Тесс Герритсен – Двійник (страница 18)

— На жаль, дуже заможного чоловіка. Доктора Чарлза Касселя.

— Мені це ім’я не знайоме.

— «Касл Фармасьютиклз». Він заснував компанію, а Анна працювала в ній дослідницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала від нього піти.

— І він її не відпустив.

— Доктор Кассель не схожий на того, від кого можна просто так піти. Одного вечора вона опинилася в швидкій Ньютона із синцем під оком. Далі стало страшніше. Переслідування. Смертельні погрози. Навіть мертва канарка в поштовій скриньці.

— Господи.

— Так, от вам справжнє кохання. Іноді єдиний спосіб змусити чоловіка не робити вам боляче — застрелити його. Або сховатися. Може, вона досі була б жива, аби обрала перший варіант.

— Він її знайшов.

— Нам тільки потрібно це довести.

— Зможете?

— Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Він дуже зручно поїхав з Бостона вранці після стрілянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, і вдома його чекають не раніше, ніж завтра.

Ріццолі піднесла свою склянку до вуст, і від цокання кубиків льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стіл. Вона мовчала, нібито намагалася виграти час, але для чого?

— Вам треба ще дещо знати про Анну Леоні. — Ріццолі вказала на теку на столі. — Я принесла це вам.

Мора відкрила теку й відчула шок, побачивши знайоме обличчя — чорнява дівчинка із серйозним поглядом стояла в обіймах старшої пари: вони наче намагалися її захистити.

— Це могла б бути я, — м’яко мовила вона.

— Анна носила знімок у гаманці. Ми думаємо, що їй тут років десять, і на фото вона з батьками, Рут та Вільямом Леоні. Обоє вже померли.

— Це її батьки?

— Так.

— Але… вони такі старі.

— Так і було. Матері, Рут, було шістдесят два, коли цей знімок було зроблено. — Ріццолі помовчала. — Анна була єдиною дитиною.

«Єдина дитина. Старші батьки. Я знаю, до чого все це, — подумала Мора. — І я боюся того, що вона мені зараз скаже. Вона насправді для цього прийшла. Справа не в Анні Леоні та її жорстокому коханцеві, усе значно страшніше».

Вона підняла очі на Ріццолі:

— Її вдочерили?

Детектив кивнула.

— Місіс Леоні було п’ятдесят два, коли народилася Анна.

— Для більшості агенцій це забагато.

— Тому, ймовірно, удочеріння було приватним, через юриста.

Мора подумала про своїх батьків, тепер теж уже мертвих. Вони теж були немолоді — за сорок.

— Що вам відомо про ваше вдочеріння, док?

Мора глибоко вдихнула.

— Коли батько помер, я знайшла папери. Усе було зроблено через юриста тут, у Бостоні. Я телефонувала йому кілька років тому, чи не скаже він мені імені моєї рідної матері.

— І як?

— Сказав, що записи запечатано. Відмовився видати будь-яку інформацію.

— І ви не наполягали?

— Ні.

— Юриста звали Теренс Ван Ґейтс?

Мора заклякла. Відповідати не було потреби, вона знала, що Ріццолі бачить відповідь у її приголомшених очах.

— Звідки ви дізналися? — спитала вона.

— За два дні до смерті Анна зареєструвалася в готелі «Тремонт» у Бостоні. Зі свого номера зробила два дзвінки. Один — до детектива Балларда, якого тоді не було в місті. Другий — до офісу Ван Ґейтса. Ми не знаємо, чому вона хотіла з ним зв’язатися, він ще не передзвонив.

«Тепер буде одкровення, — подумала Мора. — Справжня причина того, чому вона сидить зараз у мене на кухні».

— Ми знаємо, що Анну Леоні вдочерили. У вас однакова група крові та дата народження. І саме перед смертю вона говорила з Ван Ґейтсом — тим юристом, який займався вашим удочерінням. Дивовижні збіги.

— Давно ви все це знаєте?

— Кілька днів.

— І не сказали мені? Приховали.

— Не хотіла вас засмучувати без нагальної потреби.

— Що ж, я справді засмучена — тим, що ви так довго чекали.

— Я мала зачекати, бо мусила дізнатися ще дещо. — Ріццолі глибоко вдихнула. — Сьогодні по обіді я говорила з Волтом ДеҐрутом із лабораторії ДНК. Трохи раніше я попросила його прискорити виконання аналізу за вашим запитом. Сьогодні він показав мені отримані авторадіограми. Він досліджував два окремі профілі. Один — Анни Леоні, інший — ваш.

Мора заціпеніла, готуючись до удару, який неодмінно мав іти слідом.

— Вони збігаються, — сказала Ріццолі. — Ці два генетичні профілі — ідентичні.

7

На стіні кухні цокав годинник. У склянках на столі поволі танули кубики льоду. Час ішов, та Мора почувалася застиглою в цій миті, і слова Ріццолі нескінченно повторювалися в її голові.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знала, як ще вам про це сказати. Але мені здалося, ви маєте право знати, що у вас є…

Вона замовкла.

«Була. У мене була сестра. А я навіть і не знала про її існування».

Ріццолі потягнулася через стіл, узяла Мору за руку. То було на неї не схоже; детектив не з тих жінок, які схильні втішати чи пропонувати свої обійми. Але от вона тримає її руку й дивиться так, наче чекає, що Мора от-от розвалиться.

— Розкажіть мені про неї, — м’яко мовила Мора. — Розкажіть, якою вона була.

— Про це краще поговорити з детективом Баллардом.

— З ким?

— Рік Баллард. Він із Ньютона, був приписаний до її справи після нападу доктора Касселя. Гадаю, вони були близько знайомі.

— Що він про неї розповідав?

— Вона виросла в Конкорді. У двадцять п’ять років вийшла заміж, але це тривало недовго. Розлучилися полюбовно, дітей не мали.

— Колишній чоловік поза підозрою?

— Так. Він відтоді знову одружився, живе в Лондоні.

«Розлучена, як і я. Цікаво, чи є ген, який зумовлює невдалі шлюби?»

— Як я казала, вона працювала в компанії Чарлза Касселя «Касл Фармасьютиклз», у відділі досліджень.