Тесс Герритсен – Двійник (страница 34)

— Я тільки про вас думав, Моро. Про ваші інтереси…

— Хіба правда не в моїх інтересах?

— Не в цій справі.

— І що це, в біса, має означати?

— Я зробив помилку з вашою сестрою, серйозну помилку. Вона так сильно хотіла знайти матір, і я подумав, що можу в цьому їй допомогти. Я й гадки не мав, що все так обернеться. — Він зробив крок до неї. — Я намагався захистити вас, Моро, бо бачив, як це вплинуло на Анну. Не хотів, щоб і з вами так вийшло.

— Я не Анна.

— Але ви такі схожі. Ви така схожа на неї, що це мене лякає. Ідеться не лише про зовнішність, але й про те, як ви мислите.

Мора саркастично всміхнулася.

— То ви тепер читаєте мої думки?

— Не думки. Вашу особистість. Анна була завзята, коли хотіла щось дізнатися, міцно трималася за це. І ви все копаєте й копаєте, аж поки не знайдете відповіді. Як от сьогодні копали в лісі. Це не ваша робота, не ваша юрисдикція. Ви не мали причин там бути — окрім щирої цікавості. І впертості. Ви хотіли знайти ті кістки, і — знайшли. Анна теж такою була. — Баллард зітхнув. — Мені просто прикро, що вона знайшла те, що розкопувала.

— Ким була моя мати, Ріку?

— Вона жінка, з якою не варто зустрічатися.

Мора не одразу повністю зрозуміла значення цієї відповіді. Теперішній час.

— Моя мати жива.

Він кивнув вагаючись.

— І ви знаєте, де її знайти.

Відповіді не було.

— Чорт забирай, Ріку! — вибухнула вона. — Чому ви просто не скажете мені?

Баллард пішов до столу, сів, наче занадто втомився, щоб продовжувати цей бій.

— Бо я знаю, що вам буде боляче чути факти. Особливо через те, ким ви є, чим заробляєте на життя.

— До чого тут моя робота?

— Ви працюєте з правоохоронцями. Допомагаєте притягнути вбивць до відповідальності.

— Я нікого не притягую, просто надаю факти. Іноді факти — це не те, чого вам, копам, хочеться.

— Але ви працюєте на нашому боці.

— Ні. На боці жертв.

— Гаразд, на боці жертв. Саме тому вам і не сподобається те, що я про неї розповім.

— Поки ви нічого не сказали.

Він зітхнув.

— Добре. Певно, варто почати з того, де вона зараз живе.

— Уперед.

— Амальтея Ленк, жінка, котра віддала вас на всиновлення, ув’язнена в закладі Массачусетського управління виправних установ у Фремінґемі.

У Мори раптом підкосилися коліна, вона опустилася на стілець навпроти Балларда. Відчула, як ковзнула рукою по пролитому маслу, що затверділо на столі. Свідчення радісної вечері, яку вони ділили менш ніж годину тому, до того, як її всесвіт перевернувся.

— Моя мати у в’язниці?

— Так.

Мора дивилася на нього й не могла змусити себе поставити очевидне наступне запитання, бо боялася почути відповідь. Але вона вже зробила перший крок цією дорогою і, хоча не знала, куди вона її заведе, повертатися було пізно.

— Що вона зробила? Чому вона за ґратами.

— Її ув’язнили довічно. За подвійне вбивство.

— Тому я й не хотів, щоб ви про це знали, — мовив Баллард. — Я бачив, як це вплинуло на Анну. Знати в чому винна її мати, знати, чия кров тече в її венах… Ніхто не хоче такого родоводу, не хоче мати в родині вбивцю. Звісно ж, вона не хотіла в це вірити. Вирішила, що це має бути помилка, що її мати може бути невинна. Але побачившись із нею…

— Чекайте. Анна бачила нашу матір?

