Тесс Герритсен – Асистент (страница 60)

— Якщо це той самий убивця, — зауважив Ґорман.

Ріццолі відвернулася від телевізора і поглянула на стіну, біля якої Кенні стік кров’ю, а потім сидів, розпухаючи від спеки. Вона подумала про Їґерів і Гентів, про клейку стрічку і заскочених уві сні жертв, про плетиво деталей, що проростали з однієї справи до іншої, об’єднуючи їх.

«Однак тут, у цьому будинку, Домінант пропустив один крок. Він не залишив у спальні сорочки. Бо вони з Гойтом ще не працювали разом».

Ріццолі пригадала, як того дня в будинку Їґерів її погляд прикипів до сорочки Ґейл. Вона й досі пам’ятала моторошне відчуття впізнавання, яке пройняло холодом аж до кісток.

«Союз Хірурга і Домінанта постав лише під час убивства Їґерів. Того дня вони втягнули мене до своєї гри, залишивши сорочку. Навіть із в’язниці Гойт спромігся надіслати мені свою візитівку».

Ріццолі поглянула на Ґормана, який встиг умоститися в одному із застелених полотном крісел. Він знову витирав піт з обличчя. Ця зустріч уже виснажила його, він буквально розсипався.

— Були якісь підозрювані? — запитала вона.

— Ми не мали кого притиснути до стінки. А опитали чотириста або п’ятсот осіб.

— А ви не знаєте, Вейти могли бути знайомі із Їґерами чи Гентами?

— Ці імена під час розслідування не траплялися. Слухайте, вам протягом одного-двох днів надійдуть копії всіх наших матеріалів. Зможете наново перевірити все, що ми маємо. — Ґорман знову прибрав хусточку до кишені. — І до ФБР звернутися. Раптом вони щось нове скажуть.

— ФБР? — перепитала Ріццолі.

— Ми ще з самого початку склали звіт ПЗНЗ. Приїхав їхній агент з відділу аналізу поведінки. Декілька тижнів наглядав за нашим розслідуванням. Потім повернувся до Вашинґтона. Відтоді я не мав від нього жодної звістки.

Ріццолі з Фростом обмінялися поглядами. В його очах вона побачила таке саме ошелешення, яке відчувала сама.

Ґорман повільно підвівся з крісла й узяв ключі, недвозначно натякаючи, що час прощатися. І лише коли він уже підійшов до дверей, Ріццолі спромоглася вимовити очевидне запитання — хоча й не хотіла чути відповіді.

— Агент ФБР, який тут був… — заговорила вона. — Ви пам’ятаєте, як його звали?

Ґорман зупинився на порозі. На тлі дверного отвору було видно, як на його схудлому тілі обвис костюм.

— Так. Його звали Гебріел Дін.

21

Ріццолі сиділа за кермом аж до вечора, зосередивши погляд на темній дорозі, а розум — на Гебріелі Діні. Фрост задрімав на пасажирському місці поруч, і вона залишилася наодинці з думками і люттю. Міркувала про те, що ще Дін міг приховати від неї. Яку ще інформацію він тримав у секреті, спостерігаючи за її відчайдушним пошуком відповідей? Він із самого початку був на кілька кроків попереду. Першим знайшов убитого охоронця на кладовищі. Першим побачив тіло Каренни Гент на надгробку. Першим запропонував перевірити під мікроскопом свіжий мазок під час розтину Ґейл Їґер. Уже тоді, раніше за них усіх, він знав, що там буде виявлено живі сперматозоїди. «Бо він раніше вже стикався з Домінантом».

Однак він не очікував, що Домінант знайде собі партнера. «І того вечора Дін опинився у моїй квартирі. Тоді він уперше зацікавився мною. Бо я мала дещо потрібне йому. Він хотів доступу до свідомості Воррена Гойта».

Фрост поруч голосно захропів. Ріццолі глянула на нього і побачила, що в нього відвисла щелепа. Сама невинність. Протягом усього часу, поки вони працювали разом, Ріццолі ніколи не бачила у Баррі Фрості нічого підозрілого. Однак хитрощі Діна стали для неї таким потрясінням, що зараз, споглядаючи Фроста, вона думала про те, що може приховувати від неї він. Вона б не здивувалась, якби навіть у нього виявилися темні секрети…

Коли Ріццолі нарешті увійшла до своєї квартири, була вже майже дев’ята вечора. Як завжди, вона ретельно замкнула двері, однак цього разу, застібаючи ланцюжок і перевіряючи замки, відчувала не страх, а лють. Різко клацнувши останнім замком, вона одразу пішла до спальні, полишивши свій звичний ритуал перевірки кожної кімнати й шафи. Дінова зрада на деякий час відігнала всі думки про Воррена Гойта. Вона зняла кобуру, поклала пістолет у шухляду нічного столика і захряснула її. Потім розвернулася і поглянула на себе в дзеркало. Побачене викликало в неї огиду. На голові — скуйовджена шапка сплутаного волосся, як у Горгони Медузи. Прибитий погляд. Обличчя жінки, яка під впливом чоловічих чарів заплющила очі на очевидне.

Раптом задзвонив телефон, і вона здригнулася. Глянула на визначник: «Вашинґтон, округ Колумбія».

Виклик встиг пролунати двічі, а тоді й тричі, поки вона приводила до ладу свої емоції.

— Ріццолі, — спокійно сказала, піднявши нарешті слухавку.

