Тесс Герритсен – Двійник (страница 19)
— Науковиця.
— Так.
«Знову ж, як і я, — подумала Мора, вдивляючись у сестрине обличчя на знімку. — Тож зрозуміло, що вона цінувала логіку й розсудливість, як і я. Науковцями керує інтелект, їх утішають факти. Ми з нею порозумілися б».
— Це важко сприйняти, я знаю, — сказала Ріццолі. — Намагаюся уявити себе на вашому місці і справді не можу. Це наче відкрити паралельний всесвіт, де живе інша версія тебе. Дізнатися, що вона весь час була тут, жила в тому ж місті. Якби тільки…
Вона знову замовкла.
— Вибачте, — сказала детектив.
Мора глибоко вдихнула й випросталася, показуючи, що не має потреби в тому, щоб її тримали за руку. Що вона здатна з цим упоратися. Вона закрила теку й підштовхнула її назад до Ріццолі.
— Дякую, Джейн.
— Ні, лишіть собі. Це ваш примірник.
Обидві жінки підвелися. Ріццолі дістала з кишені візитівку, поклала на стіл.
— Це теж може знадобитися. Він сказав, що можете звертатися до нього з будь-якими запитаннями.
Мора подивилася на картку. «РІЧАРД Д. БАЛЛАРД, ДЕТЕКТИВ. ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ НЬЮТОНА».
— Це з ним вам варто поговорити, — сказала Ріццолі.
Разом вони пішли до вхідних дверей. Мора опанувала емоції, вдаючи привітну господиню: простояла на ґанку достатньо довго, щоб помахати рукою на прощання, тоді замкнула двері й пішла до вітальні. Постояла там, дослухаючись до того, як від’їжджає авто Ріццолі, лишаючи по собі тільки тишу передмістя. «Зовсім сама, — подумала вона. — Я знову сама-самісінька».
У вітальні жінка дістала старий фотоальбом. Роками вона не розгортала його — відколи помер батько і вона прибирала в його будинку за кілька тижнів після похорону. Альбом Мора знайшла на столику біля ліжка й уявила, як він сидів у ліжку в останній вечір життя, сам-один у великому будинку, і переглядав знімки своєї молодої родини. Останнім, що він мав побачити, перш ніж вимкнути світло, мали бути щасливі обличчя.
Вона розгорнула альбом і сама вдивилася в них. Сторінки були крихкі, деяким знімкам уже майже сорок років. Затрималася на першій же фотографії матері, яка аж світилася перед камерою, тримаючи в руках темнокосе немовля. За ними виднівся дім із вікторіанським оздобленням та еркерними вікнами, якого Мора не пам’ятала. Під світлиною охайним почерком Джинні, її матері, було написано
Не було жодного фото з лікарні, жодного знімка вагітної матері. Тільки цей раптовий і різкий образ залитої сонцем Джинні, яка усміхається, тримаючи в руках своє несподіване немовля. Мора подумала про інше темнокосе дитя в руках іншої матері. Можливо, того ж дня гордий батько в іншому місті теж фотографував свою маленьку дочку. Дівчинку на ім’я Анна.
Вона гортала сторінки. Дивилася на своє зростання: від ледве здатного ходити маляти до вихованки дитячого садочка. Ось вона на новенькому велосипеді і батькова рука притримує її. Ось її перший виступ за піаніно — темне волосся підв’язане зеленою стрічкою, руки на клавішах.
Остання сторінка. Різдво. Морі років сім, з обох боків поряд із нею стоять мати й батько, руки переплетені в любовних обіймах. За їхніми спинами мерехтить дощиком прикрашена ялинка. Всі усміхаються. Мора подумала: «Ідеальна мить. Але вони не можуть тривати вічно, приходять і йдуть, і їх уже не повернеш; можна тільки створювати нові».
Альбом закінчився. Звісно ж, були ще й інші — принаймні чотири томи історії Мори, кожна подія увічнена й каталогізована батьками. Але саме цей альбом батько вирішив тримати біля свого ліжка, де на знімках — ще зовсім крихітна дочка, вони з Джинні ще сповнені сил, і сивина ще не торкнулася їхнього волосся. Скорбота і смерть Джинні ще не торкнулися їхніх життів.