— Так. Ми з нею поїхали разом до Фремінґема. До жіночої в’язниці. Це була ще одна помилка, бо цей візит ще більше спантеличив її щодо провини матері. Вона не могла прийняти того, що її мати — чудов…

Він зупинився.

«Чудовисько. Моя мати — чудовисько».

Злива вщухла, лишилось неголосне постукування крапель по даху. Хоча гроза минула, Мора досі чула її відгомін десь у напрямку моря. Але на кухні було дуже тихо. Вони сиділи за столом одне навпроти одного. Рік спостерігав за нею із тихою стурбованістю, наче боявся, що вона розіб’ється. «Він мене не знає, — подумала вона. — Я не Анна. Я не розвалюся. І мені не потрібен клятий хранитель».

— Розкажіть мені решту, — сказала Мора.

— Решту?

— Ви сказали, що Амальтею Ленк звинуватили в подвійному вбивстві. Коли це було?

— Близько п’яти років тому.

— Ким були жертви?

— Це нелегко розповідати. А вам нелегко буде чути.

— Поки ви мені сказали, що моя мати — вбивця. Здається, я непогано це сприймаю.

— Краще за Анну, — визнав Баллард.

— То скажіть мені, ким були жертви, і нічого не випускайте. Це те, чого я терпіти не можу, Ріку, — коли від мене приховують правду. Я була дружиною чоловіка, який надто багато від мене приховував. Саме тому наш шлюб закінчився. Я більше це не толеруватиму, ні від кого.

— Гаразд. — Він нахилився до неї, подивився у вічі. — Ви хочете подробиць, тоді я буду жорстоко відвертий. Бо подробиці жорстокі самі по собі. Жертвами стали дві сестри, Тереза та Ніккі Веллс, тридцять п’ять і двадцять вісім років, із Фітчбурга, штат Массачусетс. Вони застрягли край дороги, шину спустило. Був кінець листопада, несподівано розгулялася снігова буря. Вони, певно, думали, що їм пощастило, коли авто під’їхало до узбіччя, щоб їх підвезти. За два дні їхні тіла знайшли милях у тридцяти звідти, у вщент спаленій хижці. Через тиждень після того поліція Вірджинії зупинила Амальтею Ленк за порушення правил дорожнього руху. Виявилося, що номери на машині крадені. Тоді ззаду на бампері знайшли сліди крові. Коли копи обшукали автівку, в багажнику знайшли гаманці жертв і лом із відбитками Амальтеї. Пізніше дослідження виявило там ще й сліди крові. Крові Ніккі й Терези. Останні докази записала камера на заправці в Массачусетсі. Амальтея Ленк на записі набирає бензин у пластикову ємність. Бензин, за допомогою якого вона спалила тіла жертв.

Їхні погляди зустрілися.

— Ну от. Жорстока правда. Ви цього хотіли?

— Яка була причина їхньої смерті? — запитала Мора на диво спокійним, холодним голосом. — Ви сказали, що тіла спалили, але як саме було вбито тих жінок?

Баллард подивився на неї, наче не до кінця приймаючи її самовладання.

— Рентген решток показав, що в обох жінок були тріщини в черепах, імовірно, від цього ж таки лома. Молодшу сестру, Ніккі, так сильно вдарили, що кістки обличчя ввалилися всередину, лишивши сам тільки кратер. Таким жорстоким був цей злочин.

Мора замислилася про те, що він їй розповів. Про засніжену дорогу й двох безпорадних сестер. Коли біля них зупинилася жінка, вони мали причини довіряти цій добрій самаритянці, особливо старшого віку. Сивій. Жінки допомагають жінкам.

Вона підняла очі на Балларда.

— Ви сказали, що Анна не вірила в її вину.

— Я тільки сказав вам те, що вони говорили на суді. Про лом, відео з заправки. Украдені гаманці. Будь-які присяжні засудили б її.

— Це трапилося п’ять років тому. Скільки тоді було Амальтеї?

— Не пам’ятаю. За шістдесят.

— І вона змогла підкорити і вбити двох значно молодших жінок?