Тесс Герритсен – Двійник (страница 71)

— Моро, — сказав він. — Повечеряйте зі мною.

Вона не дивилася на нього. Не зводила очей із зеленого сяйва панелі приладів, міркуючи над цією пропозицією.

— Учора ви мене питали, — мовив він. — Хотіли знати, чи звернув би я на вас увагу, якби не кохав вашу сестру. Здається, моїй відповіді ви не повірили.

Мора розвернулася й глянула на нього.

— Це неможливо перевірити, правда ж? Бо ви її таки кохали.

— То дайте мені шанс пізнати вас. Там, у лісі, то був не просто витвір моєї уяви. Це відчував я, відчували ви — між нами справді щось було. — Він схилився нижче, м’яко сказав: — Це всього лиш вечеря, Моро.

Вона подумала про години, проведені в цій стерильній будівлі, за роботою, в компанії самих лише мерців. Подумала: «Сьогодні я не хочу бути сама. Я хочу бути з живими».

— Китайський квартал тут поряд, — сказала вголос. — Можемо поїхати туди.

Баллард сів поряд із нею, вони подивилися одне на одного. Світло ліхтаря падало збоку, так що половина його обличчя лишалася в тіні. Він торкнувся її щоки. Тоді простягнув руку, щоб обійняти її, але вона вже линула до нього, готова до зустрічі на півдорозі. Навіть ближче. Його вуста знайшли її губи, і Мора почула своє власне зітхання. Відчула тепло його обіймів.

Вибух штовхнув її.

Вона здригнулася: вікно з боку Ріка вибухнуло, уламки скла обпекли щоку. Мора розплющила очі й подивилася на чоловіка. На криваву мішанину, що лишилася від обличчя. Тіло повільно повалилося на неї, головою на коліна, так, що її брюки просочила гаряча кров.

— Ріку. Ріку!

Краєм ока ошелешена жінка помітила за вікном рух. Підняла очі й побачила, як із темряви вигулькнула фігура в чорному, і тепер насувалася з невблаганною дієвістю робота.

«Йде мене вбити».

«Їдь звідси. Їдь».

Мора навалилася на тіло Ріка, щоб ізсунути його з коробки передач; з розваленого обличчя текла кров, руки одразу стали слизькі. Їй вдалося дати задній хід і натиснути на педаль газу.

«Лексус» хитнувся назад, рушив із місця.

Стрілець був десь позаду, наближався до неї.

Схлипуючи від зусиль, вона зіштовхнула Рікове обличчя з коробки передач, зануривши пальці в кривавий фарш. Смикнула ручку в положення переднього ходу.

Заднє скло розлетілося, засипало скалками волосся.

Мора зіщулилася і вдавила акселератор у підлогу. «Лексус» завищав і рвонув уперед. Стрілець перекрив найближчий виїзд із паркувального майданчика, лишивши їй тільки один шлях, до сусідньої стоянки медичного центру Бостонського університету, відділеної бордюрним каменем. Вона летіла прямо туди, готуючись до зіткнення з цим бар’єром. Коли колеса перевалили через бетонну перешкоду, вона відчула, як клацнули її зуби.

Ще одна куля розтрощила лобове скло.

Мора зігнулася, друзки скла посипалися на панель приладів, обстріляли її обличчя. Авто некеровано понесло вперед. Вона глянула вгору й побачила попереду ліхтарний стовп. Зіткнення не уникнути. Мора заплющила очі за мить до того, як спрацювала подушка безпеки. Її відкинуло на сидіння.

Ошелешена, вона повільно розплющила очі. Верещав її клаксон. Не замовкнув навіть тоді, як вона скотилася зі здутої подушки, поштовхом відчинила двері й викотилася на асфальт.

Похитуючись, Мора підвелася; у вухах дзвеніло від ревіння клаксона. Їй вдалося сховатися за найближчим авто на стоянці. Хоча ноги й не слухалися, вона змусила себе рухатися вперед під прикриттям автомобілів, а тоді раптом зупинилася.

Перед нею була велика відкрита ділянка.

Вона впала на коліна за колесом, визирнула з-за бампера. І відчула, як холоне кров, побачивши темну фігуру, невтомну, наче машина — вона вийшла з тіней і рушила до розбитого «Лексуса». Зупинилася в калюжі світла від ліхтаря.

Мора побачила відблиск світлого волосся, зібраного у хвіст.

Стрілець відчинила пасажирські двері, нахилилася всередину, дивлячись на тіло Балларда. Раптом вигулькнула знову, закрутила головою, прочісуючи поглядом стоянку.

