Тесс Герритсен – Асистент (страница 62)

— Як її убили?

— Задушили.

— Посмертне сексуальне насильство?

— На останках знайшли свіжу сперму.

Ріццолі глибоко вдихнула, а потім тихо запитала:

— А інші дві жінки?

— Зважаючи на те, що процес розпаду встиг зайти далеко, точно встановити їхні особи не вдалося.

— Однак тіла було знайдено?

— Так.

— Чому ж ви не змогли ідентифікувати їх?

— Бо в нас там було більше, ніж два тіла. Набагато більше.

Ріццолі підвела погляд і піймала себе на тому, що дивиться просто у вічі агентові Діну. Мабуть, він спостерігав за нею протягом усього цього часу, очікуючи на її здивовану реакцію. У відповідь на мовчазне запитання він передав їй три досьє.

Вона відкрила перше і знайшла протокол розтину одного з убитих. За звичкою перескочила на останню сторінку і прочитала висновок:

«Причина смерті — великий крововилив унаслідок однієї різаної рани, яка цілком розітнула ліву сонну артерію і ліву яремну вену».

«Домінант, — подумала вона. — Його робота».

Ріццолі прибирала аркуші на місце, і раптом звернула увагу на першу сторінку протоколу. І спинилася на деталі, яку не помітила була у своєму бажанні якомога швидше прочитати висновок.

Вона побачила ці слова у другому абзаці:

«Аутопсію проведено 16 липня 1999 року о 22.15 у пересувному пункті медичної допомоги, розташованому у Джяковіці, Косово».

Ріццолі взяла два інші досьє і одразу ж знайшла місця проведення аутопсії: «Печ, Косово», «Джяковіця, Косово».

— Розтини проводилися в польових умовах, — повідомив Дін. — Інколи з мінімумом обладнання. Намети й ліхтарі, відсутність водопровідної води. І було стільки тіл, що ми не давали собі з ними ради.

— Розслідування воєнних злочинів, — промовила Ріццолі.

— Я був у першій команді ФБР, яка прибула у червні 1999 року, — підтвердив він. — Ми приїхали за запитом Міжнародного трибуналу з питань колишньої Югославії. На це перше завдання відправили шістдесят п’ять осіб. Наша робота полягала в тому, щоб знайти і зберегти свідчення про один із наймасштабніших злочинів в історії. Ми проводили балістичну експертизу на місцях масових розстрілів. Ексгумували тіла понад сотні албанських жертв і, мабуть, пропустили ще декілька сотень, яких не змогли знайти. І протягом усього цього часу вбивства не припинялися.

— Убивства з метою помсти, — сказав Конвей. — Цілком очікувані з огляду на обставини цієї війни. Або взагалі будь-якої війни. Ми з агентом Діном обоє колись служили в морській піхоті. Я — у В’єтнамі, а агент Дін брав участь у «Бурі в пустелі». Ми бачили речі, яких досі не маємо сил обговорювати. Речі, які змушували нас замислитися, чому ми, люди, вважаємо себе кращими за тварин. Під час війни серби нищили албанців, а після війни — Армія визволення Косова убивала мирних сербів. В обох сторін руки по лікоть у крові.

— Спочатку ми подумали, що й ці вбивства такі самі, — промовив Дін, показуючи на фото на журнальному столику. — Повоєнна помста. Наша місія полягала не в боротьбі з беззаконням. Трибунал запросив нас лише опрацювати докази воєнних злочинів. А такі вбивства до нашої сфери не входили.

— Однак ви все одно їх розслідували, — зазначила Ріццолі й поглянула на реквізити ФБР на протоколі аутопсії. — Чому?

— Бо я тоді зрозумів, про що йдеться, — сказав Дін. — Ці вбивства скоювалися не на етнічному ґрунті. Двоє чоловіків були албанці, один серб. Однак було дещо спільне. Усі ці чоловіки мали молодих дружин. Вродливих жінок. І їх викрали. На момент третього убивства я знав почерк убивці. Знав, з чим ми маємо справу. Однак ці справи підпадали під місцеву юрисдикцію, а Трибунал, який нас туди направив, не міг у це втручатися.

— І що було зроблено? — запитала Ріццолі.

— Коротко? Нічого. Жодних арештів, адже не було підозрюваних.

