймали мене як чужинця та вигнанця.
Тридцять років по тому я повернувся до теми Ізраїлю й опублікував низку есеїв, у яких критикував практики цієї держави на Західному березі, а також бездумну підтримку цих практик з боку Америки. Восени 2003 року в есеї для «The New York Review of Books», яке зажило скандальної слави, я доводив, що створення єдиної держави для двох народів — хоч яке воно малоймовірне й небажане для більшості — було тоді найреалістичнішою перспективою для Середнього Сходу. Це твердження, живлене рівно відчаєм і надією, спровокувало шквал ресентименту та непорозуміння. Як єврей я відчуваю обов’язок критикувати Ізраїль затято й суворо, як того не можуть робити неєвреї — щоб не наразитися на несправедливі, однак дієві звинувачення в антисемітизмі.
Маючи особистий досвід сіоніста, я міг ідентифікувати той-таки фанатизм і короткозорий, ексклюзивістський тунельний погляд в інших — особливо помітний у середовищі американської групи підтримки Ізраїлю. Тепер я дедалі виразніше розумів (і досі розумію) проблему Ізраїлю як дилему для
Пишучи про концепцію єдиної держави, я умисне намагався вивести на світло стримувану дискусію. З одного боку, я жбурляв каменюку в незворушне плесо підтакувальної, некритичної згоди, характерної для самозваного єврейського «проводу» у США. Але також аудиторією моїх матеріалів були і є американці-неєвреї, які активно цікавляться Середнім Сходом, або навіть ті, кого просто непокоїть американська політика в тому регіоні, — чоловіки і жінки, змушені мовчати через закиди в антисемітизмі, хоч коли подадуть голос: на тему зловживань ізраїльського лобі, незаконності окупації, недоречності «голокостового» шантажу з боку Ізраїлю (не хочеш повторення Аушвіца — не критикуй нас), воєнних скандалів у Лівані чи секторі Гази.
Саме такі люди з усієї країни запрошували мене виступати: у церковних громадах, жіночих організаціях, школах тощо. Звичайні американці, краще за інших обізнані із зовнішнім світом: читачі «The New York Times», глядачі PBS, шкільні вчителі — усі вони шукали путівника для розгублених. Аж ось раптом перед ними була людина, ладна прийти і говорити відверто, без явних партійних настанов чи етнічних ідентифікацій.
Я не був, не є і не позиціоную себе людиною антиізраїльських поглядів. Я розумію, скільки всього хибного є в арабському світі, й анітрохи не соромлюся про це говорити. Я маю друзів-ізраїльтян і друзів-арабів. Я єврей, який зовсім не уникає розмов про тривожні наслідки сучасної одержимості довкола вшанування пам’яті Голокосту. Попри мій безкомпромісний стиль, я не є природженим полемістом і аж ніяк не є партійцем. Тож я починав обговорення з учнями старших класів, прихожанами церкви або читацькими зібраннями, а наостанок чув, які ж вони вдячні за рідкісну можливість відкрито дискутувати на ці обтяжливі теми.
Напруга між асиміляцією євреїв (у твоєму випадку — Кембридж і наукова кар’єра) і єврейським активізмом (у твоєму випадку — ізраїльські роки) від початку властива модерній єврейській політиці. По суті, сіонізм Теодора Герцля кінця XIX століття можна розглядати як спробу доволі асимільованого єврея експортувати кращу версію європейського життя на Середній Схід — у формі єврейської національної держави в Палестині.
Були різні Європи, різні європейські євреї, різні сіонізми. У суто інтелектуальних категоріях можна говорити про євреїв у Німеччині, Австрії чи Франції, які зростали, як і Герцль, у розчарованому світі Європи кінця XIX століття: для них сіонізм бодай частково був продовженням їхнього космополітичного європейського існування. Але такого просто не скажеш про євреїв — абсолютну більшість, принаймні серед ашкеназі, — які жили далі на схід, у смузі осілості й усередині Росії. Звісно, саме цим євреям випаде найважливіша роль у прийдешніх десятиліттях. Їхній світ досі був релігійним світом — зачарованим світом, попри всі біди, — тому бунт і сепарація набували для них значно драматичнішої подоби.
Але є ще одна відмінність, про яку ми вже говорили: між досвідом розчарованої асиміляції центральноєвропейських євреїв і досвідом сепарації та революційної спокуси, типовішим для євреїв Східної Європи. У сіонізмі це теж помітно, особливо в російській версії робітничого сіонізму, з якою ти мав діло. Ідея про можливість відтворити ідеальну сільську спільноту — не суто сіоністська, це радше й насамперед російська соціалістична ідея.