Мора дивилася на обличчя батьків і думала: «Як мені пощастило, що ви обрали мене. Я скучила за вами дуже сильно, за вами обома». Вона згорнула альбом і крізь сльози дивилася на шкіряну обкладинку.
Вона пішла до кухні і взяла візитівку, яку лишила на столі Ріццолі. Спереду був надрукований робочий номер Ріка Балларда в поліції Ньютона. На звороті картки Мора побачила, що він лишив їй ще й домашній, зі словами: «Дзвоніть коли завгодно, вдень чи вночі. — Р. Б.»
Мора набрала його домашній номер. Після третього дзвінка відповіли:
— Баллард.
Саме прізвище, вимовлене чітко, діловито. Вона подумала: «Цей чоловік одразу береться до справи. Він не зрадіє дзвінку від жінки на межі емоційного зриву». Вона почула звуки телевізійної реклами. Він удома, розслабляється; останнє, чого він потребує, — щоб його турбували.
— Алло? — перепитав Баллард, цього разу вже нетерпляче.
Мора відкашлялася.
— Вибачте, що турбую вас удома. Мені вашу картку дала детектив Ріццолі. Мене звати Мора Айлс і я…
— Докторе Айлс, я чекав вашого дзвінка.
— Знаю, краще було б зачекати до ранку, але…
— Усе гаразд. У вас має бути стільки питань.
— Мені важко з цим упоратись. Я ніколи не знала, що маю сестру. І от раптом…
— Для вас усе змінилося, правда ж?
Голос, який лише мить тому здавався різким, тепер був таким м’яким і співчутливим, що Мора несподівано для себе виявила, що ковтає сльози.
— Так, — прошепотіла вона.
— Нам із вами варто зустрітися. Я можу будь-якого дня наступного тижня. Або якщо хочете зустрітися ввечері…
— А ми не зможемо побачитися сьогодні?
— Моя дочка тут, я не можу зараз піти.
«Звісно ж, у нього є родина» — подумала вона. Присоромлено засміялася.
— Пробачте, я не подумала…
— То, може, приїдете сюди, до мене?
Мора помовчала, у скронях калатало.
— Де ви живете? — спитала вона.
Баллард жив у Ньютоні, затишному західному передмісті Бостонської метрополії, заледве в чотирьох милях від її помешкання в Бруклайні. Його будинок був подібний до всіх решти на тій тихій вулиці — черговий охайний приземкуватий дім у районі, де жоден не був особливо примітний. З ґанку Мора помітила блакитне світло телеекрана й почула монотонне гупання поп-музики. MTV — не те, чого чекаєш від копа.
Вона подзвонила. Двері розчахнулися — і на порозі з’явилася білявка в порізаних блакитних джинсах та футболці, яка відкривала пупок. Провокативне вбрання для юної дівчини — років чотирнадцяти, судячи з тонких стегон та ледве помітних грудей. Вона нічого не казала, тільки похмуро дивилася на гостю, наче охороняла своє житло від вторгнення.
— Привіт, — сказала Мора. — Я Мора Айлс, прийшла до детектива Балларда.
— Тато на вас чекає?
— Так.
Пролунав чоловічий голос:
— Кейті, це до мене.
— Я думала, то мама. Вона мала б уже приїхати.
У дверях, височіючи над дочкою, з’явився Баллард. Морі було важко повірити, що цей чоловік із його консервативною стрижкою та випрасуваною сорочкою може бути батьком такої підліткової штучки. Він простягнув їй руку, міцно потиснув.
— Рік Баллард. Проходьте, докторе Айлс.
Коли Мора ввійшла до будинку, дівчина розвернулася, пішла назад до вітальні й гепнулася перед телевізором.
— Кейті, хоча б привітайся з гостею.
— Я передачу пропущу.
— Одна хвилина на ввічливість.
Кейті голосно зітхнула, скупо кивнула Морі.
— Привіт, — сказала вона й знову втупилася в екран.
Баллард подивився на дочку, наче вирішуючи, чи мало якийсь сенс вимагати від неї ввічливості.
— Зроби тихіше, — мовив він. — Нам з доктором Айлс треба поговорити.
Дівчина згребла пульт, націлилася на телевізор, наче зі зброї. Стало заледве тихіше.