Тесс Герритсен – Асистент (страница 61)

Однак мене вважають ненормальним. Це мене потрібно вивчати. І от я кажу їм усе те, що вони таємно прагнуть почути. Те, що достеменно їх потішить. Протягом години, поки вони говорять зі мною, я задовольняю їхню цікавість, адже саме вона є справжньою причиною їхнього візиту. Ніхто не ділитиметься своїми фантазіями так, як я. Ніхто не візьме їх на прогулянку такими забороненими місцями. І в той самий час, коли вони намагаються скласти мій психологічний профіль, я складаю їхні, оцінюючи їхню спраглість до крові. Я говорю і дивлюся на їхні обличчя. Читаю ознаки збудження. Розширені зіниці. Витягнуті вперед шиї. Червоні щоки. Затамоване дихання.

Я розповідаю про свою поїздку до Сан-Джиміньяно, міста, яке здіймається над пагорбами Тоскани. Походжаючи між сувенірними крамницями і літніми терасами кафе, я натрапив на музей, присвячений винятково темі тортур. Як ви знаєте, це якраз моя сфера зацікавлень. Всередині скупе освітлення має відтворювати напівтемряву середньовічних кам’яних мішків. А ще воно кидає тінь на обличчя туристів, і вони можуть не соромитися палкої цікавості, з якою поглядають на експонати.

Один із них особливо популярний. Йдеться про венеціанський пристрій початку XVII століття. Він призначений для покарання жінок, визнаних винними у сексуальному контакті з Сатаною. Це виготовлений із заліза механізм у формі груші. Його вводять у вагіну безталанної засудженої. З кожним поворотом гвинта груша розширюється, поки не розірве лоно. Наслідком є смерть. Вагінальна груша — це лише один із цілої низки стародавніх інструментів, призначених, щоб калічити груди й піхви в ім’я святої церкви, яка боролася із сексуальною силою жінок. Я цілком буденно розповідаю про ці деталі своїм лікарям. Більшість із них ніколи не відвідувала таких музеїв. Поза сумнівом, їм було б соромно зізнатися в бажанні побачити щось таке. Однак навіть розповідаючи їм про чотиристоронні пили для грудей і пояси вірності, якими калічили жінок, я спостерігаю за їхніми поглядами. Під позірною відразою і жахом я хочу побачити захоплення. Збудження.

Так, усі вони прагнуть деталей».

Літак сів. Ріццолі прибрала лист Воррена Гойта і визирнула у вікно. Сіре небо висіло низько і обіцяло дощ. На обличчях аеродромного персоналу блищав піт. Вона подумала, що надворі парко, мов у лазні. Але зараз її потішило б тепло, адже від слів Гойта вона промерзла до кісток.

У лімузині по дорозі в готель вона крізь затемнені вікна дивилася на місто, яке досі відвідувала лише двічі. Удруге — під час міжінституційної конференції в будівлі імені Гувера — штабі ФБР. Того разу вона прилетіла увечері. Їй запам’яталося, в якому вона була захваті від підсвічених прожекторами обелісків. І тиждень безпробудних пиятик, коли Ріццолі намагалася дорівнятися до чоловіків за кількістю випитих келехів пива і розказаних солоних жартів. Гормони, сп’яніння і незнайоме місто — усе це звелося до бездумного сексу з одним із учасників конференції, копом з міста Провіденс (звісно, одруженим). Ось таким запам’ятався їй Вашинґтон — жалі й заплямовані простирадла. Це місто навчило її, що вона іноді не може встояти перед сумними і банальними сценаріями. Що нехай вона і вважає себе рівною будь-кому з чоловіків, але наступного ранку зле саме їй.

У черзі на реєстрацію в готелі «Вотерґейт» вона дивилася на стильну білявку, яка стояла перед нею. Ідеальна зачіска і червоні туфлі на запаморочливо високому підборі. Ця жінка справді пасувала до цього готелю. Ріццолі болісно усвідомила, які на ній подряпані й незграбні сині туфлі. Низький підбор. Взуття для дівчини-копа, щоб ходити — і ходити багато. «Немає чого соромитися, — подумала вона. — Це я, і я саме така. Дівчина з Рів’єр, якій платять за полювання на монстрів».

— Чим можу допомогти, мем? — звернувся до неї адміністратор.

Ріццолі підсунула свою валізу ближче.

— На моє прізвище має бути зарезервований номер. Ріццолі.

— Так, ваше ім’я є у списку. А також для вас повідомлення від містера Діна. Зустріч призначено на третю тридцять.

— Зустріч?

Він поглянув на неї з-за свого комп’ютера.

— Ви не в курсі?

— Гадаю, що в курсі. Адреса є?

— Ні, мем. Але о третій за вами заїдуть.

Він дав їй пластикову картку-ключ від номера й усміхнувся.

— Схоже, для вас про все подбали.

***

Чорні хмари вкривали небо. Наближалася гроза, і волосинки на руках Ріццолі настовбурчилися. Вона стояла біля входу, обливаючись потом у важкому від близького дощу повітрі, й чекала на лімузин. Однак біля неї, проїхавши під навісом, зупинилося темно-синє «вольво».

Ріццолі зазирнула у вікно з боку пасажира і побачила за кермом Гебріела Діна.

