Тесс Герритсен – Двійник (страница 33)

— Він був не до кінця чесний зі мною, — сказала вона. — От і все.

Вона знала, що Ріку хочеться дізнатися більше, але він розчув цю нотку остаточності в її голосі. «Далі не заходити». Підвівся й пішов до холодильника, узяти ще пива. Відкоркував пляшки, передав одну їй.

— Якщо будемо говорити про колишніх, — сказав він, — нам знадобиться значно більше пива.

— Тоді не будемо. Якщо це болить.

— Може, болить саме тоді, як не говорити про це.

— Ніхто не хоче слухати про моє розлучення.

Він сів навпроти неї і перехопив її погляд.

— Я хочу.

Мора подумала, що ніхто ніколи так не зосереджувався на ній, і не могла відвести очі. Збагнула, що глибоко дихає, вбираючи запах дощу і густий тваринний аромат розплавленого масла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Біляві пасма у волоссі. Шрам на підборідді — тоненьку білу лінію під губою. Надщерблений передній зуб. «Я щойно зустрілася з цим чоловіком, — подумала вона, — але він дивиться на мене так, наче знає все життя». Десь далеко задзвонив її телефон, але відповідати вона не хотіла, тож він дзвонив, поки не замовк. Це було не схоже на Мору — не брати слухавку, але сьогодні все було інакше. Вона була інакша. Безтурботна. Жінка, яка ігнорує свій телефон і їсть голими руками.

Жінка, яка може переспати з чоловіком, якого ледве знає.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу наполегливість дзвінка нарешті привернула її увагу. Більше не можна було його ігнорувати. Мора нерішуче підвелася.

— Здається, треба відповісти.

Поки вона дійшла до спальні, телефон знову замовк. Вона набрала голосову пошту й почула два різних повідомлення, обидва від Ріццолі.

— Док, треба поговорити. Передзвоніть.

Голос на другому повідомленні звучав буркотливіше.

— Це знову я. Чому не відповідаєте?

Мора сіла на ліжко. Дивлячись на матрац, не могла не думати про те, що він достатньо широкий для двох. Зусиллям волі викинула цю думку з голови, глибоко вдихнула й набрала номер Ріццолі.

— Де ви? — вимогливо запитала Ріццолі.

— Досі у Фокс Гарбор. Вибачте, не встигла вчасно взяти слухавку.

— Ви там бачилися з Баллардом?

— Так, ми щойно повечеряли. Звідки ви знаєте, що він тут?

— Бо вчора він телефонував мені й питав, куди ви поділися. Було схоже, що він може рушити за вами.

— Він в іншій кімнаті. Покликати його?

— Ні, я хотіла поговорити з вами. — Ріццолі помовчала. — Я сьогодні їздила до Теренса Ван Ґейтса.

Різка зміна теми була для Мори наче удар батогом.

— Що? — спантеличено запитала вона.

— Ван Ґейтс. Ви мені казали, що саме він…

— Так, я знаю, хто він. Що він вам розповів?

— Дещо цікаве. Про всиновлення.

— Він говорив з вами про нього?

— Так. Просто диво, як люди, буває, розкриваються, якщо махнути перед ними значком. Він розповів, що кілька місяців тому ваша сестра приїздила до нього. Як і ви, вона намагалася знайти свою рідну матір. Він відбрехався від неї так само, як і від вас. Документи запечатано, мати хотіла конфіденційності, бла-бла-бла. Тому вона повернулася, захопивши з собою друга, який зрештою переконав Ван Ґейтса в тому, що в його ж власних інтересах повідомити їм ім’я матері.

— І він послухався?

— Саме так.

Мора так сильно притиснула слухавку до вуха, що чула, як у ній гупає її ж власний пульс. М’яко сказала:

— То ви знаєте, хто моя мати.

— Так. Але є ще дещо…

— Скажіть мені її ім’я, Джейн.

Пауза.

— Ленк. Її звати Амальтея Ленк.

«Амальтея. Мою матір звати Амальтея».

Мора видихнула, переповнена вдячністю.

— Дякую! Господи, не віриться, що я нарешті знаю…

— Чекайте. Я не закінчила.

Голос Ріццолі звучав застережливо. Наближалося щось погане. Щось таке, що не сподобається Морі.

— Що таке?

— Друг Анни, який говорив з Ван Ґейтсом.

— Так?

— То був Рік Баллард.

Мора заклякла. З кухні було чути дзенькіт посуду, сичання води в крані. «Я провела з ним увесь день і раптом довідуюся, що не знаю, яка він насправді людина».

— Док?

— То чому він мені не сказав?

— Я знаю чому.

— І чому ж?

— Краще його запитайте. Нехай розповість вам усе решту.

Повернувшись на кухню, Мора побачила, що Баллард прибрав зі столу й викинув у сміття панцирі лобстерів. Він стояв біля раковини, мив руки й не знав, що вона спостерігає за ним від дверей.

— Що ви знаєте про Амальтею Ленк? — спитала вона.

Він завмер, не розвертаючись. Минула довга мить мовчання. Тоді Рік простягнув руку до рушника й не поспішаючи витер руки. «Відтягує відповідь», — подумала Мора. Але вона не прийняла б жодного вибачення, ніякі його слова не змінили б ту недовіру, яку вона зараз відчувала.

Нарешті він повернувся обличчям до неї.

— Я сподівався, що ви не дізнаєтеся. Амальтея Ленк — не та жінка, яку вам хотілося б знати, Моро.

— Вона моя мати? Чорт забирай, хоч це мені скажіть.

Несміливий кивок.

— Так.

Ось, він сказав, він підтвердив. Минула ще мить, поки вона перетравлювала те, що він приховав від неї таку важливу інформацію. Увесь цей час Баллард спостерігав за нею з тривогою в очах.

— Чому ви мені не сказали? — запитала вона.