— Я так розумію, що ви намагалися зв’язатися зі мною, — сказав Дін.

Вона заплющила очі.

— Ви у Вашинґтоні.

Хоча Ріццолі намагалася говорити спокійно, але ці слова прозвучали як звинувачення.

— Мене викликали вчора ввечері. Шкода, що ми не мали можливості поговорити до мого відльоту.

— І що ви мені сказали б? Може, правду? Просто щоб урізноманітни спілкування.

— Ви маєте зрозуміти, що справа дуже делікатна.

— І тому ви не розповіли мені про Марлу Джин Вейт?

— Вона не мала безпосереднього стосунку до вашого розслідування.

— Та хто ви, в біса, такий, щоб це вирішувати? О, дайте пригадаю! Ви чортів покидьок із ФБР.

— Джейн, — м’яко мовив Дін, — я хочу, щоб ви прилетіли у Вашинґтон.

Вона замовкла, вражена несподіваним поворотом.

— Навіщо?

— Бо це не телефонна розмова.

— Хочете, щоб я стрибнула у літак, навіть не знаючи, навіщо летітиму?

— Я б не просив вас, якби не вважав це за потрібне. Ми вже все владнали з лейтенантом Маркеттом через комісаріат. Із вами зв’яжуться, щоб організувати поїздку.

— Чекайте, я не розумію…

— Зрозумієте. Коли будете у Вашинґтоні.

Запала мертва тиша.

Ріццолі повільно поклала слухавку. Вона стояла, не відводячи очей від телефону, не в змозі повірити щойно почутому. Коли він знову задзвонив, Ріццолі одразу взяла слухавку.

— Детектив Джейн Ріццолі? — запитав жіночий голос.

— Так.

— Я телефоную щодо вашого завтрашнього польоту у Вашинґтон. Я могла б замовити вам квиток на US Airways, рейс шість-п’ять-два-один. Виліт із Бостона опівдні, прибуття у Вашинґтон о першій тридцять шість по обіді. Це вам підходить?

— Секунду. — Ріццолі схопила ручку і занотувала ці дані. — Так, це буде зручно.

— Повернення до Бостона у четвер. Виліт із Вашинґтона рейсом шість-чотири-нуль-шість о дев’ятій тридцять ранку, прибуття до Бостона о десятій п’ятдесят три.

— Я ночую у Вашинґтоні?

— Про це попросив агент Дін. Ми забронювали вам номер у готелі «Вотерґейт». Чи, можливо, ви б хотіли зупинитися в іншому готелі?

— Ні. Е-е-е… Нехай буде «Вотерґейт».

— Завтра о десятій лімузин відвезе вас до аеропорту. У Вашинґтоні вас також зустріне лімузин. Назвіть, будь ласка, ваш номер факсу.

За кілька секунд факс Ріццолі ожив, а вона сіла на ліжко, втупившись у рівненькі рядки програми на наступні два дні. Її збентежила швидкість, з якою розгорталися всі ці події. Зараз вона понад усе хотіла б поговорити з Томасом Муром. Запитати в нього поради. Уже взяла була телефон, але потім повільно опустила його. Дінове попередження дуже налякало її. Вона вже не вірила, що телефонна лінія безпечна. Їй раптом спало на думку, що вона не виконала свій ритуал вечірньої перевірки квартири. Нею оволоділо бажання переконатися, що у фортеці безпечно. Діставши пістолет із шухляди, вона, як і щовечора протягом цього року, обійшла в пошуках чудовиськ свою квартиру.

«Дорога докторе О’Доннел!

У минулому листі ви запитували, коли я усвідомив, що відрізняюся від інших. Щиро кажучи, я не впевнений, що справді від них відрізняюся. Мені здається, що я просто чесніший і свідоміший. Що в мене кращий контакт із тими примітивними потягами, які манять нас усіх. Я впевнений, що ви також чуєте ці тихі поклики. Що заборонені картини спалахують у вашій свідомості, мов блискавки, освітлюючи — на одну-єдину мить — кривавий ландшафт вашого несвідомого.

Наприклад, ви гуляєте в лісі і бачите незвичного яскравого птаха. Ваш безпосередній імпульс — перш ніж його розчавить важкий черевик моральності — полягає у прагненні вполювати цю пташину. Вбити її.

Це інстинкт, закладений у ДНК. Ми всі — мисливці, які протягом мільярдів років гартувалися у кривавому горні природи. У цьому я такий самий, як ви чи будь-хто інший. Мене трохи смішать усі ці психологи і психіатри, які протягом останнього року вирушають в експедиції просторами моєї психіки. Вони намагаються мене зрозуміти, порпаються в моєму дитинстві, немовби десь у минулому був момент чи випадок, який зробив мене таким, який я тепер. Боюся, що розчарував їх усіх, адже такого визначального моменту не було. Натомість я сам узявся їх розпитувати, чому вони вважають, ніби відрізняються від мене? Я запитую, чи не бачили вони картин, яких соромилися чи боялися, яких не могли забути.

Смішно дивитись, як вони це заперечують. Вони брешуть мені і можуть брехати собі, але я зауважую непевність в їхніх очах. Люблю підштовхувати їх до краю і змушувати глянути вниз, у темну безодню їхніх фантазій.

Єдина різниця між ними і мною полягає в тому, що я своєї безодні не боюся і не соромлюся.