Тесс Герритсен – Двійник (страница 74)

— Але ж я твоя мати. А ти — сестра Семюела. — Вона схилилася ще ближче. — Знати — це наше право. Ми його родина, Моро. Немає в житті нічого міцнішого за кров.

Мора дивилася в ці очі, так моторошно схожі на її власні, і бачила там не менший розум і навіть проблиск винятковості. Але це світло було спотворене — викручене відображення в розбитому дзеркалі.

— Кров нічого не важить, — мовила вона.

— То чому ти тут?

— Я прийшла, щоб востаннє подивитися на вас. А тепер я піду. Бо я вирішила, що попри все те, що може сказати ДНК, моя матір не ви.

— А хто ж?

— Жінка, яка мене любила. Ви не знаєте, як любити.

— Я любила твого брата. Могла б любити й тебе.

Амальтея простягнула руку понад столом і погладила Мору по щоці. Ніжний доторк, теплий, як справжня материнська рука.

— Дай мені шанс, — прошепотіла вона.

— Прощавайте, Амальтеє. — Мора підвелася, натиснула кнопку виклику охоронців. Сказала в інтерком: — Я закінчила. Готова йти.

— Ти повернешся, — сказала Амальтея.

Мора навіть не глянула не неї, не озирнулася, виходячи з кімнати. Чуючи голос Амальтеї за спиною:

— Моро! Ти ще повернешся!

Із шафки в кімнаті для відвідувачів Мора забрала свою сумочку, водійські права, кредитні картки. Усе те, що підтверджувало її особистість. «Але я вже знаю, хто я така», — подумала вона.

«І знаю, ким я не є».

На вулиці, просоченій літньою спекою, Мора зупинилася й глибоко вдихнула. Відчула, як тепло дня вимиває з її легень наліт в’язниці. Як отрута Амальтеї Ленк змивається з її життя.

Мора несла в своєму обличчі, у своїх очах докази її материнства. У її венах текла кров убивць. Однак зло не успадковується. Хоча генетично вона мала цей потенціал, так само було і з кожним дитям, яке приходило у цей світ. «Тут я нічим не відрізняюся від інших. Ми всі походимо від чудовиськ».

Вона пішла геть від дому полонених душ. Попереду було її авто й дорога додому. І Мора не озиралася.