Клацнули дверцята, і вона прослизнула всередину й сіла поруч. Не очікувала, що зустрінеться з ним так скоро, і почувалася заскоченою зненацька й роздратованою тим, який він спокійний і зібраний, тоді як вона ще розбурхана перельотом.

— Вітаю у Вашинґтоні, Джейн, — сказав він. — Як долетіли?

— Непогано. Я можу й звикнути їздити на лімузинах.

— А номер?

— Набагато кращий за ті, що в мене зазвичай бувають.

Він знову зосередився на дорозі, а по губах пробігла тінь усмішки.

— Отже, це не була суцільна мука?

— Хіба я таке казала?

— Однак вигляд у вас не надто втішений.

— Я б утішилась, якби дізналася, навіщо прилетіла.

— Я все поясню на місці.

Читаючи назви вулиць, Ріццолі усвідомила, що вони їдуть на північний захід, у напрямку, протилежному до штаб-квартири ФБР.

— Хіба нам не в будинок Гувера?

— Ні, у Джорджтаун. Він хоче, щоб зустріч відбулася в нього вдома.

— Хто?

— Сенатор Конвей. — Дін поглянув на неї. — Ви ж зброю не брали?

— Пістолет ще лежить у валізі, спакований.

— Добре. Сенатор Конвей не пускає до себе нікого з вогнепальною зброєю.

— Міркування безпеки?

— Душевний спокій. Він служив у В’єтнамі. Бачив достатньо зброї, більше не хоче.

На вітровому склі застукотіли перші краплини дощу.

— Хотіла б я те саме сказати про себе, — зітхнула Ріццолі.

Кабінет сенатора Конвея було обставлено меблями з темного дерева і шкіри. «Чоловічий кабінет і чоловіча колекція», — подумала Ріццолі, зауваживши на стінах катани. Власник цієї колекції, чоловік зі сріблястим волоссям, привітав їх теплим потиском руки і ввічливими словами, однак його вугільно-чорні очі проймали наскрізь, і вона відчула, що її оцінюють. Цю перевірку вона витерпіла лише тому, що зрозуміла: якщо йому не сподобається побачене, то далі нічого не буде. Він побачив жінку, яка сміливо дивилася на нього у відповідь. Жінку, яка не дбала про політичні тонкощі, а пристрасно шукала правди.

— Сідайте, будь ласка, детективе, — запросив він. — Ви щойно з Бостона і, мабуть, хотіли б трохи розслабитися й акліматизуватися.

Секретарка принесла тацю з кавою і порцеляновими чашками. Ріццолі стримувала своє нетерпіння, поки та розливала каву, додаючи вершки і цукор. Нарешті секретарка вийшла і зачинила за собою двері.

Конвей поставив чашку, з якої так і не пив. Насправді кави йому не хотілося, і тепер, коли вони покінчили з церемоніями, він перейшов до суті.

— Дякую вам, що приїхали, — сказав він Ріццолі.

— Навряд чи я мала вибір.

У відповідь на її прямоту він посміхнувся. Конвей дотримувався всіх соціальних ритуалів, обмінюючись із людьми потисками рук і виявляючи гостинність. Однак Ріццолі підозрювала, що сенатор — подібно до більшості корінних мешканців Нової Англії — цінував відвертість так само, як вона.

— Отже, до справи? — запитав він.

Вона теж поставила чашку на столик.

— Саме цього я б хотіла.

Дін підвівся і пройшов до письмового столу, приніс звідти велику пухку теку, вийняв фотографію і поклав перед Ріццолі на журнальний столик.

— 25 червня 1999 року, — сказав він.

Вона подивилася на бородатого чоловіка, який сидів, прихилившись до вибіленої стіни, забризканої кров’ю, і витягнувши перед собою босі ноги. Він був одягнений у темні штани і білу пошматовану сорочку. На коліні стояли чашка і блюдечко.

Ріццолі ще розмірковувала, поспіхом намагаючись осмислити побачене, а Дін уже поклав на стіл інше фото.

— 15 липня 1999 року.

Жертвою знову виявився чоловік, але цього разу чисто виголений. Він теж помер, сидячи спиною до залитої кров’ю стіни.

Дін показав іще одну фотографію — третього чоловіка. Але цього разу тіло виявилося роздутим. Черево розпирало від газів.

— 12 вересня цього ж року, — сказав він.

Ріццолі була ошелешена цією галереєю мерців, акуратно розкладених на поверхні столика з вишневого дерева. Ці свідчення про звірства здавалися разюче невідповідними до делікатного дзенькоту чашок і ложок. Дін і Конвей мовчки чекали. Вона передивилася фото по черзі, примушуючи себе розпізнати унікальні для кожного випадку деталі. Однак усі вони були варіаціями однієї теми, яку вона вже бачила в будинках Їґерів і Гентів. Мовчазний свідок. Подоланий і присилуваний дивитися на невимовне.

— А жінки? — запитала вона. — Мали бути тіла жінок.

Дін кивнув.

— Лише в одному випадку вдалося точно встановити особу. Це була дружина чоловіка номер три. Її знайшли напівзакопаною в лісі приблизно за тиждень після того, як було зроблено це фото.