Мора знову сховалася за колесом. У скронях стукотіла кров, вона панічно ковтала повітря. Подивилася на відкриту ділянку, яскраво освітлену черговим ліхтарем. За нею, через дорогу, було видно яскраво-червону вивіску медичного центру «Швидка допомога». Треба всього лиш подолати цю ділянку й перебігти через Олбані-стрит. Ревіння її клаксона вже мало привернути увагу персоналу лікарні.

«Так близько. Порятунок так близько».

Серце калатало, вона перекотилася на пальці ніг. Боялася рушати з місця, боялася лишитися. Повільно подалася вперед, визирнула з-за колеса.

Чорні черевики вже стояли по той бік автомобіля.

«Біжи».

Мора кинулася вперед, на відкрите місце. Жодних оманливих рухів на думці, жодних ухилянь — лише панічний біг. Попереду сяяла вивіска «Швидка допомога». «Я зможу, — думала вона, — я зможу…»

Куля вдарила її в плече, перекинула вперед, розпластала на асфальті. Мора спробувала підвестися, але ліва рука не слухалася. «Що з рукою? — думала вона. — Чому вона не ворушиться?» Стогнучи, вона перекотилася на спину й побачила над головою світло ліхтаря.

У полі зору з’явилося обличчя Кармен Баллард.

— Я вже раз убила тебе, — сказала Кармен. — Тепер доведеться це повторити.

— Будь ласка. Ми з Ріком… ми ніколи…

— Він був не твій. — Кармен підняла пістолет. Чорне дуло дивилося на Мору. — Бісова шльондра.

Її рука напружилася, готова натиснути на спусковий гачок.

Раптово втрутився інший голос, чоловічий.

— Кинути зброю!

Кармен здивовано кліпнула. Повернула голову.

У кількох ярдах, цілячись у неї, стояв охоронець лікарні.

— Ви мене чули? — гавкнув він. — Кидайте!

Рука Кармен затремтіла. Вона опустила очі на Мору, тоді знову подивилася на охоронця. Її лють та прагнення помсти змагалися з усвідомленням наслідків.

— Ми не були коханцями, — мовила Мора. Голос був такий слабкий, що вона сумнівалася, що Кармен її чує за вищанням клаксона вдалині. — І вони теж не були.

— Брешеш. — Кармен знову зосередилася на ній. — Ти не краща за неї. Він через неї пішов. Від мене пішов.

— Анна не винна…

— Ні, винна. А тепер винна ти.

Вона не зводила з Мори очей навіть тоді, як поряд завищав, зупиняючись, автомобіль. Навіть тоді як новий голос загорлав:

— Офіцере Баллард! Кидайте зброю!

«Ріццолі».

Кармен ще раз глянула вбік, розраховуючи, зважуючи свої шанси. Тепер на неї було націлено два пістолети. Вона програла. Байдуже, що вона обере, її життя скінчено. Коли Кармен знову перевела очі на неї, Мора побачила в цих очах прийняте рішення. І дивилася, як вона випростує руки, прицілюється у неї, спрямовує дуло для останнього вдару. Дивилася, як Кармен міцніше перехоплює пістолет, готуючись зробити смертельний постріл.

Постріл шокував Мору. Кармен смикнулася набік, заточилася. Упала.

Мора почула гупання кроків, крещендо сирен. І знайомий голос:

— Боже мій. Док!

Вона побачила над собою Ріццолі. Вуличне світло запульсувало. Довкола неї збиралися тіні — привиди, що вітали її у своєму світі.

32

Вона дивилася з іншого боку. Як пацієнтка, не як лікар — дивилася на мерехтіння вогнів на стелі, поки її везли коридором, поки медсестра в чепчику стурбовано схилялася над нею. Колеса зарипіли, медсестра із зусиллям проштовхнула каталку в подвійні двері, до операційної. Тепер нагорі було інше світло — різке, засліплююче. Як у залі для розтинів.

Мора заплющила очі. Поки операційні сестри переносили її на стіл, вона думала про Анну, про те, як вона лежала оголена під такими ж лампами, а її тіло розрізали, щоб у нього могли зазирнути чужинці. Вона відчувала, як дух Анни дивиться на неї згори, так само, як сама Мора колись дивилася на Анну. «Сестро моя, — думала вона, поки пентобарбітал розходився її кров’ю, поки світло згасало. — Чи ти чекаєш на мене?»

Утім, опритомнівши, вона побачила не Анну. Поруч була Джейн Ріццолі. Сонячне світло проходило крізь нещільно зачинені жалюзі, кидало яскраві смуги на її обличчя, коли вона схилилася до Мори.

— Привіт, док.

— Привіт, — прошепотіла Мора.