— Звісно, велося слідство, — докинув Конвей, — але уявіть ситуацію, детективе. Тисячі загиблих на війні людей. Понад сто п’ятдесят масових поховань. Іноземні миротворці, які намагаються тримати ситуацію під контролем. Озброєні бандити, які блукають по розбитих бомбами селищах, шукаючи свіжої крові. І цивільні, в яких не згасає давня ненависть. Справжній Дикий Захід з перестрілками, які спалахували через наркотики, сімейну ворожнечу або особисту помсту. І майже завжди відповідальність покладали на міжетнічні стосунки. Як можна було відрізнити одне вбивство від іншого, якщо їх було так багато?

— Для серійного убивці — просто рай на землі, — підсумував Дін.

22

Ріццолі поглянула на Діна. Її не здивувала інформація про його воєнну службу — це вона вже й так встигла збагнути з його витримки і впевненості. Він явно бував у місцях бойових дій і знав сценарій, який завжди розігрують переможці на війні: приниження ворога, захоплення трофеїв…

— Наш убивця був у Косово, — сказала вона.

— Якраз таке місце, де в нього справи йшли просто прекрасно, — сказав Конвей. — Де насильницька смерть нікого не дивує. Убивця може прийти в таке місце, зробити що завгодно й піти собі — і ніхто навіть не помітить його. Немає способу дізнатися, скільки таких убивств могли здатися наслідком війни.

— Отже, можна припустити, що це імміґрант, — сказала Ріццолі. — Біженець, який недавно виїхав із Косово.

— Така версія існує, — сказав Дін.

— Версія, про яку ви знали від самого початку.

— Так, — без вагань відповів він.

— Ви приховували надзвичайно важливу інформацію і спостерігали за тим, як тупі копи натикаються на стіни, бігаючи із зав’язаними очима.

— Я дозволив вам дійти власних висновків.

— Так, але без повної картини. Це допомогло б нам, — сказала вона, показавши на фото.

Дін і Конвей перезирнулися і Конвей сказав:

— Боюся, це навіть не все, чого ви не знали.

— Не все?

Дін видобув із великої теки ще одне фото з місця злочину. Ріццолі думала, що готова до чого завгодно, але четверта фотографія пройняла її до кісток. Вона побачила молодого білявого чоловіка з ріденькою борідкою. Він був радше сухорлявим, аніж м’язистим. На кістлявому тілі виднілися ребра, плечі виступали вперед, наче білі шарніри. Ріццолі явно бачила вираз обличчя юнака: м’язи застигли маскою жаху.

— Цю жертву знайшли 29 жовтня минулого року, — пояснив Дін. — Тіла дружини виявити не вдалося.

Ріццолі ковтнула і відвела погляд від обличчя жертви.

— Знову Косово?

— Ні. Фейєтвіль, Північна Каліфорнія.

Ошелешена Ріццолі поглянула на нього. Витримала його погляд. Щоки їй заливав рум’янець гніву.

— Скільки ще було вбивств, про які ви не сказали мені? Скільки ще цих клятих випадків?

— Це все, що нам відомо.

— Тобто могли бути й інші?

— Могли. Але в нас немає повного доступу до інформації.

Ріццолі кинула на нього недовірливий погляд.

— Це у ФБР немає повного доступу до інформації?

— Агент Дін хоче сказати, що могли бути випадки поза межами нашої юрисдикції, — втрутився Конвей. — Ідеться про країни, в яких не здійснюється повний облік злочинів. Пам’ятайте, ми говоримо про зони збройних конфліктів і політичної нестабільності. Саме такі місця мали б приваблювати нашого вбивцю. Там він почувається зручно, як удома.

«Убивця, який вільно долає океани. Чий ареал полювання не обмежений кордонами держав». Вона швидко пригадала все, що знала про Домінанта. Те, як швидко він нав’язує жертвам свою волю. Як прагне контакту з мертвою плоттю. Його універсальний ніж. І волокна з парашутної тканини — темно-зелені. Обмірковуючи останні слова Конвея, вона відчувала на собі погляди обох чоловіків. Вони випробовували її і хотіли дізнатися, чи вона виправдає їхні сподівання.

Ріццолі поглянула на останню з фотографій.

— Ви сказали, що того разу він здійснив напад у Фейєтвілі.

— Так, — відповів Дін.

— У тих краях є військова база, якщо не помиляюся?

— Форт Бреґґ. Приблизно за десять миль на північний захід від Фейєтвіля.

— Скільки людей там розквартировано?

— Приблизно сорок одну тисячу осіб, які перебувають на регулярній службі. Там Вісімнадцятий повітряно-десантний корпус, Вісімдесят друга повітряно-десантна дивізія і Командування спецоперацій сухопутних військ.