Тесс Герритсен – Двійник (страница 72)

— Як почуваєтеся?

— Не дуже. Рука…

Мора скривилася.

— Схоже, час для ліків.

Ріццолі натиснула на кнопку виклику медсестри.

— Дякую. Дякую вам за все.

Вони замовкли — прийшла медсестра, увела дозу морфіну в крапельницю. Тиша тривала, й коли вона пішла, а ліки почали діяти.

Мора тихо мовила:

— Рік…

— Мені дуже прикро. Ви знаєте, він…

«Знаю». Вона зморгнула сльози.

— У нас так нічого й не було.

— Вона б вам не дозволила. Подряпини на вашому авто — то все через нього. Щоб ви трималися подалі від її чоловіка. Потрощені віконниці, мертва пташка в поштовій скриньці, усе те, що Анна приписувала Касселю, — гадаю, то Кармен намагалася залякати Анну і змусити її поїхати з міста. Залишити її чоловіка в спокої.

— Але тоді Анна повернулася до Бостона.

Ріццолі кивнула.

— Повернулася, бо дізналася, що має сестру.

«Мене».

— Тож Кармен стає відомо, що дівчина знову в місті, — продовжила детектив. — Пам’ятаєте, Анна лишила повідомлення на автовідповідачі Ріка? Дочка його почула й розповіла матері. І Кармен втратила останню надію на примирення. Інша жінка знову вторглася на її територію. У її родину.

Мора згадала слова Кармен: «Він був не твій».

— Чарлз Кассель сказав мені дещо, про кохання, — мовила Ріццолі. — Про те, що кохання ніколи не відпускає попри все. Звучить майже романтично, правда? Поки нас не розлучить смерть. А тоді згадуєш, скільки людей було вбито через те, що їхні коханці не хотіли їх відпускати, не здавалися.

Морфін уже розійшовся тілом Мори. Вона заплющила очі, вітаючи його обійми.

— Як ви дізналися? — мляво запитала вона. — Чому подумали про Кармен?

— «Чорний пазур». Треба було одразу розслідувати цей доказ — кулю. Але мене збили зі шляху Ленки. Звір.

— Мене теж, — прошепотіла Мора. Вона відчувала, як морфін присипляє її. — Здається, я готова, Джейн. До відповіді.

— Якої відповіді?

— Амальтея. Я мушу знати.

— Чи вона ваша мати?

— Так.

— Навіть якщо це так, це нічого не значить. Сама лиш біологія. Що ви отримаєте з цього знання?

— Правду, — зітхнула Мора. — Принаймні я знатиму правду.

«Правда, — думала Ріццолі, йдучи до свого авто. — Люди нечасто хочуть її чути. Чи ж не краще триматися за найтендітнішу надію на те, що ти — не рідня чудовиськам?» Але Мора хотіла фактів, і Ріццолі знала, що вони будуть брутальні. Пошукова команда вже знайшла на вкритому лісом схилі закопані рештки двох жінок, недалеко від місця, де Звір тримав Метті Первіс. Скільки ще вагітних відчули на собі жахи цього ящика? Скільки їх прокидалося в темряві і з криком билося в ці непробивні стіни? Скільки їх розуміло, як і Метті, який страшний на них чекає кінець, коли їхню користь як живих інкубаторів буде вичерпано?

«Чи пережила б я такий жах? Відповіді я ніколи не знатиму. Якщо не опинюся в такому ж ящику».

Біля свого авто в гаражі детектив спіймала себе на тому, що оглянула всі чотири колеса, перевіряючи чи вони цілі, тоді роздивилася всі автівки навколо, шукаючи можливого спостерігача. «Ось до чого доводить робота, — подумала вона. — Починаєш відчувати зло навколо, навіть тоді, коли його немає поряд».

Вона сіла до «Субару», завела двигун. Трохи посиділа, поки він гуркотів, поки всередині завдяки кондиціонеру вистигало повітря. Тоді дістала з сумочки телефон, думаючи: «Я мушу почути голос Гебріела. Мушу знати, що я не Метті Первіс, що мій чоловік мене справді любить. Так, як я люблю його».

Він відповів після першого ж сигналу.

— Агент Дін.

— Привіт.

Гебріел засміявся.

— Я саме хотів тебе набрати.

— Я скучила.

— Сподівався, що ти це скажеш. Я вже їду до аеропорту.

— Аеропорт? Тобто….

— Сідаю на наступний рейс до Бостона. То як щодо побачення із власним чоловіком сьогодні ввечері? Запишеш мене до списку своїх справ?

— Вічним чорнилом. Тільки повертайся. Будь ласка, повертайся.

Пауза. Тоді ніжний голос Гебріела:

— Джейн, у тебе все гаразд?

Її очі обпекли неочікувані сльози.

— О, це все кляті гормони. — Вона витерла обличчя й засміялася. — Здається, ти мені зараз дуже потрібен.

— Хай так і буде. Бо я вже їду.

Ріццолі усміхалася, їдучи до Натика, щоб відвідати ще одну пацієнтку в ще одній лікарні. Ще одна жінка, яка пережила ті страшні події. «Ці жінки надзвичайні, — подумала вона. — Мені пощастило знати їх обох».

Судячи з того, скільки фургонів телеканалів було на стоянці лікарні та скільки репортерів зібралося біля головного входу, преса теж вирішила, що з Метті Первіс варто познайомитися. Щоб увійти, Ріццолі довелося пробратися через шеренгу журналістів. Історія жінки, яку поховали в ящику, збурила національні ЗМІ. Детектив мала показати своє посвідчення двом різним охоронцям, перш ніж їй нарешті дозволили постукати у двері палати Метті. Не почувши відповіді, вона увійшла.

Телевізор працював, однак звук було вимкнено. На екрані мерехтіли картинки, на які ніхто не дивився. Метті лежала в ліжку, заплющивши очі, зовсім не схожа на доглянуту молоду наречену з весільного знімка. Її вуста набрякли й укрилися синцями, обличчя являло собою своєрідну мапу порізів і подряпин. Скручена кільцями трубка крапельниці була приклеєна пластирем до руки з поламаними нігтями та струпами на шкірі. Вона скидалася на лапу хижака. Однак обличчя Метті було безтурботне — то був мирний сон без кошмарів.

— Місіс Первіс? — неголосно покликала Ріццолі.

Метті розплющила очі, кілька разів кліпнула, перш ніж зосередитися на відвідувачці.

— О, детективе Ріццолі, ви повернулися.

— Вирішила перевірити, як ви тут. Як почуваєтеся?

Метті глибоко зітхнула.

— Значно краще. Котра година?

— Майже полудень.

— То я проспала весь ранок?

— Ви на це заслужили. Ні, не сідайте, розслабтеся.

— Я вже втомилася лежати на спині.

Вона відкинула покривало й сіла. Нечесане волосся спадало сплутаними пасмами.

— Бачила ваше маля в дитячому відділенні. Вона красуня.

— Правда ж? — Метті всміхнулася. — Я назву її Роуз. Завжди любила це ім’я.