Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 24)

Що справді важило для інтелектуалів, то це середовище: люди, яких ти знав, — або люди, подібні на людей, яких ти знав, — і те, що з ними сталося. Поза цим середовищем були селяни, жертви колективізації, які втратили землю і мільйонами помирали від голоду на початку 1930-х, а наступними роками — їх сотнями тисяч розстрілювали.

У «Стежці динозавра» Кестлера є прекрасний есей «Маленькі кокетки Сен-Жермен-де-Пре». Він пише про французьких комуністів і попутників як про вуаєристів, які підглядають за історією крізь дірку в стіні, а самі не мусять її переживати. Жертв комунізму можна зручно перекваліфікувати (що часто й робилося) на жертв не людей, а Історії. Тоді комунізм видає себе за Геґелів дух, що виконує роботу історії в тих країнах, де історія не спромоглася сама. З такої дистанції можна арґументувати видатки й вигоди Історії: тільки видатки покладаються на когось іншого, а вигоди — вибирай, які лиш собі намрієш.

У певному сенсі це дуже схоже на дискусію довкола індустріальної революції, яку я вивчав студентом у Кінґс-коледжі: так, можливо, людські наслідки в короткотривалій перспективі були жахливі, але ця революція була і необхідною, і корисною. Необхідною, тому що без індустріалізації не сформувалося би багатство, потрібне для подолання мальтузіанських перешкод в аграрних суспільствах. До того ж зміни були благом, бо у тривалій перспективі стандарти життя зростали для всіх.

Подібні арґументи висувають західні апологети комунізму (в разі, якщо визнають масштаби його злочинів). Різниця, звісно, у тому, що 1833 року ніхто не сидів у Лондоні, плануючи індустріальну революцію і постановляючи — хоч якою ціною — нав’язати її іншим заради далеких перспектив.

Бертольт Брехт підсумував цю позицію у прикрому вірші, що багатьом такий любий:

Ненависть супроти підлоти Також спотворює риси обличчя. І гнів, що скипа від неправди, Доводить до хрипоти. Ах, усі ми, Хто готував опертя для зичливості, Часто зичливими бути не вміли.[24]

Словом, щоб виправдати злочини сьогодення, треба ні на мить не спускати очей із майбутніх здобутків. Та не варто забувати, що з таким підходом рахунок завжди виставляють іншим, і зазвичай — іншому часу й місцю.

Мені це схоже на вправу з прикладного політичного романтизму. Такі речі у XX столітті траплялися де завгодно. У світі, де стільки людей — передусім інтелектуалів — більше не вірять у потойбічне життя, смерть має набути альтернативного значення. Для неї мусить бути причина. Мабуть, вона урухомлює історію: Бог помер, хай живе смерть.

Усе це було б значно важче уявити, якби не Перша світова війна, що породила культ смерті й насильства. Комуністичних інтелектуалів і їхніх фашистських колег після 1917 року єднав глибокий потяг до смертної боротьби та її вигідних суспільних чи естетичних наслідків. Фашистські інтелектуали, зокрема, зробили зі смерті водночас виправдання і спокусу війни та громадянського насильства: з такого хаосу мали народитися краща людина і кращий світ.

Перш ніж ми почнемо себе вітати і скажемо «на цім прощавай», слід згадати, що ми аж ніяк не залишили в минулому цих романтичних відчуттів. Я добре пам’ятаю реакцію Кондолізи Райс, на той час держсекретарки США за президентства Джорджа Буша-молодшого, на Другу ліванську війну 2006 року. Коментуючи ізраїльське вторгнення в Південний Ліван і те, яких страждань воно завдало цивільному населенню, вона впевнено проголосила, що це «пологові муки нового Середнього Сходу». І я пам’ятаю, як тоді подумав, що це я вже чув. Ти знаєш, про що я: муки інших укотре виправдовують як поступ Історії, що несе новий світ, і так приписують сенс подіям, які в іншому разі були би непростимими і непоясненними. Якщо американська держсекретарка-консерваторка може вдаватися до таких словесних викрутів у XXI столітті, чому європейським інтелектуалам не можна було прикриватися аналогічними виправданнями півстоліття до того?

Повернімося на хвилину до Еріка Гобсбавма. Як так, що людина, яка припустилася такої помилки, а потім її так і не виправила, з часом стала одним із найкращих тлумачів століття? І його випадок не поодинокий.

Думаю, відповідь на це запитання багато чого прояснить. Ми завжди якось відчували — сам Гобсбавм, певно, й досі на цьому наполягав би, — що ти не можеш цілком осягнути образ XX століття, якщо ніколи не поділяв його ілюзій, зокрема ілюзії комуністичної. У цій точці історик інтелектуального життя XX століття ступає на територію нерозв’язного. Рішення, які люди приймали в 1930-х (і причини цих рішень), для нас збагненні. Це правда, навіть якщо ми не можемо уявити, як самі зробили би такий вибір. І навіть попри те, що ми чудово знаємо: через двадцять років чимало з тих людей шкодуватимуть про свій вибір або переглянуть його у сприятливішому світлі: помилка юності, тягар обставин, ще щось.

