Тесс Герритсен – Двійник (страница 32)

— Сподіваюся, ви не проти вечері з босим чоловіком, — мовив Баллард. — Моє взуття надто брудне, аби тягнути його в дім.

Мора засміялася.

— Тоді я теж буду боса. Скажемо, що в нас пікнік. — Вона скинула сандалі й підійшла до холодильника. — Готові до пива?

— Уже кілька годин як готовий.

Жінка відкоркувала дві пляшки, передала одну йому. Посьорбуючи своє пиво, дивилася, як він закидає голову й робить великий ковток. «Я ніколи не побачу Деніела таким, — подумала вона. — Безтурботним, босоногим, із вологим після душу волоссям».

Вона відвернулася, зазирнула до пакета.

— То що ви принесли на вечерю?

— Зараз покажу.

Баллард приєднався до неї, почав викладати на стіл різного розміру згортки у фользі.

— Печена картопля. Розтоплене масло. Качани кукурудзи. І головна страва.

Він презентував Морі великий пластиковий контейнер, зняв кришку, відкриваючи двох яскраво червоних лобстерів, від яких досі йшла пара.

— І як їх розібрати?

— Ви не знаєте, як впоратися з цими штуками?

— Сподіваюся, ви знаєте.

— Нічого складного. — Із пакета з’явилися двоє щипців. — Готові до операції, лікарю?

— Тепер я починаю нервувати.

— Питання техніки. Але спочатку треба вбратися, як годиться.

— Перепрошую?

З того ж пакета Баллард дістав пластикові фартухи.

— Ви знущаєтеся.

— А ви думали, що в ресторанах ці штуки видають, аби виставити туристів ідіотами?

— Так.

— Та будьте ж ви людиною. Так ця гарненька сукня залишиться чистою.

Він став у неї за спиною, прилаштував фартух. Мора відчувала його подих у своєму волоссі, поки він зав’язував його в неї на шиї. Його руки трохи затрималися там, і доторк змусив її затремтіти.

— Тепер ваша черга, — м’яко промовила вона.

— Моя?

— Я не збираюся сидіти в цій сміховинній штуці сама.

Баллард покірно зітхнув і зав’язав фартуха на своїй шиї. Вони подивилися одне на одного, на однакових мультяшних лобстерів на нагрудниках, і розреготалися. Так, регочучи, і всілися за стіл. «Кілька ковтків пива на порожній шлунок, і я вже себе не контролюю, — подумала Мора. — І це так приємно».

Детектив узяв щипці.

— Що ж, докторе Айлс. Ми готові оперувати?

Вона взяла свої, тримаючи їх, як хірург, який збирається зробити перший надріз.

— Готові.

Дощ розмірено барабанив по даху, поки вони відламували клішні, трощили панцирі й відривали шматки солодкого м’яса. Виделки вони облишили, їли руками, слизькими від масла пальцями відкорковуючи пиво й розламуючи печені картоплини з теплою, пухкою серединкою. Сьогодні манери були забуті; це був пікнік, вони сиділи за столом босі й облизували пальці. Крадькома кидали погляди одне на одного.

— Так їсти значно веселіше, аніж ножем та виделкою, — сказала Мора.

— Ви ніколи не їли лобстерів голими руками?

— Вірите чи ні, це я вперше маю справу з таким, на якому ще лишився панцир. — Вона потяглася з серветкою, витерла з пальців масло. — Я ж не з Нової Англії. Переїхала сюди два роки тому, із Сан-Франциско.

— Ви мене здивували.

— Чому?

— Мені здавалося, що ви — типова янкі.

— Тобто?

— Стримана. Закрита.

— Я стараюся.

— Тобто, це не справжня ви?

— Ми всі граємо ролі. На роботі в мене є офіційна маска. Я вдягаю її, коли я доктор Айлс.

— А з друзями?

Мора відпила трохи пива, м’яко поставила пляшку.

— У Бостоні в мене поки небагато друзів.

— Чужинцям на це потрібен час.

Чужинка. Саме так вона й почувалася щодня. Дивилася, як копи поплескують один одного по спині. Чула, як вони розмовляють про барбекю та софтбольні матчі, на які її ніколи не запросять, бо вона не одна з них, не коп. Професія стала стіною, яка відрізала її від них. А колеги-судмедексперти всі були одружені і теж не знали, що з нею робити. Привабливі розлучені жінки були незручні, бентежні. Чи то загроза, чи то спокуса, з якою ніхто не хотів мати справу.

— То що привело вас до Бостона? — запитав Баллард.

— Гадаю, мені треба було щось змінити в житті.

— Кар’єрні питання?

— Ні, не вони. Мені було доволі затишно в медичній школі — я трудилася патологоанатомом в університетській лікарні. До того ж мала змогу попрацювати з блискучими молодими ординаторами та студентами.

— Якщо не робота, то причиною має бути особисте життя.

Вона опустила очі на стіл, на залишки вечері.

— Угадали.

— І тут ви скажете мені не лізти не в свої справи.

— Я розлучилася, от і все.

— Хочете про це поговорити?

Мора знизала плечима.

— Що тут скажеш? Віктор був яскравий, неймовірно харизматичний…

— Ого, я вже заздрю.

— Але важко бути заміжньою за таким. Надто велика напруга. Вигоряєш так швидко, що зрештою лишаєшся знесиленою. І він… — вона замовкла.

— Що?

Жінка потягнулася за пивом. Не поспішаючи ковтнула, тоді відставила пляшку.