Людина, яка побувала комуністом, отримує здатність до співчутливого розуміння; знає, як воно було; долучалася до того, що здавалось найважливішими питаннями доби, і має матеріал для опрацювання. Історикові це дає перевагу, бо всі ми, напевно, прагнемо до співчутливого розуміння. Та якщо стверджувати, ніби колишня прихильність до сталінізму надає інтелектуальні переваги, з цього начебто випливає, що суто методологічно людина мала би прагнути бути також і колишнім нацистом.

У 1933 році видатні німці вибрали вітати нацистів — і радіти, коли ті їх приймали, призначали на високі посади в обмін на співучасть і мовчання: для нас нинішніх це незбагненно, хіба що як вияв людського боягузтва. Такі рішення і з віддалі часу лишаються проблемними, ми дуже не хочемо визнавати «помилок юності» чи «тягаря обставин» за пом’якшувальні обставини. Словом, ми геть непоблажливі до одного типу давніх політичних грішків, але терпимі й навіть співчутливі до іншого. Це може здатися непослідовним і навіть безглуздим, але певна логіка тут є.

Небагато буде користі для розуміння історії XX століття, якщо ми спробуємо проникнути в уми тих, хто формулював чи пропагував нацистську політику (і тому я не поділяю сучасного захвату «Благоволительками» Джонатана Літтелла). Мені не спадає на думку жоден нацистський інтелектуал, чиї міркування можна вважати цікавим історичним прочитанням думки XX століття.

І навпаки, я бачу не одну причину, щоб уважно — якщо й не співчутливо — прочитати нудотні твори деяких румунських та італійських фашистських інтелектуалів. Я не кажу, ніби фашизм у його ненімецьких формах був для нас чимось більш терпимим і стравним, бо, зрештою, там не йшлося про геноцид, повне знищення народів абощо. Я маю на увазі, що інші течії фашизму оперували в упізнаваних рамках націоналістичного ресентименту чи географічної несправедливості, які не лише зрозуміліші, а й мали і досі мають ширше застосування, якщо тільки ми захочемо зрозуміти довколишній світ.

Однак більшість того, про що говорили німецькі інтелектуали нацистського періоду — хай вони виступали як нацисти чи як прихильники нацистів, — стосувалося винятково німецького випадку. Справді, нацизм — як і романтична й постромантична національні традиції, з яких він виріс, — паразитував на низці тверджень про те, що саме робить німців унікальними. Багато румунських — чи італійських, чи іспанських — фашистських інтелектуалів вважали, що неабияк підтримують універсальні істини й категорії. Навіть у вкрай нарцисичному патріотичному запалі французькі фашистські інтелектуали на кшталт Робера Бразільяка чи Дріє ля Рошеля тішились уявленням, що їхні думки актуальні й цікаві далеко за межами Франції. Принаймні в цьому їх можна порівняти з колегами-комуністами: вони теж пропонували пояснення модерності та її критиків. Тож нам є чого в них повчитися.

Коли італійський ліберал-патріот Джузеппе Мадзіні писав про націоналізм у XIX столітті, він був упевнений, що націоналізм може і мусить бути універсальною ідеєю за принципом, який ти згадав: якщо національне самовизначення добре для Італії, то не існує причин, з яких воно не є добрим для всіх. Може бути багато ліберальних націй. Фашизм 1920–1930-х років можна розглядати як спотворений виплід таких міркувань: загалом фашист — представник однієї нації може підтримувати прагнення своїх соратників-фашистів в інших країнах. Але з націонал-соціалістом таке не пройде: нацизм стосується Німеччини і не може бути зразком для інших, адже його форма і зміст специфічно німецькі.

А втім, цікаво, чи саме з причин, які ти назвав, націонал-соціалізм таки не був універсальним. Культ фантазій про свою расу — крайній випадок, зовсім крайній. Але ж усі ми, певна річ, здатні повестися на оману власної унікальності? Схильність робити винятки для себе — універсальна людська вада, хіба ні?

Можливо. Ти висловлюєшся доволі абстрактно, не про самих мислителів, а про те, чого ми можемо навчитися загалом із природи помилок, від яких потерпали вони, а радше мільйони їхніх жертв. Я повторюся, що ми можемо й мусимо розрізняти нацистів і тих інтелектуалів, які — на власну ж думку — зберігали й утверджували свої універсальні риси. Типово просвітницька ідея причетності до міжнародної розмови: чи про політику, чи про витоки людського суспільства, механізми капіталізму, значення прогресу тощо. Можна впевнено стверджувати, що комуністичні — або, з деякими поправками, фашистські — інтелектуали були наступниками таких розмов. Про нацистів ми просто не можемо такого сказати.